Слава ЗСУ!

— Ти куди? — спитав Том.

— Подивлюсь, що вони нам залишили, — відповів Клай.

Вони поспішили за ним. Том нагнав його першим, коли Клай устиг лише взятися за ручку дверей.

— Не думаю, що ти чиниш правильно, — застеріг його Том.

— Може, й ні. Але це саме те, на що вони чекають. І знаєш що? Я думаю, якби вони хотіли нас вбити, то ми вже давно були б мертві.

— Мабуть, він має рацію, — з сумом прошепотів Джордан.

Клай відчинив двері. Видовжений ґанок Читем-лоджу був наче створений для таких сонячних осінніх днин, як ця. Тут стояли зручні плетені меблі, а очі милував чудовий краєвид Академічного пагорба. Але зараз Клая пейзаж цікавив мало. Біля сходів унизу у вигляді наконечника стріли вишикувалися мобілоїди: один попереду, два за ним, за цими двома — три, потім чотири, п'ять, шість. Загалом двадцять один. І першим стояв той самий Лахмітник із кошмару Клая, втілення ескізного образу. На обірваній червоній «кенгурушці» спереду справді було написано «ГАРВАРД». Рвана рана на лівій щоці була стягнена і двома грубими білими стібками пришита збоку до носа. Від них у недбало заштопаній темній шкірі утворилися краплеподібні дірки. Там, де третій і четвертий стібки були стягнені не надто сильно, шкіра розійшлася. Клай подумав, що зашивали, мабуть, риболовною волосінню. Відвисла губа оголила зуби — схоже, не так давно (коли світ ще був спокійнішим) над ними працював хороший ортодонт.

Перед дверима, на килимку і по обидва боки від нього, лежала купа чорних деформованих предметів. Вона майже нагадувала мистецький витвір якогось напівбожевільного скульптора. Та Клаю знадобилася лише секунда, аби зрозуміти, що він дивиться на розплавлені залишки музичних центрів зграї, що донедавна ночувала на футбольному полі Тонні-філду.

Раптом Аліса скрикнула. Коли Клай відчиняв двері, від купи відпало кілька знищених вогнем стереосистем, а з ними — якась річ, що, напевно, балансувала на самому верху, а тепер лежала, наполовину занурена в кучугуру. Клай незчувся, як Аліса зробила крок уперед, впустила один зі своїх пістолетів і вхопила цю річ. То була кросівка. Обома руками дівчина притисла її до грудей.

Клай дивився повз неї, на Тома, а Том не зводив очей з нього. Навіть не вміючи читати думок, вони все розуміли без слів. «І що тепер»? — читалося в очах Тома.

Клай знову повернувся до Лахмітника. Його непокоїло питання: чи можна відчути, що твої думки читають, і чи відбувається це у даний момент. Він простягнув руки до Лахмітника. В одній з них досі був пістолет, але ні Лахмітник, ні його посіпаки, схоже, зовсім не відчували загрози, якої могла завдати зброя. Клай підніс долоні угору: «Що вам потрібно?»

Лахмітник посміхнувся. Ця посмішка була позбавлена будь-яких емоцій. Клаю здалося, що в цих темно-карих очах він бачить гнів, але потім зрозумів: це лише на поверхні. У глибині не було жодного проблиску, принаймні він нічого не помітив. Відчуття було таке, наче посміхається лялька.

Лахмітник підвів голову і підніс угору палець: «Зачекай». І раптом, наче за командою, з Академічної авеню долинули крики, цілий хор криків. Передсмертного волання людей, що конають в агонії. Їх супроводжували гортанні хижацькі вигуки. Нечисленні.

— Що ви робите? — закричала Аліса. Вона виступила вперед, конвульсивно стискаючи рукою маленьку кросівку. Вени на руках випнулися так сильно, що від них падали тіні, наче довгі прямі лінії, нанесені олівцем на шкіру. — Що ви робите з тими людьми?

«Невже можуть бути сумніви?» — подумав Клай.

Вона підняла руку, у якій досі тримала пістолет. Перш ніж вона встигла натиснути на гачок, Том ухопив її за руку і забрав зброю. Аліса потягнулася до нього, вчепившись у нього вільною рукою.

— Віддай, невже ти не чуєш цих криків? Невже не чуєш?

Клай відтягнув її від Тома. Широко розкривши сповнені жаху очі, на цю сцену з вхідних дверей дивився Джордан. Лахмітник стояв на самому кінчику стріли. На обличчі була позбавлена емоцій посмішка, під якою ховалася лють, а під люттю... не було нічого, наскільки міг судити Клай. Геть нічого.

— Усе одно він був на запобіжнику, — швидко глянувши на пістолет, сказав Том. — Подякуємо Господу за те, що береже нас. Невже ти хочеш, аби нас усіх убили? — дорікнув він Алісі.

— А ти думаєш, нас просто так відпустять? — Вона так сильно плакала, що насилу можна було розібрати слова. І вся засопливилась. Знизу, на обсадженій деревами вулиці, що пролягала біля Академії Ґейтена, долинали крики й стогони. Якась жінка закричала: «Ні, будь ласка, не треба», але слова її поглинуло жахливе скімлення від болю.