Слава ЗСУ!

Всі перейшли на борт «ковчега», і це дивне житло, давши останній притулок своєму бездиханному господареві, рушило з місця. Непосида взявся за весла. В його могутніх руках вони злітали так легко, мовби він веслував маленьким човном. Делавар залишався байдужим спостерігачем усього, що перед ним відбувалося. «Ковчег» посувався вперед урочисто, мов похоронна процесія; весла розмірено здіймалися вгору й опускалися в воду, створюючи якийсь сумовитий ритм. Довколишній краєвид створював цілковиту гармонію з настроєм людей, що мали справити сумний обряд. Дзеркальну поверхню озера не хвилювали ані найменші брижі, й широка панорама лісів застигла в печальному спокої. Джудіт розчулилась до сліз, і навіть Непосида, сам не знаючи чому, відчував хвилювання. Гетті зовні здавалася спокійною, але її сердечна скорбота була значно глибша, ніж у сестри. Уа-та-Уа, серйозна й зосереджена, з цікавістю спостерігала за всіма, бо хоч їй часто доводилось бувати на похоронах блідолицих, такої дивасії вона ніколи не бачила. Делавар, похмурий, але також уважний, зберігав спокій і незворушність.

Гетті взяла на себе обов'язки лоцмана. Вона показувала Непосиді, куди гнати баржу, щоб знайти те місце на озері, котре вона звикла називати «маминою могилкою». Читач пам'ятає, що «замок» стояв біля південного краю відмілини, яка тяглася приблизно на півмилі в північному напрямку. Там, де кінчалося мілководдя, Плавучому Томові заманулося поховати останки дружини й сина. Його власне тіло пливло тепер озером, щоб лягти поруч них. Гетті керувалася різними прикметами на березі, за якими вона завжди знаходила це місце. А втім, і будинок, і відмілина, й кришталева прозорість води, крізь яку виднілося дно, — все допомагало їй. Тож дівчині неважко було керувати рухом «ковчега», і в потрібний момент, підійшовши до Марча, вона прошепотіла:

— Тепер, Гаррі, досить веслувати. Ми поминули камінь, що лежить на дні, а мамина могилка тут недалечко.

Марч зараз же кинув весла, хутко опустив якір у воду й ухопився руками за линву, щоб зупинити баржу. «Ковчег» незграбно повернувся, і коли він завмер на місці, Гетті підійшла до краю корми, показала пальцем у воду, і скорботні сльози нестримно покотилися їй з очей. Джудіт також була на похороні матері, але відтоді жодного разу не відвідала цього місця. Це пояснювалося аж ніяк не байдужістю до пам'яті небіжчиці, бо дівчина дуже любила свою матір і гірко побивалася за нею, але вона почувала відразу до всього, що нагадувало про смерть. А поза цим, у її власному житті з дня того похорону сталися деякі події, які поглибили це почуття й примушували її триматись чимдалі від місця, де спочивав прах тої, чиї суворі напучення робили ще дошкульнішими докори її сумління.

З Гетті було далеко не так. В її простій, безневинній душі спогади про матір не викликали інших почуттів, крім тихої журби. Ціле літо вона майже щодня припливала сюди в надвечір'я і, закотвивши човника так, щоб не потривожити тіла, заводила тиху розмову з небіжчицею — співала гімни та проказувала молитви, яких у дитинстві навчила її мати. Гетті пережила найщасливіші години в цьому уявному спілкуванні з духом матері. Непомітно для неї самої індіянські повір'я та індіянські легенди перемішалися в її свідомості з християнським ученням. Одного разу вона навіть хотіла справити над материною могилою один з тих обрядів, які справляють над могилами своїх родичів червоношкірі.

Але, подумавши трохи, відмовилась од того.

На цьому примітивному й такому дивному похороні відправу одбувала сама природа. Марч опустив очі й крізь прозору, неначе повітря, воду побачив те, що Гетті називала «маминою могилкою». Це був невисокий довгастий земляний горбик, в одному кінці якого білів краєчок простирадла, що правило небіжчиці за саван. Опустивши тіло своєї дружини на дно, Гаттер привіз із берега землі й кидав її доти, поки утворилася могилка. З плином часу вода трохи розмила горбок, і з-під нього вистромився згаданий краєчок простирадла.

Навіть найгрубіша, найрозбещеніша людина й та поводиться стримано, коли буває на похороні. Марч не відчував ані найменшого бажання пустити бодай один з своїх утертих дотепів і наладнався виконати взятий на себе обов'язок тихо, скромно й пристойно. Можливо, він думав про страшну кару, яка спіткала його колишнього приятеля, і це нагадувало йому про небезпеку, що зовсім недавно загрожувала його власному життю. Він знаком показав Джудіт, що все готове, і та загадала йому починати. Без нічиєї допомоги, покладаючись єдино на свою велетенську силу, Непосида підняв мерця й одніс його на край баржі. Далі протягнув кінці мотузки попід ноги та плечі небіжчика, як їх протягують під домовину, й тіло повільно опустилося на дно.