Слава ЗСУ!

— Я тут, Джудіт, тут, на березі! Не треба гнатися за мною, однаково я сховаюся в лісі.

— Ой Гетті, що ти робиш! Згадай, вже скоро північ, а в лісі повно дикунів та хижих звірів.

— Ніхто не скривдить нещасної недоумкуватої дівчини, Джудіт. Бог захистить мене тут так само, як вас на ковчезі чи в замкові. Я йду допомогти татові та бідолашному Гаррі Непосиді. Їх будуть мучити і вб'ють, якщо ніхто не потурбується про них.

— Ми всі турбуємось про них і взавтра почнемо з індіянами переговори про викуп. Повертайся назад, сестричко! Вір нам, у нас ясніші голови, і ми зробимо ради тата все, що тільки в наших силах.

— Знаю, що ваші голови ясніші, Джудіт, бо в моїй таки справді все переплуталось. Але я повинна йти до тата й до бідолашного Непосиди. Бороніть замок із Звіробоєм, сестричко. А мене здайте на божу ласку.

— Бог з нами скрізь, Гетті: і в замку, й на березі. Гріх не вірити в його доброту. Але ж ти нічого не зробиш у темряві, ти заблукаєш у лісі й помреш з голоду…

— Бог не допустить, щоб таке сталося з нещасною дівчиною, яка іде рятувати свого батька, сестричко. Я неодмінно розшукаю дикунів.

— Вернися назад тільки на ніч. Вранці ми висадимо тебе на берег і дозволимо тобі зробити, як ти гадаєш краще.

— Ти так кажеш, Джудіт, і ти так думаєш, але так не зробиш. Твоє серце розчулиться, і тобі тільки й ввижатимуться томагавки та ножі, якими знімають скальпи. Опріч цього, я хочу сказати індіянському вождеві одну важливу річ, котра відповідає всім нашим бажанням. Я боюсь, що можу забути її, якщо не скажу одразу. Ось побачиш, він негайно відпустить тата, тільки-но вислухає мене.

— Сердешна Гетті! Що ти можеш сказати жорстокому дикунові, щоб примусити його відмовитись від кривавих замірів?

— Я скажу йому слова, які настрахають його і примусять звільнити нашого тата, — рішуче відповіла наївна дівчина. — Ось побачиш, сестричко, побачиш, він стане слухняний, як дитина.

— А чи не скажете ви мені, Гетті, що ви збираєтесь там говорити? — спитав Звіробій. — Я добре знаю дикунів і можу уявити собі, які слова здатні подіяти на їхню кровожерливу натуру, а які ні. Якщо ці слова не відповідають звичаям червоношкірих, то марно їх і говорити, бо дикуни мислять і чинять так, як їм велять їхні звичаї.

— Ну, гаразд, — довірливо відповіла Гетті, притишуючи голос; і хоч вона заговорила майже пошепки, нічна тиша та близькість «ковчега» дозволяли добре її чути. — Гаразд, Звіробою, ви, здається мені, добрий, чесний хлопець, і вам я скажу все. Я не розмовлятиму з жодним із дикунів, поки мене не поставлять лице в лице з їхнім головним вождем. Нехай собі докучають мені розпитуваннями, скільки їм заманеться! Все одно я не буду їм відповідати, а тільки вимагатиму, щоб мене одвели до наймудрішого. Тоді, Звіробою, я скажу йому, що бог не прощає вбивства та лиходійства. І якщо мій батько й Непосида пішли здобувати скальпи, то треба платити добром за зло: так наказує біблія, а хто цього не виконує, того чекає довічна кара. Коли вождь почує мої слова і збагне їхню правду, то, як ви гадаєте, чи багато часу йому знадобиться, щоб відіслати батька, Непосиду й мене на берег проти замку, звелівши всім нам іти собі з миром?

Це запитання прозвучало в переможному тоні. І враз простодушна дівчина залилася сміхом, без жодних сумнівів уявивши собі, яке враження справлять на слухачів її слова. Звіробоя приголомшив цей незаперечний доказ недоумкуватості Гетті. Але Джудіт замірилась була перешкодити здійсненню безглуздого плану, граючи на тих почуттях, що його породили. Не відповідаючи ні на запитання, ні на сміх, вона квапливо гукнула сестру, ніби бажаючи сказати їй щось дуже важливе. Та оклик цей залишився без відповіді.

Тріск галуззя та шелест листя посвідчили, що Гетті подалася від берега і вже продиралася лісом. Гнатися за нею не було рації, бо спіймати утікачку в такій темряві, та ще серед такої гущавини, очевидно, було неможливо. До того ж вони й самі щохвилини ризикували б потрапити до рук ворогів.

Отож після короткої сумної наради вони знову напнули вітрило, і «ковчег» рушив далі до звичного місця своїх стоянок. Звіробій мовчки тішився тим, що пощастило вдруге заволодіти човником, та обмірковував плани на завтра. Вітер посвіжів, коли баржа відійшла від мису, і менше як за годину вони вже були біля «замку».

Тут усе зосталося так, як вони покинули. Щоб потрапити в дім, довелося заново проробити те, що вони проробили перед відплиттям, тільки у зворотному порядку. Джудіт цієї ночі лягла спати сама і зросила подушку слізьми, горюючи за безневинним, знедоленим створінням, з яким зростала від раннього дитинства; розпука й жаль краяли їй серце, і вона заснула, коли вже почало сіріти.