Слава ЗСУ!

"Диво " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 04.12.2024

"Диво"

—Приспати?,— здивовано запитав я у жінки, яка прийшла на прийом з собакою.

—Так, — відповіла мені байдужим тоном власниця, — воно мені зовсім не потрібне.

Цуценя тягло мене за халат гострими зубками. У його блискучих пустотливих очах не було й тіні тривоги. Його не лякали дивні запахи оглядового кабінету, незнайома людина в білому халаті і рідна хазяйка, яка вирішила його позбутися найрадикальнішим способом з усіх можливих.

—Але воно немає жодних проблем ні зі здоров'ям, ні з агресивністю, — намагався я переконати жінку.

—Ну то й що? 

—Воно мені вдома не потрібне!

Насправді проблема у цуценяти була. І велика. Воно виявилося безпородним та негарним. У півроку всі цуценята виглядають трохи нескладними, бо втрачають милі дитячі форми, але ще не доростають до дорослих параметрів. Цей песик був куплений на Куренівському ринку як Брюссельський Грифон — кирпатий маленький песик з жорсткою вовною і грайливою вдачею. Всі ці ознаки породи у цуценяти були, але воно вже давно переросло найбільшого Грифона і невблаганно наближалося до Мітельшнауцера. Велика нижня щелепа з прикусом надавала песику схожість з боксером, а величезні вуха —одне стояче, інше висяче — взагалі були схожі на вівчарочі. Жорстка вовна стирчала під несподіваними кутами. Думаю, якби його виставили на конкурсі «найпотворніший собака», воно би увійшло до п'ятірки лідерів.

—Я хотіла мати маленького песика, — продовжувала скиглити скривджена власниця, — а мені підсунули цього виродка.

—Породистих собак на ринку не купують, — похмуро озвучив я жінці прописну істину.

—Так! 

—А знаєте, скільки вони коштують у розпліднику?

—Знаю, — сердито сказав я їй.

І задумався. З цієї ситуації було три виходи. Надзвичайно приваблював перший: вилити на неприємну тітку флакончик з діамантовою зеленню, щоб вона тиждень відмивалася. Бентежили наслідки у вигляді виклику поліції та неприємностей для ветеринарної клініки. Другий був не настільки радикальним: лише повідомити власниці найхолоднішим тоном, що здорових тварин ми в клініці не присипляємо. Наслідки також були малоприємні. Жінка, напевно, знайде іншу ветеринарну клініку, або просто виставить нещасне цуценя на вулицю. А на подвір'ї морозний січень… 

Третій вихід був найклопотливішим. Я тяжко зітхнув і набрав номер притулку для бездомних тварин.

—Привіт, Світлано, нового власника для цуценяти знайдеш? 

—Поки що воно побуде у мене тільки ти вже швидше, гаразд? 

—Директор ветеринарної клініки це не вітає.

Закінчивши розмову, я підняв очі на власницю. 

Вона дивилася на мене здивованим поглядом. 

—«Просто так собаку не віддасть, — зрозумів я. — Прийдеться шукати до неї підхід».

—Отже так, — у моєму голосі було більше холоду, ніж за замерзлим вікном, — приспати я його можу, але оскільки зараз свята ціна буде подвійною. За вивезення трупа та кремацію вам теж доведеться доплатити. І за зберігання трупа у холодильнику теж. Труповозка приїде лише у понеділок. Самі розумієте: новорічні канікули.

—Як так? 

—Це що за неподобство?,— рот у горе-власниці гидко скривився.

—Згоден: неподобство, — відповів я їй. — Але ж не я тут ціни встановлюю, а директор клініки. Тому щоб зберегти ваші гроші, пропоную написати відмову від цуценяти. Я передам цуценя до притулку для бездомних тварин, де для нього знайдуть нового власника.

—Нового власника?, — у жінки очі на лоба полізли. —Та кому воно потрібне, таке страшненьке?

—А може, — тут на її обличчя майнула дрібна підозра, — це рідкісна порода? І ви його потім задорого продасте?

Я подумки грюкнув себе по руці, що потяглася до флакона з діамантовою зеленню. У голові визначилася думка: "Спокійно… спокійно… не можна лити на відвідувачів діамантову зелень, викидати їх у вікно і навіть нецензурно висловлюватись щодо їх персони. Я професіонал! Я професіонал"!.

—Ви можете продати його на ринку, — сказав я. — У нього щеплення є?

—Які щеплення?, — у жінки вже йшла голова кругом.

Вона ніяк не могла зрозуміти, що я вирішив врятувати цуценя виключно з гуманних міркувань, і шукала каверзу в моїх вчинках.

—Ще й за щеплення платити? 

—А без щеплень я його продати не зможу чи що?

—Спробуйте, — байдуже сказав я їй. — Штраф заплатіть, якщо що.

—Ні!,— Тітка зняла нашийник, сунула його в сумку, а цуценя підштовхнула до мене.

—Забирайте собі це "диво". Воно і так мені всі меблі погризло. 

—Що треба підписати?

Я зробив фото цуценяти і послав Світлані. Вона обіцяла відразу викласти їх на сайт. Песика я погодував і помістив у клітку у стаціонарі. Відвідувачів більше не було, я сів зручніше, щоб бачити вхідні двері, і заспівав. Є в мене така звичка виправляти поганий настрій піснею. Два-три старовинні романси, виконані моїм тягучим баритоном, і життя знову стає терпимим. Головне — спостерігати за дверима, щоб не налякати клієнтів.

—Ра— а— нок тума — а — нний, ра — а— нок си— и— вий, Ни—и—ви су—у—мні сні—і—гом по—о—криті—і—і—і, — затяг я.

—Вау —у —у! — долинуло до мене з клітки.

—Диво, ти вмієш співати?,—здивувався я. —Ох, ось і ім'я тобі придумав. "Диво"! 

—Ну… давай заспіваємо з тобою дуетом!

Ми з песиком виконали «Ранок туманний», потім заспівали «Чорний ворон», а «Вийду в поле з конем» так чудово заспівали, що я не помітив двері, що відчинилися. Тому, коли пролунали оплески, я підстрибнув від переляку.

—Браво — браво!, — задихаючись від сміху, сказав мені сухенький чоловік похилого віку, який непомітно проник у приміщення. Це був мій друг, клієнт і лікар Олександр Іванович, для своїх просто Саня.

—Саня, ти мене налякав!

—Це ти мене налякав! 

—Іду повз, чую — виють! 

—Подумав, що ти вже остаточно запрацювався. 

—Ось зайшов дізнатися, чи не потрібна тобі професійна допомога.

—Потрібна! 

—Ще як потрібна! 

—Можеш собаці дати притулок на тиждень-другий? 

—В нас у притулку для бездомних тварин знову місць немає.

—Ох, це я даремно запропонував… Ти ж знаєш: я після смерті Мухтара ніяких собак не заводжу…

Мухтара ми з Санею поховали минулого року. Пес забрав у могилу половину серця господаря. Але цуценя треба було кудись прилаштовувати і я додав у голос прохальних нот.

—Але ж це тимчасово! 

—Поки що місце не звільниться. Уяви, що це пацієнт, якого тобі впихнули, поки ліжко в терапії не з'явиться.

—Ти про ліжка взагалі мовчи! Хоч тут про роботу не нагадуй, Айболіт хрінов. —А що то за порода? 

—Якесь воно страшненьке...

—Це рідкісна порода! 

—Єдиний екземпляр. Назву ще не придумав, тож сам фантазуй. Його приспати привели.

—А ти знову залишив?

—Знову.

—Добра людина, Айболіт!

—Не особливо. Я трохи цю тітку зеленкою не облив.

—Ну, не кислотою ж. Гаразд, давай свого собаку. На день-два, не більше. —Як звати хоч це диво?

—Так і звати — "Диво". Але можеш вигадати щось своє.

—Навіщо? Гарне ім'я. І відповідає його зовнішньому вигляду. 

—Повідець є?

—Зараз щось зробимо. Хазяйка все з собою забрала.

—От зараза! Ну гаразд, одягай звіра, поки я добрий. 

—Що ви там з ним співали?

—"Вийду вночі в поле з конем"!

—Я також спробую, але врахуй: максимум на тиждень! Як тільки щось звільниться – дзвони!

Коли через кілька днів звільнилося місце, я подзвонив Сані.

—Знаєш, а ну його до біса, твій притулок для бездомних тварин, — відповів друг. — Я тепер цього пса за жодні гроші не продам. 

—Ми вечорами концерти влаштовуємо! 

—Дружина скоро зі сміху помре, адже, як Мухтар помер, майже не посміхалася. Пес хоч і страшненький, але такий гуморний! Тапки приносить, танцює, кожне слово розуміє! Правда, згриз усі табуретки, та й фіг з ними. Онуки тепер мало не щодня приходять, а раніше раз на місяць відвідували! 

—Дякую тобі, друже!

Я поклав слухавку телефону і подивився у вікно. Надворі падав сніг, тьмяно світилися новорічні гірлянди на віконній рамі. 

—Дива трапляються тоді, коли їх найменше чекаєш... Врятоване цуценя, Саня, що тепер знову сміється, і я — ветеринар — випадковий посередник між цими двома долями. 

—Як вдало все склалося! 

Задзвонив міський телефон.

—Ветклініка, здрастуйте. 

—Так, сьогодні працюємо.

Я відірвався від спостереження за падаючими сніжинками і подивився на свою асистентку Мілу.

—ДТП... собака... Швидше за все, перелом...

—Готуй операційну, Мілочко. Сьогодні добрий день. Давай постараємося його не зіпсувати.

Кінець

Ваш коментар буде першим!