Слава ЗСУ!

Клай знав, про які вежі йдеться, — сталеві каркаси, обліплені тарілками, наче сірими присосками. За останні десять років вони повиростали всюди.

— Якщо ми піймаємо місцеву станцію, то, може, почуємо новини, — мовив Том. — Якісь поради щодо того, що робити, куди йти...

— Так, але раптом те ж саме діється й по радіо? — спитала Аліса. — Саме це я маю на увазі. А якщо ти піймаєш те, що моя... — Вона знову облизнула губу і знову почала її кусати. — Те, що почула моя мати? І мій тато? Він теж, так, у нього був найсучасніший телефон з усіма наворотами — відео, автонабір, Інтернет — він обожнював цього свого франта! — Її сміх був водночас істеричним та болісним — запаморочлива комбінація. — Якщо ти піймаєш те, що почули вони? Мої та ті, що надворі? Невже ти хочеш так ризикувати?

Спочатку Том мовчав. А потім — обережно, наче обґрунтовуючи ідею, — сказав:

— Один із нас міг би ризикнути. Двоє інших вийшли би з кімнати і чекали, поки...

— Ні, — заперечив Клай.

— Будь ласка, ні, — сповненим благання голосом мовила Аліса. Сльози знову підступили їй до горла. — Я хочу, щоб ви обидва були зі мною. Ви обидва мені потрібні.

Вони стояли навколо приймача і дивилися на нього. Клай упіймав себе на тому, що думає про науково-фантастичні романи, які читав підлітком (іноді на пляжі, слухаючи по радіо не Ван Галена, а «Нірвану»). У багатьох із них наступав кінець світу. А потім герої відбудовували його знову. Без боротьби і невдач не обходилося, але справді, вони використовували знаряддя і технології та відроджували світ із небуття. Проте він не міг згадати жодного роману, у якому б герої стояли гуртом у спальні й дивилися на радіоприймач. «Рано чи пізно хтось наважиться взяти в руки знаряддя праці чи ввімкнути радіо, — подумав він, — бо він буде змушений це зробити».

Так. Але не цього ранку.

Почуваючи себе зрадником чогось значно масштабнішого, ніж він міг осягнути своїм розумом, Клай підняв Томову стереосистему з підлоги, запхнув її назад у шафу й зачинив двері.

16

Приблизно за годину впорядкована міграція на схід добігала кінця. Клай стояв на варті. Аліса була в кухні: їла один із бутербродів, які вони принесли з Бостона, — вона сказала, що треба доїсти бутерброди, перш ніж вони візьмуться за консерви, що зберігалися у комірчині Тома (не більшій за шафу), бо ніхто з них не знав, коли їм ще вдасться скуштувати свіжого м'яса, — а Том спав на дивані у вітальні. До Клая долинало його безтурботне хропіння.

Він помітив кількох людей, що брели назустріч основному потоку, спрямованому на схід, і відчув якесь порушення порядку на Салем-стрит. Це було таке важковловиме відчуття, що мозок зафіксував побачене на рівні інтуїції. Спочатку він відкинув його як хибне, спричинене кількома мандрівниками — ще більш ненормальними, ніж решта, — що замість сходу прямували на захід, а потім подивився на їхні тіні. Чіткий зигзагоподібний профіль, який він спостерігав раніше, почав розпадатися. А невдовзі зовсім перестав бути профілем.

Дедалі більше людей тепер прямували на захід, і деякі з них впивалися зубами у їжу, вкрадену з продуктової крамниці (можливо, з того супермаркету «Сейфвей», про який говорив Том). Невістка пана Скоттоні, Джуді, несла велетенське відро шоколадного морозива, яке вже почало танути. Увесь перед її короткої сорочки, та й вона сама від колін до сережки у носі були у морозиві. Перемазане шоколадом обличчя робило її схожою на пані Боунз із шоу менестрелів. Пан Потовамі, що раніше, можливо, був запеклим вегетаріанцем, тепер змінив свої переконання: він брів по дорозі, відкушуючи від величезного шматка сирого м'яса для гамбургера, що не вміщався в руці. Товстун у брудному костюмі тримав у руці щось схоже на напіврозмерзлу баранячу ногу. Коли Джуді Скоттоні спробувала відібрати її у нього, він з усієї сили врізав їй баранячою ногою по лобі. Вона впала, не зронивши ні звуку, як забита теличка, прямо на живіт, у якому була дитина, і на розчавлене відро з шоколадним морозивом.

Тепер божевільні дедалі частіше билися, й ці сутички супроводжувалися насильством, але це аж ніяк не можна було порівняти зі страшною люттю вчорашнього дня. Принаймні не тут. У центрі Молдена вже давно стихла сигналізація, що від самого початку звучала стомлено. Десь здалеку час від часу долинав тріск пострілів, але після тієї кулеметної черги у центрі міста жодного — поблизу. Клай уважно стежив, чи не спробують, бува, божевільні вдертися до якогось із будинків, але вони тільки зрідка заходили на газони, і не було жодного випадку переходу від проникнення на територію до пограбування будинку. Здебільшого вони бродили туди-сюди, часом намагалися відняти їжу одне в одного, іноді билися й кусалися. Троє чи четверо — однією з них була Джуді Скоттоні — мертві чи непритомні лежали на дорозі. Клай гадав, що більшість із тих, хто раніше пройшов повз Томів будинок, досі були в міському сквері і влаштували там вуличні танці чи, може, Перший річний молденський фестиваль сирого м'яса, і слава Богу. Хоча дивним було те, що їхня цілеспрямованість — інстинкт зграї — почала слабнути і зникати.