Слава ЗСУ!

То була критична мить; можливо, найкритичніша за весь той день. У кожному разі чекання ще ніколи не було таке нестерпне. Хвилини зо три лежав він зовсім непорушно, покладаючись тільки на свій слух, знаючи, що плескіт води долине до його вушей, коли хто-небудь спробує наблизитися плавом. Разів зо два йому здалося, ніби хтось обережно пливе, але потім він збагнув — то шумить вода на прибережній ріні: наслідуючи океанові, маленькі озера рідко зберігають спокій, вони безнастанно розгойдують свої хвилі й котять їх на береги. Раптом голоси змовкли, запанувала мертва тиша, наче геть усе поринуло в глибокий сон. На той час човен одплив так далеко, що Звіробій, лежачи горілиць, нічого не бачив, окрім порожнього синього неба та яскравих променів призахідного сонця. Терпіти цю непевність було не до снаги. Юнак чудово знав, що глибока тиша є провісник небезпеки: дикуни ніколи не бувають такі мовчазні, як перед тим, коли хочуть ударити; вони наче пантера, що причаїлася перед стрибком. Мисливець вийняв ножа і вже збирався був прорізати в корі отвір, аби оглянути берег, та враз спинився, зміркувавши, що вороги можуть його помітити і вцілити з рушниць. Тієї миті пролунав постріл, і куля прошила човник за вісімнадцять цалів од того місця, де лежала його голова. Смерть пройшла поряд, але герой наш того дня вже бачив її куди ближче і тому не злякався. Полежавши непорушно ще півхвилини, він раптом зочив вершечок дуба, що поволі піднімався над його обмеженим видноколом.

Спантеличений тим дивним явищем, Звіробій не міг уже стриматися. Він посунувся якомога обережніше, приклав око до отвору, що його прошила куля, і встиг уздріти, на своє щастя, берег мису. Один з тих непомітних поштовхів, що так часто вирішують долю людини та хід історичних подій, спрямував човник на південь, і він поплив на середину озера. Звіробоєві вдалося його так розігнати, що він минув кінець мису, перш ніж йото штовхнуло, інакше він би знову опинився на березі. І так човен настільки наблизився до суходолу, що юнак побачив верховіття двох чи трьох дерев і проплив повз кінець мису на небезпечно близькій відстані — футів за сто, не більше. На щастя, легкий південно-західний вітрець почав одганяти човен від берега.

Звіробій збагнув — пора винайти спосіб, який допоміг би йому забратися далі від ворогів і сповістити друзів про своє скрутне становище. Відстань утруднювала останню справу, а близькість мису робила першу невідкладною. Як то звичайно буває на таких човнах, з кожного його кінця лежало по круглій гладкій каменюці, що правили й за лавку, і за баласт; одна з них лежала біля його ніг. Юнак спромігся підтягти її ногами, взяти в руки і відкотити до другої на прові, де вони мали втримувати легеньке човенце в рівновазі, а сам водночас посунувся на стерно. Коли Звіробій помітив був, що в човні немає весел, він, перш ніж одштовхнути йото від берега, кинув на дно суху галузку; тепер вона була під руками. Знявши шапку, він настромив її на галузку і ледь висунув з човна — якомога далі від себе. Наступної ж миті юнак пересвідчився — він вельми недооцінює кмітливість своїх ворогів. Вони відразу ж розгадали ті утерті, всіма вживані хитрощі, і куля прострелила протилежний край човна, дряпнувши йому шкіру. Він опустив шапку і враз підняв її над своєю головою, аби збити індіянів з пантелику. Може, на цей раз гурони її не помітили, чи, то ймовірніше, напевне, сподіваючись спіймати свого полоненого, хотіли взяти його живцем.

Звіробій пролежав непорушно ще кілька хвилин, приклавши око до дірки, що її пробила куля. Він щиро зрадів, переконавшися, що поступово відпливає далі й далі од берега. Подивившися вгору, він зауважив: верховіття дерев зникли з поля зору. Але скоро він помітив, що човник поволі повертається і крізь дірочку видно тільки дальній кінець озера. Тоді юнак згадав про галузку: вона була крива, і нею можна було веслувати лежачи. Спроба перевершила його сподівання, хоч йому довелося докласти немало зусиль, аби човен плив прямо. Галас на березі засвідчив—гурони помітили його маневр. Мить — і куля, прошивши корму, пролетіла вздовж човна між руками нашого героя над самісінькою його головою. Втікач з цього виснував, що човен досить швидко віддаляється од берега, і подвоїв свої зусилля. Він щосили наляг на «весло», коли це другий гінець з берега вцілив у гілку за облавком. Отож веслувати стало нічим. Проте голоси гуронів лунали тихше й тихше, і Звіробій вирішив покластися на течію, доки човник опиниться на такій відстані, де його не досягнуть кулі. Це потребувало чималої витримки нервів, але іншого виходу не було. Незабаром він упевнився, що вчинив правильно: обличчя йому овіяв свіжий подих. Над озером знявся вітер.