Слава ЗСУ!

— Червона краватка, — сказала я.

— Привіт. Дуже радий тебе бачити. Як справи.

— О, вибач. Привіт. Я теж. Непогано. Ні, а чому червона?

— Пристрасть. Вогонь. Агресія.

— Буржуазна революція, скарлатина, червоні маки.

— Лиш ти і я. І то до — c…cамого дідька.

— То чого ж ми стоїмо? Я уже вся змучилася очікуванням обіцяного, для чого, звісно, необхідний інкуба-гм-ційний період не менше трьох років. Ну, вважай, що у нас, як за часів Михайла Блаженного, акселерація, рік за три. Що там у тебе?

— Зараз-зараз.

— Ого, когось ти мені нагадуєш. Є у мене один знайомий, який ледве не трупом ліг на порозі, аби не дати мені приємно і корисно провести час.

Гаел стурбовано усміхнувся.

— Демонолог? Цей твій, з прекрасними очима?

— Хіба я так казала?

Він відвернувся, ефектно блимнувши червоними нутрощами плаща. Ну, таке! Не міг же він образитися? Певно, не міг. Деякі на такий прояв душевної чутливості просто не здатні. За кілька хвилин Гаел царським жестом спинив маршрутку, і двоє гнідих з сумним поглядом припаркувалися коло бордюру. То була маршрутка компанії “Конесвіт”, що працювала, як королівський концесійний підрядник. Тепер їх до дідька розвелося, всякі там “Конесили”, “Коньтранзити” і навіть “Конетакси”, що вже викликало асоціації з якимось генетичним монстром.

Ми влаштувалися на зручних сидіннях, і маршрутка рушила в далеку путь. Сутеніло. На фоні готично-темного небозводу, що виднівся з вікна, профіль Гаела виділявся, як розкішний витвір епохи рококо. Мене давно вже хвилювало питання, як чинять демони зі своїми ЗБ, і може би дізнатись… Але, це ми що, вже приїхали? Відпрацьованим рухом Гаел допоміг мені вибратися з екіпажа, я огледілася… і нічого не зрозуміла.

— Ну, і що ми робимо під стінами Стародівочого монастиря? Це ж твоя парафія, ні? Хочеш влаштувати мені показовий виступ?

— Ой, хочу, не повіриш.

Він відчинив якісь невисокі двері, там — темний прохід під аркою, а далі маленький дворик і ще двері, за якими сходи, що вели вниз.

— Яка конспірація! Може тут іще й рентген з металдетектором?

— Був металдетектор, так його звільнили за недостойний установи стиль поведінки та пиятику.

— Ого, строго у вас.

Нарешті, сходи закінчилися, і почалися двоє охоронців, загорнуті у туніки з плямистої тканини хакі.

Охоронці поводилися коректно, навіть більш ніж. До Гаела вони поставилися з очевидною повагою, запопадливо відчинивши перед нами важкі залізні двері, на мене ж впав лише ліниво-зацікавлений погляд, як то на чергову дебютантку весняно-літнього сезону, чи то пак, на чергову… мм, як не образливо, але так, напевне і виглядало, фаворитку сонцесяйного голови муніципалітету Манівців. Кумедно, але я ж з самого початку взяла на себе роль шкандальної стажерки, так що все йде по плану, треба лише прокурора хорошого знайти… Е, стоп, дорогенька, ну і чого це тебе так зачепило? Добрий дядя Гаел не дасть злим людям позбиткуватися над його маленькою товаришкою, правда ж? Так що спокійно.

Чудова практика з самонавіювання, але що толку? При вигляді приміщення, в якому ми опинилися, я мимоволі втратила такий чудовий орієнтир у морі злиднів, як душевна рівновага. Тут було кілька кімнат, зі стінами, забарвленими у приємні для ока, заспокійливі червоно-чорні контрасти, всюди щось світилося, мигтіло і блимало; під стелею клубочилися димові спец. ефекти, перекреслені об’ємними променями ліхтарів. Від пульсоподібного ритму тутешньої музики радісно двигтіла основа черепа, ніжно поскрібував нюхові рецептори солодкуватий дим. Народу було напаковано, як тюльки в діжці, та уявіть собі вульгарно вбрану, переважно нетверезу, тюльку, яка б активно і дуже близько комунікувала, знаходячись у постійному броунівському русі

— Ш-шо це? — тільки й змогла проказати я.

— Вечорниці, — повідомив Гаел, — ходімо дістанемо чогось випити.

…ХVІІІ…

Наступні півтори години ми з Гаелом, як то кажуть, активно відпочивали. Себто, займалися пиятикою і просто дуріли при музичному супроводі. Щось таке, видно, було в тому солодкуватому диму, від чого дах зі скрипом рушив з нагрітого місця (мені потім сказали, що то був церковний ладан, якраз відповідний стимулятор для шабашу). А може, я просто чимось обпилася, чи й не яке для мене нововведення. Але ефект був досить цікавий: музика, яку я не надто оцінила з самого початку, тепер просто вимагала моєї участі у всенародних ритуальних гоцалках. Гаел швидко помітив нездоровий блиск в моїх очах і галанто запропонував трохи пострибати з метою показати присутнім кілька екзотичних манівцівських прийомів у стилі “перекотикамінь” з високим підніманням гомілки. Досить скоро ми вибороли собі чималенький життєвий простір серед тюлечної плазми і, щасливі своєю перемогою над ентропією, поновили запас палива і рушили в обхід залу.