Слава ЗСУ!

Червона закарлючка, яку Аліса знайшла на картах із «Затишної долини», мала свою назву — Дості-стрим-роуд — і була майже вільною для проходу. До кордону штату було чотири милі пішки, а вони натрапили всього лише на п'ять чи шість покинутих автомобілів і тільки на один розбитий. У двох будинках, повз які вони проходили, горіло світло і чулося ревіння генераторів. Вони вагалися щодо того, чи варто туди зайти, але недовго.

— Ми можемо нарватися на стрілянину з яким-небудь хлопцем, що захищатиме свою домівку, — сказав Клай. — Завжди слід припускати, що там хтось є. Ці генератори, мабуть, налаштовані на те, щоб ввімкнутися, коли зникне струм, і працюватимуть, поки в них залишатиметься пальне.

— Навіть якщо там є нормальні люди і вони нас впустять, що навряд чи можна буде вважати нормальним учинком, — що ми зробимо? — запитав Том. — Попросимо дозволу скористатися телефоном?

Вони ще поговорили про те, чи не зупинитися їм де-небудь і вкрасти машину (слово «вкрасти» вжив Том), але зрештою вирішили відмовитися від цього плану. Якщо кордон штату охороняється поліцейськими або добровільними дружинниками, то під'їхати до нього на джипі буде не найрозумнішим ходом.

Тож вони й далі пішли пішки. І звичайно ж, біля кордону штату не було нічого, крім рекламного щита (маленького, якраз для дворядної гудронової дороги, що звивалася сільською місцевістю) з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НЬЮ-ГЕМПШИРУ!» У лісі, що оточував їх з обох боків, стояла тиша. Ніяких звуків — тільки шелест крапель, що падають з дерев, та коли-не-коли зітхання легенького вітерця. А ще, можливо, шарудіння тварини. Вони зупинилися на хвилю, щоб прочитати напис на щиті, і пішли далі, залишаючи Массачусетс позаду.

9

Біля дороговказу з написами «НГ ТРАСА-38» і «МАНЧЕСТЕР 19 МИЛЬ» будь-яке відчуття самотності зникло так само, як і Дості-стрим-роуд. На тридцять восьмій все ще було лише декілька подорожніх, але коли за півгодини вони змінили напрям і перейшли на сто двадцять восьму — широку захаращену після автомобільних аварій дорогу, що прямувала майже точно на північ, — той їхній струмок влився у неперервний потік біженців. Здебільшого вони мандрували невеликими групками по три-чотири чоловіки. Клая дуже неприємно вразило те, що вони не проявляли цікавості ні до кого, крім самих себе.

Вони зустріли жінку, якій було десь років сорок, і чоловіка, мабуть, років на двадцять старшого за неї, котрі штовхали магазинні возики. У кожному з них — дитина. У чоловіковому возику лежав хлопчик. Возик був замалий для нього, але дитина примудрилася якось скрутитися в клубок і заснути. Коли Клай і його супутники проминали цю підозрілу сімейку, від чоловікового возика відвалилося колесо. Воно покотилося вбік, і хлопчик, на вигляд років семи, випав з возика. Том піймав його за плече і цим пом'якшив удар, але малий подряпав коліно і, ясна річ, злякався. Том поставив його на ноги, та хлопчик, побачивши незнайомця, почав вириватися і аж зайшовся плачем.

— Усе гаразд, дякую, я його тримаю, — сказав чоловік. Він узяв дитину і сів з нею на узбіччі, довго дмухав: «Фу! Фу!» (цього «фу-фу» Клай не чув відтоді, як сам був семирічним хлопчиком). Чоловік бурмотів: — Ґреґорі поцілує, і все заживе. — Він поцілував подряпину, і дитина поклала голівку йому на плече. Хлопчик засинав. Ґреґорі посміхнувся Томові та Клаю і кивнув. Було видно, що він смертельно втомився — чоловік, що минулого тижня, можливо, ще підтримував спортивну форму і займався на тренажерах, зараз був схожий на сімдесятип'ятилітнього єврея, що намагається забратися до дідька з Польщі, поки не пізно.

— У нас усе буде гаразд, — запевнив він. — Йдіть собі.

Клай розтулив було рота, щоб сказати:« Чому б нам не йти далі разом? Об'єднаймося. Що скажеш, Ґреґу»? Щось таке завжди казали герої науково-фантастичних романів, які він читав ще підлітком: Об'єднаймося.

— Ну, йдіть, чого стоїте? — втрутилася жінка, перш ніж він устиг хоч слово вимовити. Дівчинка років п'яти у її візку досі спала. Жінка прийняла оборонну позу біля візка, так, наче вона здобула на розпродажу якусь казкову річ і боялася, що Клай чи хтось із його друзів спробує її в неї забрати. — Думаєте, у нас є те, що вам потрібно?

— Наталі, припини, — промовив Ґреґорі стомленим голосом.

Але Наталі не замовкла, і Клай збагнув, що у цій маленькій сцені було таким гнітючим. Не те, що на нього — посеред глупої ночі — кричала жінка, яку виснаження та жах довели до параноїдального стану, це можна було зрозуміти і пробачити. Всередині все захололо від того, що люди просто проминали їх, розмахували ліхтариками і тихо розмовляли між собою у своїх групках, зрідка перекладаючи валізи з однієї руки в другу. Якийсь шмаркач на задрипаному мопеді маневрував між уламками та купами сміття, і люди поступалися йому дорогою, щось незадоволено бурмочучи услід. Клай подумав, що всім було б начхати, навіть якби хлопчик випав з возика і зламав собі шию замість подряпати коліно. Ніхто б не звернув уваги, якби он той кремезний чолов'яга з речовим мішком, що важко дихає, стоячи на узбіччі, звалився на землю з серцевим нападом. Ніхто 6 не спробував надати йому першу допомогу, і, звичайно ж, час, коли можна було набрати 911, давно б минув.