Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Так, я бився, Джудіт, я бився з ворогом, і до того ж уперше в своєму житті. Такі речі викликають у нас змішане почуття жалю і тріумфу. Я гадаю, що людська вдача войовнича, бо всі народи воюють, і ми повинні виконувати свій обов'язок. Все, що відбулося досі, не має великого значення., Але якщо сьогодні ввечері Чингачгук прийде до скелі, як ми домовлялися, і якщо я встигну посадити його в човник непомітно для дикунів чи навіть з їхнього відома, тільки всупереч їхній волі та бажанням, отоді справді всі ми побачимо щось схоже на війну, перш ніж мінги захоплять замок, ковчег і вас самих.
— А хто цей Чингачгук? Звідки він і чого прийде саме сюди?
— Питання цілком природне і справедливе, на мою думку, хоч цей юнак уже зажив собі слави в тих краях, де він живе. Чингачгук родом могіканин; за своїми звичаями делавари всиновили хлопця, як і більшість членів його племені, що вже давно похитнулося під натиском білих. Він походить з родини великих вождів. Його батько Ункас був знаменитий воїн і радник свого народу. Навіть старий Таменунд поважає Чингачгука, дарма що той через свою молодість не може ще бути ватажком на війні. А втім, його плем'я так розпорошилося і стало таке нечисленне, що звання вождя в них, по суті, нічого не важить. Так от; коли війна почалася всерйоз, ми з делаваром поклали собі зустрітися саме на цьому озері, біля скелі побачень, отам, де починається річка. Побачення призначено на сьогоднішній вечір, коли сяде сонце, після чого ми мали намір рушити в наш перший похід проти мінгів. Чому ми обрали саме ці місця — то наша таємниця. Але ви розумієте, хоч ми й молоді і не маємо досвіду на стежці війни, та не робимо нічого наосліп, не обміркувавши всього як слід.
— Цей делавар не може мати ворожих намірів проти нас, — сказала Джудіт після хвилинного вагання. — І ми знаємо, що ви нам друг.
— Сподіваюсь, що зрада — найостанніший злочин, в якому мене можна звинуватити, — заперечив Звіробій, трохи ображений недовірою, що промайнула в словах Джудіт.
— Ніхто не підозрює вас, Звіробою! — палко вигукнула дівчина. — Ні-ні, ваше чесне обличчя може бути достатньою запорукою вірності тисячі сердець! Якби всі чоловіки навчилися так говорити правду й ніколи не обіцяли того, чого не збираються виконувати, на світі ой як поменшало б зла, а пишні султани та червоні мундири не були б виправданням для підлоти й обману.
Дівчина говорила з сильним, якимсь аж надсадним почуттям. Її красиві очі, завжди такі лагідні та ласкаві, палали вогнем. Звіробій не міг не помітити цього надзвичайного хвилювання. Але з тактом, гідним будь-якого придворного, він не дозволив собі не тільки бодай хоча б словом натякнути на це, а навіть удав, ніби взагалі нічого не помітив. Мало-помалу Джудіт заспокоїлась і скоро знову заговорила спокійно, наче то й не вона хвилювалась.
— Я не маю права втручатися у ваші таємниці чи в таємниці вашого друга, Звіробою, — вела вона далі,— і вірю кожному вашому слову. Якщо нам справді пощастить придбати ще одного союзника-мужчину, це буде велика підмога в такий важкий час. І я не полишаю надії — коли дикуни відчують, що ми спроможні втримати озеро в своїх руках, вони запропонують обміняти полонених на хутра або на бочку пороху, яка зберігається у нашому домі.
З юнакових уст вже готові були зірватися такі слова, як «скальпи» та «премії», але, не бажаючи зайве розтривожувати дочок, він не зважився натякати на долю, яка, мабуть, чекала їхнього батька. Однак він був такий невправний у мистецтві обману, що бистроока Джудіт прочитала цю думку на його обличчі.
— Я розумію, що ви думаєте, — продовжувала вона квапливо, — і здогадуюсь, що б ви сказали, якби не боялися завдати болю мені… тобто нам обом, бо Гетті любить тата так само, як і я: Але ми іншої думки про індіянів. Вони ніколи не скальпують полоненого, якщо він попався їм до рук живий та цілий. Вони дарують йому життя — звичайно, якщо люта жадоба крові й мук раптово не засліплює їх. За батьків скальп я не боюся зовсім, а за життя його трішечки. От коли б індіяни підкралися до нас уночі, нам би всім було непереливки. Але над чоловіками, взятими в полон у відкритому бою, вони рідко коли чинять насильства, принаймні доти, доки не настає час тортур.
— Згоден, такий у них звичай, і вони його здебільша дотримують. Але чи знаєте ви,
Джудіт, чого ваш батько й Непосида ходили в табір дикунів?
— Знаю. То був жорстокий замір! Та що робити? Чоловіки завжди лишаються чоловіками. Навіть ті з них, що ходять у мундирах, гаптованих золотом і сріблом, і носять офіцерський патент[34] у кишені, чинять такі жорстокості.— Очі в Джудіт знов спалахнули, але страшенним зусиллям волі вона опанувала себе. — Мені завжди стає моторошно, коли я думаю, які несправедливі чоловіки, — додала вона, силкуючись усміхнутися, хоч це їй погано вдалося. — Все це дурниці! Що зроблено, те зроблено, і сльозами тут не зарадиш. Але індіяни надають так мало значення пролитій крові, що коли б вони знали про заміри своїх полонених, то навіть стали б поважати їх за це.
34
