Слава ЗСУ!

— Так уже ведеться на білому світі, Томе, — відгукнувся Непосида. — Кожен має платити свої борги й відповідати за свої гріхи. Дивує тільки, як такий спритний, такий обережний хлопець утелющився в пастку. Невже він не знайшов собі кращої розваги, ніж блукати побіля гуронського табору, маючи єдиний шлях до відступу — тільки на озеро? Чи, може, він уявив себе оленем, який, гасонувши у воду, може заглушити свій запах і спокійно втекти від погоні? Правду кажучи, я гадав, цей парубок має більше клею в голові. Ну що ж, подаруймо невеличку помилку новачкові. Ліпше скажи, майстре Гаттере, чи не знаєш ти часом, куди запропастилися дівчата? Я ніде не побачив Джудіт і Гетті, хоч оце щойно обнишпорив увесь ковчег і зазирнув у кожен закапелок.

Гаттер, пославшись на слова делавара, коротко пояснив, як його дочки скористалися з човника, як повернулася Джудіт, висадивши сестру на берег, і як незабаром одчалила знову, аби забрати Гетті назад.

— Ось що значить мати підлесливий язик, Плавучий Томе! — вигукнув Непосида, з образи люто скрегочучи зубами. — Ось що значить мати підлесливий язик і ось до чого призводять дурні дівочі примхи! Ми з тобою також були в полоні (тепер Непосида зволив про це згадати), ми також були в полоні, але Джудіт навіть пальцем не ворухнула, щоб допомогти нам. Цей недоросток Звіробій просто заворожив її. Тепер і він, і вона, і ти, і всі ви маєте стерегтися та стерегтися. Я не та людина, що терпить кривду, й наперед кажу тобі: стережись!.. Розгортай вітрило, старий, — підпливемо ближче до коси та подивимось, що там робиться.

Гаттер не заперечував і, намагаючись не робити шуму, зняв баржу з якоря. Північний вітер погнав судно вверх по озеру, й невдовзі крізь морок почали вимальовуватися темні обриси дерев, що вкривали мис. Плавучий Том, стоячи біля стернового весла, підвів «ковчег» так близько до берега, як тільки дозволяли глибина води та звисле над нею галуззя. В тіні, що падала від берега, годі було щось розгледіти. Але молодий ірокез, який вартував у самому кінці затоки і який так необачно пропустив Гетті, встиг помітити краєчок вітрила й дах каюти. До краю вражений цим, він мимоволі скрикнув. З тією безрозсудною люттю, що становила суть його вдачі, Непосида звів рушницю й вистрілив.

Сліпий випадок спрямував кулю просто в дівчину. По тому відбулася сцена із смолоскипами, описана в попередньому розділі…

Тієї миті, коли Непосида вчинив цей акт безглуздої жорстокості, човник Джудіт був за якихось сто ярдів од місця, щойно залишеного «ковчегом». Ми вже розповіли про все подальше плавання дівчини, а тепер повернімось до її батька та його товариша.

Пронизливий зойк сповістив їх, що куля, пущена Марчем навмання, влучила в ціль і що жертвою стала жінка. Непосиду самого спантеличили такі несподівані наслідки, і якийсь час у ньому змагалися суперечливі почуття. Спершу він зареготав весело й нестримно, мовби святкуючи перемогу. Далі сумління, цей сторож, поставлений у грудях кожного, боляче вдарило його по серцю. З хвилину в душі цієї людини, породженої стільки ж цивілізацією, скільки й варварством, панувало справжнісіньке безладдя: Марч сам не знав, що думати про свій учинок. Та поволі впертість і пиха знову прибрали над ним звичної влади. Він зневажливо стукнув прикладом по палубі й з удаваною байдужістю взявся висвистувати якусь пісеньку. «Ковчег» тим часом плив назад і вже досяг гирла затоки, де кінчався мис.

Інші мешканці «ковчега» сприйняли Непосидину вихватку далеко не так поблажливо, як він, очевидно, сподівався. Гаттер невдоволено бурчав, бо цей постріл не дав ніякої користі й тільки обіцяв зробити боротьбу ще жорстокішою і нещаднішою. А втім, старий стримувався, бо після тою, як Звіробій потрапив у полон, Непосидина допомога ставала вдвоє ціннішою. Чингачгук схопився, мов ошпарений: індіянська кров примусила його забути на мить про споконвічну племінну ворожнечу. Однак він вчасно схаменувся й зумів приборкати розбурхану лють, що трохи не кинула його до відплати. Але не так повелася Уа-та-Уа. Вискочивши з каюти, вона опинилася біля Непосиди майже тоді, коли приклад його карабіна опустився на палубу. З безстрашністю, яка робила честь її серцю, делаварка насипалась на велета, виливаючи в докорах увесь пал жіночої великодушності.

— Навіщо ти стріляв? — сказала вона. — Чим покривдила тебе гуронська дівчина, що ти її вбив? Що тепер скаже Маніту? Що скажуть ірокези? Ти не здобув слави, не скорив табору, не взяв бранців, не переміг у бою, не приніс скальпів — ти не домігся нічого! Але кров вимагає крові! Як би було тобі, аби вбили твою дружину? Хто пожаліє тебе, коли ти побиватимешся за матір'ю чи сестрою? Ти здоровенний, як сосна, гуронська дівчина — маленька, тонка берізка. Навіщо ти зламав її? Ти гадаєш, гурони забудуть це? Ні! Червоношкірі такого не забувають. Ніколи не забувають друга, ніколи не забувають ворога. Так їх учить Маніту. Чому ти такий жорстокий, блідолиций велете?