Слава ЗСУ!

— Важко чимось розжитися? — висловила припущення Аліса.

— Можливо... — Він востаннє відкусив шматок гамбургера, а потім охайно прикрив залишки паперовою серветкою. — Як ви знаєте, зграй багато. У радіусі п'ятдесяти миль їх може бути не менше дюжини. Від людей, що йшли на схід, ми дізналися, що зграї є у Сендауні, Фремонті та Кандії. Вдень вони майже безцільно нишпорять у пошуках їжі, а може, й музики, а потім повертаються туди, звідки прийшли.

— Ви це напевно знаєте? — уточнив Том. Він покінчив з однією чашкою пудингу і взявся за наступну.

Ардай похитав головою.

— Нічого не можна сказати напевне, пане Маккурт. — Його волосся, що звисало довгими сивими пасмами (точно волосся професора англійської мови, подумав Клай), трохи розвіював спокійний полуденний вітерець. Хмари зникли. Із заднього ґанку відкривався гарний вид на кампус, поки що безлюдний. Джордан регулярно робив обхід навколо будинку, щоб розвідати ситуацію на схилі, який спускався до Академічної авеню, і доповідав, що там також усе тихо. — Ви не бачили інших їхніх нічліжок?

— Ні, — сказав Том.

— Але ми йшли в темряві, — нагадав йому Клай, — а нині ж темно, хоч око виштрикни.

— Так, — погодився Директор. Його голос лунав майже сонно. — Як у le moyen âge. Переклади, Джордане.

— У середні віки, сер.

— Добре. — Учитель поплескав учня по плечу.

— Навіть великі зграї можна було легко пропустити, — сказав Клай. — Їм би навіть ховатися не довелося.

— Ні, вони не ховаються, — заперечив Директор Ардай, складаючи руки дашком. — Принаймні поки що. Вони ходять зграями... нишпорять у пошуках їжі... а їхній груповий розум може слабшати, поки вони шукають їжу... але, мабуть, з кожним разом все менше. Імовірно, з кожним днем дедалі менше і менше.

— Манчестер згорів дотла, — ні сіло ні впало сказав Джордан. — Ми бачили пожежу звідси, правда, сер?

— Так, — підтвердив Директор. — Це було дуже сумне й страшне видовище.

— А це правда, що людей, які хочуть потрапити до Массачусетсу, розстрілюють на кордоні? — поцікавився Джордан. — Так кажуть люди. Подейкують, що треба йти у Вермонт, тільки той шлях безпечний.

— Брехня, — відказав Клай. — Те саме ми чули про кордон Нью-Гемпширу.

Джордан якусь хвилю дивився на нього круглими очима, а тоді розреготався. У цей безвітряний день його чистий сміх дзвенів чудово.

А тоді десь далеко прогримів постріл. А ближче до них хтось закричав, чи то від люті, чи від жаху.

Джордан припинив сміятися.

— Розкажіть нам про той дивний стан, у якому вони перебували минулої ночі, — тихо попросила Аліса. — І про музику. Усі зграї слухають музику вночі?

Директор глянув на Джордана.

— Так, — підтвердив хлопчик. — Сама тільки спокійна музика, ніякого року чи кантрі...

— Мушу висловити припущення, що й ніякої класики також, — вставив Директор. — Принаймні без претензій на щось.

— Це їхні колискові, — сказав Джордан. — Директор і я так думаємо, чи не так, сер?

— Ми з Директором, Джордане.

— Ми з Директором, так, сер.

— Але ми справді так думаємо, — підтвердив Директор. — Хоча, підозрюю, що в цьому може бути закладено якийсь інший сенс. Так, щось геть інше.

Клай був спантеличений. Він не знав, що робити далі. Дивився на своїх друзів і бачив на їхніх обличчях відображення власних почуттів — то було не просто збентеження, а страшне небажання, щоб їх просвітили.

Нахилившись уперед, Директор Ардай сказав:

— Дозвольте мені бути чесним з вами. Я мушу бути чесним — це звичка, вироблена роками. Я хочу, щоб ви нам допомогли зробити жахливу річ. Гадаю, часу на те, щоб це зробити, не так багато, і незважаючи на те, що один такий вчинок може ні до чого не привести, ніколи не знаєш напевно, правда? Ніхто не знає, який зв'язок може існувати між цими... зграями. Хай там як, я не стоятиму осторонь, поки ці... істоти... непомітно прибирають до рук не тільки мою школу, але й денне світло. Я міг би вже здійснити цю спробу, але я старий, а Джордан дуже молодий. Надто молодий. Чим би вони зараз не були, не так давно це були люди. Я не дозволю йому брати у цьому участь.

— Я можу зробити свій внесок, сер! — сказав Джордан. Він говорить так само рішуче, подумав Клай, як і будь-який підліток-мусульманин, що надягає пояс смертника, напханий вибухівкою.

— Вітаю твою відвагу, Джордане, — сказав йому Директор, — але не дозволю цього. — Він з любов'ю подивився на хлопця, але коли його погляд повернувся до інших, то помітно посуворішав. — У вас є зброя — надійна зброя, — а в мене нічого, крім старої рушниці двадцять другого калібру з одним патроном, яка може взагалі не спрацювати, хоча ствол відкритий, я дивився. Та навіть якщо вона й у робочому стані, патрони, які я для неї маю, можуть не вистрілити. Але в нашому маленькому автопарку є бензонасос, і бензин може слугувати гарним засобом для того, щоб покінчити з їхніми життями.