Слава ЗСУ!

Слідом за воєнними подвигами красномовство є найпевніший спосіб завоювати популярність і серед цивілізованих, і серед диких народів. Розчахнутий Дуб теж, як багато його попередників, привернув до себе громаду стільки ж умінням вправно брехати, скільки й знаннями, правдивістю та логічністю своїх промов. У кожному разі він мав вплив серед загалу, і то далеко не безпідставний. Як і більшість людей, що в них розум переважає почуття, гурон не схвалював лютих пристрастей свого народу; здобувши владу, він звичайно ставав на бік милосердя, коли його плем'я охоплювала жадоба жорстокої помсти. Нині він також волів би не вдаватися до крайніх заходів, хоч мав на те грунт. Та як знайти вихід? Звіробоєва відмова од шлюбу розлютила Сумаху куди дужче, аніж смерть її чоловіка та брата; навряд чи жінка вибачить юнака, котрий так одверто віддав перевагу смерті перед її обіймами. А без її прощення не було майже ніякої надії, що плем'я погодиться забути свої втрати, і навіть самому Розчахнутому Дубові, хоч як він був схильний до поблажливості, здавалося—доля нашого героя майже остаточно вирішена.

Коли весь гурт скупчився навколо полоненого, запала глибока тиша, яка була страшніша за гучні погрози. Звіробій зауважив, що жінки й хлопці понаколювали трісок з насиченого живицею соснового коріння. Він знав: тріски ті встромлять йому в тіло, а потім підпалять. Двоє чи троє юнаків уже тримали напоготові пасма з кори, аби зв'язати йому руки й ноги. Дим оддаленого вогнища свідчив про те, що там підпалюють головешки, а кілька старших воїнів мацали гостряки своїх томагавків. Навіть ножі, здавалось, витикалися з піхов, паче їм кортіло якомога швидше взятися за своє криваве безжалісне діло.

— Убивце Оленів, — почав Розчахнутий Дуб, без жодних ознак співчуття чи жалю, але спокійно і з гідністю. — Убивце Оленів, настав час, коли мій народ має зважити твою долю. Сонце вже не стоїть над головою. Стомившися чекати, воно почало заходити за сосни по цей бік долини. Воно поспішає в країну наших французьких батьків, прагнучи нагадати своїм дітям — їхні оселі порожні й пора їм додому. Кожен бродячий вовк має своє лігво і повертається в нього, коли хоче побачити своїх дітей. Ірокези не бідніші за вовків. У них є села, є вігвами і ниви, де росте кукурудза; добрі духи стомилися їх пильнувати. Моєму народові час повернутись і взятися за свої справи. Ото зрадіють у вігвамах, коли в лісі пролунає наш поклик! Та це буде сумний поклик; коли його зрозуміють, усіх огорне смуток. Пролунає також поклик, що сповіщає про здобутий скальп, але тільки один. Ми маємо скальп Хохулі, тіло ж його дісталося рибам. Звіробій повинен сказати, чи буде на нашій жердині ще один скальп. Дві оселі порожні, на обох дверях повинен з'явитися скальп — живий чи мертвий.

— То візьми йото мертвим, гуроне, — твердо, але не хизуючись, відмовив бранець. — Час мій, гадаю, настав; того не минеш, що судилося. Коли хочете завдати мене на тортури, я силкуватимусь їх витримати, хоч жодна людина не відає, чи зможе її натура опертися муці, аж поки її спробує.

— Блідолиця дворняга вже підібгала хвоста! — вигукнув молодий язикатий хлопець, якого влучно прозвали Червоним Вороном. Це прізвисько він дістав од французів за те, що недоречно здіймав галас і залюбки сам себе слухав. — Він не воїн; він забив Рись, одвернувшися, щоб не бачити спалаху власної рушниці. Він уже рохкає, як кнур; а коли гуронські жінки почнуть його мордувати, він заверещить, мов дике кошеня. Він делаварська баба, що вбралася в інгізову шкіру.

— Говори, хлопче, говори-балакай, — незворушно відповів Звіробій. — Ти не здатний ні до чого іншого, і мені те байдуже. Слова можуть дошкулити жінці, та навряд чи зроблять ножі гострішими, вогонь пекучішим чи рушниці влучнішими.

Тієї миті втрутився Розчахнутий Дуб; вишпетивши Червоного Ворона за невчасне базікання, він звелів зв'язати полоненого. До такого заходу він вдався не з ляку, що мисливець втече чи не зможе витримати тортур, а прагнучи, щоб він почувся безсилим, і помалу розхитати його рішучість. Звіробій не опирався. Охоче, замалим не бадьоро, він підставив свої руки й ноги, аби їх зв'язали пасами з кори; за велінням вождя пута наклали так, щоб завдати полоненому якомога меншого болю. Вказівку ту він дав потай, бо сподівався — полонений волітиме уникнути болючіших тортур і погодиться взяти Сумаху за дружину. Зв'язавши Звіробоя так, що він став зовсім безпорадний, його понесли й прив'язали до молодого дерева. Тепер він не міг ані з місця зрушитися, ані впасти. Руки його були припнуті до стегон, і все тіло сповите мотузками, так що він наче приріс до дерева. З нього зняли шапку, і він наполовину стояв, наполовину висів на своїх путах, готуючись якомога достойніше зустріти близькі муки.