Слава ЗСУ!

— Він не землемір, Звіробою, і, звичайно, не вміє користуватися тим інструментом, хоч і тримає його в себе. Невже ви гадаєте, що Томас Гаттер носив колись оту одежу? Вона надто завелика для нього, так само як оцей інструмент надто мудрий для його вченості.

— Мабуть, так воно і є насправді, Змію. Старий невідомо яким чином успадкував речі, що належали комусь іншому. Кажуть, ніби він був моряком, і, безперечно, оця скриня, а також усе, що в ній лежить… Ого! А це що таке? Це ще дивовижніше за мідь та чорне дерево, з яких зроблено інструмент!

Звіробій розв'язав невеличку торбинку і почав з неї виймати одну по одній шахові фігури. Майстерно вирізані з слонової кістки, вони були більші за звичайні. Кожна фігура відповідала своїй назві: на конях сиділи вершники, тури стояли на спинах у слонів, навіть пішаки мали голови й бюсти. Гра була неповна, деякі фігури були поламані, але всі вони дбайливо зберігалися в торбинці.

Навіть Джудіт неабияк здивувалася, побачивши ці зовсім нові для неї предмети, а вражений і до краю захоплений Чингачгук геть забув про свою індіянську гідність. Він брав у руки кожну фігурку й замилувано обдивлявся її, показуючи дівчині деталі, які його найбільше вражали. А надто він уподобав слонів. Раз у раз вигукуючи «Хуг! Хуг!», він гладив їм пальцями хоботи, вуха, хвости. Не пройшли повз його увагу й пішаки, озброєні луками. Ця сценка тривала кілька хвилин, протягом яких делавар не тямив себе від захвату. Звіробій сидів мовчазний, замислений і навіть похмурий, хоч очі його стежили за кожним рухом Джудіт і Чингачгука. Жодного вигуку задоволення, жодного слова осуду не вихопилося йому з вуст. Нарешті товариші завважили його мовчання, і тоді він заговорив, уперше по тому, як було знайдено шахи.

— Джудіт, — спитав він серйозно, і в голосі його бриніло співчуття, — ваш батько говорив коли-небудь з вами про релігію?

Дівчина спалахнула, і рум'янці заграли на її вродливому личку, немов примхливі барви на осінньому неаполітанському небі. Однак Звіробій уже встиг посіяти в ній таку любов до правди, що вона, не вагаючись, відповіла йому просто і щиро:

— Мати говорила часто, батько — ніколи. Мати навчала нас молитов і наших обов'язків, але батько ні за її життя, ні після її смерті ніколи навіть не заводив про це мови.

— Так. я й гадав, так я й гадав. Він не визнає бога, такого бога, якого мають шанувати всі білі і навіть червоношкірі. Оці фігурки — ідоли!

Джудіт здригнула і на якусь мить, здавалось, серйозно образилась. Але подумавши, вона зрештою засміялась.

—І ви гадаєте, Звіробою, що оці кістяні іграшки — боги мого батька? Я чула про ідолів і знаю, що це таке.

— Це ідоли! — переконано повторив мисливець. — Навіщо ваш батько тримав би їх, коли б він їм не поклонявся?

— Та хіба б же він тримав своїх богів у торбі й замикав їх у скрині? — заперечила дівчина. — Ні-ні, Звіробою, мій нещасний батько завжди носить свого бога при собі, і цей бог — його власна користь. Фігурки справді можуть бути ідолами, я сама схильна так думати, виходячи з того, що я чула й читала про ідолопоклонників. Але потрапили вони сюди з якоїсь далекої країни, як і всі інші речі, й опинилися в руках у Томаса Гаттера, коли він був моряком.

— Мені дуже приємно, так, мені справді дуже приємно чути це, Джудіт, бо я навряд чи змусив би себе допомагати білому ідолопоклонникові в його скруті! В старого шкіра такого ж кольору, як і в мене, і я охоче прислужуся йому, але я не бажав би мати справи з людиною, що зреклася своєї віри… Оця тварина, бачу, вельми припала тобі до душі, Змію, хоч вона не що інше як ідол…

— То слон, — перебила його Джудіт. — Я часто бачила в гарнізоні картинки з цими тваринами, а в матері була книжка, де про них докладно розповідалося. Батько спалив її разом з іншими книжками, бо, за його словами, мати аж надто полюбляла читати. Це сталося незадовго до материної смерті, й іноді я думаю, що ця втрата прискорила її смерть.

Останні фрази Джудіт сказала без легковажності, але й без глибокого почуття. Без легковажності тому, що спогади про колишнє життя викликали в неї смуток, а без глибокого почуття тому, що вона надто звикла жити ради самої себе та ради задоволення своїх бажань, і її не дуже гнітили материні скорботи. Потрібні були якісь особливі обставини, щоб розбудити кращі почуття в душі цієї вродливої, але погано вихованої дівчини. Та, на жаль, вона ще не стикалася з такими обставинами в своєму короткому житті.

— Ну, слон чи не слон, все одно це ідол, — заперечив мисливець, — і не личить християнинові тримати його в себе.

— Добре для ірокеза, — сказав Чингачгук, неохоче випускаючи з рук туру, яку забрав його друг, щоб покласти в торбу. — За слона можна купити ціле плем'я, можна купити навіть делаварів!