Слава ЗСУ!

Палаюча ганчірка, на яку перетворився вітальний транспарант, плавно спустилася на тротуар поряд із головною квитковою касою, викинула кілька іскор і згасла.

— Ти знав, що таке буде? — спитав Том. Довкола очей шкіра його обличчя залишалася білою, а лоб та щоки почервоніли. Вуса наполовину обпалені. Клай чув його голос, але він звучав наче на віддалі. Зараз всі звуки були такими. Вуха наче були напхані ватою чи прикриті навушниками, які, поза сумнівом, надягала Бет Нікерсон (на вимогу чоловіка), коли їздила з Арні до їхнього улюбленого тиру. Там вони, мабуть, стріляли по мішенях, причепивши до поясів з одного боку мобільні телефони, з другого — пейджери.

— Ти це знав? — Том спробував труснути його, але вхопився за поділ сорочки і, недовго думаючи, відірвав од неї цілий шмат, згори донизу.

— Чорт, ні, ти що, здурів? — Голос Клая звучав не просто грубо, не просто різко — він був якийсь тріскучий. — Гадаєш, я б стояв там з револьвером, якби знав? Якби не бетонний бар'єр, нас порозривало б навпіл. Або ми випарувалися б.

Як це не дивно, але Том вичавив із себе усмішку.

— Я порвав твою сорочку, Бетмене.

Клаю раптом захотілося знести йому голову. Або обійняти й розцілувати за те, що він і досі живий.

— Я хочу повернутися в Читем-лодж, — сказав Джордан. У його голосі явно бринів страх.

— Авжеж, давайте відійдемо на безпечну відстань, — погодився Директор. Не відводячи зачарованого погляду від пекельного полум'я, що бушувало над Аркою та трибунами, він тремтів, як у лихоманці. — Слава Богу, вітер дме в напрямку Академічного схилу.

— Ви можете йти, сер? — спитав Том.

— Так, дякую. Якщо Джордан мені допоможе, то я точно зможу дійти до Читем-лоджу.

— Їм кінець, — сказала Аліса, неуважно стираючи з обличчя бризки закипілої крові, та на шкірі залишалися плями крові. Такі очі, як у неї зараз, Клай бачив тільки на кількох фотографіях і ще в натхненних коміксах 1950—1960-х років. Тоді він був лише школярем, але одного разу потрапив на конференцію карикатуристів і слухав, як Воллес Вуд розповідає про свої спроби намалювати так звані «очі паніки». Зараз Клай бачив цей вираз у очах п'ятнадцятирічної школярки з передмістя.

— Алісо, ходімо, — покликав він. — Нам треба повернутися у Читем-лодж і збирати манатки. Звідси треба тікати. — Щойно ці слова злетіли з його вуст, Клаю довелося повторити їх, аби почути, чи є в них хоч крихта правди. Вдруге вони прозвучали для нього не просто як істина, а ще і як прояв страху.

Але Аліса могла їх і не почути. Вона святкувала тріумф. Радість її переповнювала. Її вже нудило від цього тріумфу, наче дитину, що в Геловін на шляху додому з'їла забагато цукерок. У її зіницях танцювали язики полум'я.

— У такому пеклі ніхто не зміг би вижити.

Том ухопив Клая за руку. Стало боляче, як від сонячного опіку.

— Що з тобою таке?

— Думаю, ми припустилися помилки, — сказав Клай.

— Відчуваєш те саме, що й на заправній станції? — спитав його Том. Очі гостро дивилися з-за перехняблених окулярів. — Коли чоловік і жінка чубилися через кляті «Твін...»

— Ні, просто я думаю, що ми помилилися, — перебив Клай. Насправді все було значно серйозніше. Він точно знав, що вони припустилися помилки. — Ходімо. Нам треба піти сьогодні вночі.

— Добре, як скажеш, — знизав плечима Том. — Ходімо, Алісо.

Вона трохи пройшла з ними доріжкою, яка вела до Читем-лоджу, де на підвіконні великого вікна вітальні світилося двійко ліхтарів, а тоді повернулася, аби ще раз подивитися на те, що діється. На полі вже палала ложа для преси, загорілися й трибуни. Зорі зникли, навіть місяць був лише привидом, що в несамовитому ритмі танцював джигу в спекотній імлі над нещадним струменем газу.

— Вони мертві, їх нема, підрум'янилися, — сказала Аліса. — Гори - гори яс...

Раптом повітря розірвав крик, та цього разу він ішов не з Ґлен-фолз і не з Літлтона, розташованих за десять миль звідти. Він пролунав прямо за їхніми спинами. І нічого химерного чи нереального в цьому крику не було. Тільки агонія, мука єдиної істоти — істоти розумної (Клай був упевнений у цьому), що прокинулася з глибокого сну і побачила, що горить живцем.

Аліса пронизливо скрикнула й затулила вуха руками. У її нажаханих очах сяяли відблиски полум'я.

— Давайте все скасуємо! — вигукнув Джордан, ухопивши Директора за руку. — Сер, ми мусимо все повернути назад!

— Запізно, Джордане, — сказав Ардай.

24

Рюкзаки були вже трохи округлішими, коли за годину їх поскладали біля парадних дверей Читем-лоджу. У кожному лежало по парі чистих сорочок, пакети з сумішшю горіхів, насіння та сухофруктів, сік, сосиски в герметичній упаковці, а ще батарейки й запасні ліхтарики. Клай так напосідав на Тома й Алісу, що вони врешті-решт погодилися швидше зібрати пожитки, а тепер саме він стрілою літав і кидався до вікна вітальні, щоб крадькома визирнути надвір.