Слава ЗСУ!

— Правильно, котику, притулися до мене обличчям та так і йди, — сказав Клай, і Джордан одразу ж зарився головою у його бік. Іти так було незручно, але про це зараз не думалося.

Вони обійшли край майдану, прямуючи до виходу з недобудованої центральної вулиці, яка могла б стати веселим парком атракціонів, якби не втрутився Імпульс. Тим часом Кашвакамак-хол розгорявся все сильніше й сильніше, освітлюючи яскравою загравою майдан. Довкола, спотикаючись і ледве тягнучи ноги, бродили темні силуети, часто оголені чи напівоголені (одяг зірвало вибухом). Клай не мав жодного уявлення, скільки їх залишилося. Ті, що пройшли повз їхній маленький гурт, не виявляли до них жодної цікавості: вони прямували чи до центральної вулиці, чи до лісу, що підступав до західного краю території ярмарку. «Якщо не вдасться відновити свідомість зграї, — подумав Клай, — то в лісі на них чекає смерть». Але в поверненні стадного інстинкту він сумнівався. Частково через вірус, але переважно завдяки Джордановому рішенню поставити автобус прямо в центрі майдану, що допомогло створити максимальну кількість жертв (так само вони вчинили з пропановими цистернами).

«Якби вони знали, до чого це призведе, то ніколи б і пальцем не зачепили старого... — подумав Клай. — Але звідки їм було це знати?»

Вони наблизилися до засміченої галявини, на якій робочі залишили свої вантажівки і будинки-автопричепи. Тут на землі лежали електричні кабелі, схожі на змій, а проміжки між будинками на колесах були заповнені предметами побуту сімей, що постійно знаходилися в дорозі: приладами для барбекю, газовими грилями, шезлонгами, був тут і гамак, а також колесо для сушки, на якій білизна висіла вже, мабуть, тижнів зо два.

— Знайдімо машину, у якій є ключі, і забираймося звідси до дідька, — сказав Ден. — Бічну дорогу розчистили, і якщо просуватися обережно, то, готовий побитися об заклад, ми зможемо досить далеко проїхати трасою-160 на північ. — Він повів рукою в тому напрямку. — Туди, де закінчується без-моб.

Клай помітив вантажний автофургон із написом «ЛЕМ — ФАРБУВАННЯ І САНТЕХНІКА» ззаду на причепі. Дверцята відчинилися одразу, як тільки він натиснув на ручку. Весь простір усередині був забитий ящиками із різними інструментами сантехніка, але в одному з них Клай знайшов те, що шукав: балончики з фарбою. Переконавшись, що вони повні чи майже повні, він узяв із собою чотири штуки.

— Навіщо вони тобі? — здивувався Том.

— Побачиш, — загадково сказав Клай.

— Їдьмо звідси, будь ласка, — стала благати Деніз. — Я вже не можу. Мої штани вже промокли від крові. — І розплакалася.

Вони вийшли на центральну вулицю й стали між «Скаженими чашками» та наполовину зібраним дитячим атракціоном — паровозом «Чарлі Чу-Чу».

— Подивіться, — сказав Том, показуючи на щось рукою.

— Ох... Господи... Боже, — промимрив Ден.

На гострій верхівці даху квиткової каси паровозика лежали залишки обвугленого червоного пуловера (такий часом називають «кенгурушкою»), із якого й досі йшов дим. Навколо дірки спереду, можливо, зробленої великим уламком шкільного автобуса, розпливалася величезна пляма крові з нерівними краями. І поки кров не встигла розійтися далі, закриваючи решту літер, Клай зміг розібрати три букви, що звучали як останній сміх Лахмітника: ГАР.

16

— У тій клятій кофті нікого нема. Судячи з розміру дірки, йому зробили операцію на відкритому серці, а наркоз не вкололи, — сказала Деніз. — Тож коли вам набридне дивитися...

— На південному краю центральної вулиці є ще одна маленька стоянка, — промовив Том. — Там круті тачки. Мабуть, належали їхнім босам. А раптом нам пощастить?

Їм пощастило, але автомобіль виявився не крутим. Виїзд для всіх крутих машин зі стоянки перегородив невеличкий фургон із написом «ТАЙКО. ЕКСПЕРТИ З ОЧИЩЕННЯ ВОДИ». Водій фургона завбачливо залишив ключ у замку запалення, можливо, саме тому, що його машина блокувала виїзд, і Клай, сівши за кермо, повіз їх далі від полум'я, закривавлених останків та криків. Він повільно вів фургон бічною дорогою до того місця, де стояв щит із зображенням щасливої родини, якої більше не існувало (якщо вона взагалі колись була). Біля щита став і перевів важіль коробки передач у положення зупинки.

— Хтось із вас мусить пересісти за кермо, — сказав він.

— Чому, Клаю? — спитав Джордан, але в його голосі чулося, що він уже знає відповідь.

— Бо тут я вийду.

— Ні!

— Так. Я піду шукати свого сина.

— Але ж він, напевно, мертвий. Я не хочу, щоб ти вважав мене жорстоким, але подивися на це реально, — сказав Том.