Слава ЗСУ!

— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.

— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!

— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.

Він покосився на мене, сумно зітхнув.

— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?

— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.

Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.

— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.

— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.

— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?

Я миттєво перелякалася і зблідла.

— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?

— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…

— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.

— Треба ж, який із тебе гуманіст!

— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?

— Ммн… ти майже вгадала.

— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.

— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.

Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.

…ХІ…

“Чого я хочу? Так-с. Ну хочу ж я чогось. Ну, скажімо… Рінальдо, кис-кис. Хочу, щоб ти перетворився на прекрасного юнака. Абра-кадабра, три віники, швабра! Е-ее. Що, слабу? Ну, я так і знала. Ні, щоб хоч раз в своєму недостойному житті зробити мені приємне. Тільки те і вмієш, що жерти, невдячна тварюка.” Рінальдо іронічно нявкнув і тицьнувся мордою у ціль свого існування — мисочку з котячими наїдками.

“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!

Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.

— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?

— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.

— Треба? Та ну!

— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.

— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?

— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.

— Ну, все, що добре починається…

— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?

— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.

— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.

— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?