Слава ЗСУ!

— Чого б це?

— Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…

— Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я.

Двері вибухнули реготом.

— А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.

Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.

Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.

Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…

— Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю?

Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.

— Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав.

— Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?

— Мн-н… Так.

— І як вам?

— Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.

— А сам “волоцюга Гаел”?

— А що, у вас негативний досвід?

Він раптом вибухнув істеричним сміхом.

— Вгадали!

— Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте?

— Головою муніципалітету.

— Го… го… Ой, чорт!

— Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування.

— Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.

— Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?

— Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.

— Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.

— Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?

— Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…

— Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?

— Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.

— Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?

— Не все так просто. З вас, — він нахилився до мого вуха, — довгий і пристрасний поцілунок.

— А дідька лисого — не треба? Це ще навіщо?

— Ну, це вже стосується другого пункту.

— Фі, як банально.

— Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…

— Що ми — колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?

— Та від вас же за кілометр тхне.

— Відьмачим духом, — я приречено зітхнула, — горе мені, горе.

Гаел поскріб потилицю.

— А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.

— Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.

— Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.

Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.

— Ого, телепечатка!

— Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.

— Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!

— Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!

У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.

…VІІI…

Там на мене чекало щось неймовірне.

У борделі був повний аншлаг. Біля дверей вишикувалася черга, а такого не бувало ніколи, повірте мені. Тут, здається, зібралося все дієздатне населення Манівців; та навіть більше — жіночки з перекошеними від образи обличчями за вуха витягали своїх хлопчаків з виру розпусти, неплатоспроможна молодь підвивала і улюлюкала коло вікон, осторонь стояли браві поліцаї і повільно чуманіли від болісних потуг зберегти честь мундиру.