Слава ЗСУ!

"Гони її в шию " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 26.10.2024

"Гони її в шию..."

  Іван і Тетяна мирно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайна жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у куток і сказала:

—Ну, привіт, батю, — і широко розкинула руки для обіймів.

Іван подавився борщем і почав судомно кашляти.

А Тетяна гнівно сказала:

—Ти хто така? 

—І який він тобі батько?

Жінка гнівно примружилася:

—Ти, тітко, рота свого прикрий. 

—Я не до тебе прийшла, а до свого батька рідного. 

—Татку, ти що мене забув? 

—Це ж я, твоя донька, Рита. 

—Скільки років минуло, а я все заспокоїтись не можу. 

—Як там мій татко поживає, чи не хворіє, не дай Боже?, — удавано схлипнула Рита.

Іван нарешті видавив із себе:

—Навіщо? 

Кашель знову здолав його. 

—Навіщо, ти прийшла?,—здавлено запитав він.

—То за подарунком, тату. 

—За лялькою, яку ти мені обіцяв купити двадцять років тому, — посміхнулася Рита.

—Що забув вже?

Мами не стало, коли Риті сім років було. Батько витримав сам з півроку і привів їй в дім нову маму Таню. А з нею ще двох братів. Насамперед, нова мама Таня виселила Риту з її кімнати і поселила в загальній кімнаті. 

—Хлопчикам потрібніше, винувато пояснив батько, ховаючи очі від доньки. Пацани були старші за дівчинку і дуже злі. Вони постійно рвали зошити першокласниці Рити і вона ночами, розмазуючи сльози, при світлі місяця, переписувала домашні завдання. Адже нова мама Таня забороняла даремно палити світло.

А коли Риті виповнилося вісім років, прямо в день народження, батько відвів її до дитячого притулку. 

—Доню, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Прийду до тебе у вихідні і принесу тобі велику і гарну ляльку. 

—Пам'ятаєш, вона у магазині на вітрині стояла. Ось таку й привезу!

Рита довго чекала на тата і його подарунок, але він так ніколи і не прийшов до неї.

Рита безцеремонно сіла до них за стіл і скомандувала:

—Ану, тьотю, хлюпай мені в тарілку борщу. 

—Жерти хочу, прям переночувати ніде, — і зареготала своїм грубим прокуреним сміхом. 

Тетяна мовчки дістала тарілку і бухнула туди один ополоник борщу. Рита похитала головою:

—Ось скільки років минуло, а ти, тітко, не змінилася. 

—Знову на мені заощаджуєш?

—Давай більше, що тиснешся?

І повернулася до батька:

—Ну що, татку, діставай свою заначку, накотимо по одній чарці горілки за зустріч,— весело сказала йому Рита. 

Той мовчки подивився на Тетяну. 

Та крізь зуби, прошипіла: 

—Ми спиртне не вживаємо.

Рита грюкнула себе рукою по коліну:

—Я так і знала. 

—Але нічого, я, на відміну від свого батька, з порожніми руками в гості не ходжу. 

—Тітко, метнися і дай мені мій рюкзак.

—Та спалахнула: 

—Тобі треба, сама і неси!

Рита підняла праву брову і вкрадливо сказала:

—Тітко, ти не зрозуміла головного. 

—Я не просто прийшла, вас побачити. 

—Житиму у вас. 

—А що? 

—Ти колись мене з рідного дому виселила, відправила до дитячого притулку. 

—Правильно? 

—Тепер твоя черга. 

—Валиш звідси чи ні, будеш добре поводитися, може і дозволю тобі тут залишитися.

Тетяна з обуренням, підвищила голос:

—Іване, а ти чого мовчиш? 

—Твоя донька з мене знущається, а йому хоч би хни.

Той поворухнувся на стільці і сказав:

—Рито, ти це, того. 

—Не груби тітці Тані, вона тут господиня.

Рита похитала головою:

 —Ой, як усе занедбано. 

—Молодець, тітка, загнала мого батька під підбор. 

—І дивлюся дуже щільно. 

—Ти, батьку, не лякайся. 

—Ми з цією тіткою розберемося. 

—Теж відправимо кудись!

Тетяна зойкнула: 

—Я зараз сину подзвоню. 

—Він тебе, погань така, викине звідси!

На що Рита єхидно сказала:

—Це Юрі чи що? 

—Так він за пляшку горілки швидше тебе звідси викине. 

—Так, тітко, не пощастило тобі з дітьми. 

—Старшенький твій син Микола, того, згинув, так? 

—Дуже вже, я чула, до спиртного був не байдужий. 

—І молодшого сина така ж доля чекає.

Тетяна забилася в істериці.

—Не чіпай моїх дітей. 

—Поглянь на себе. Очевидно, не в палаці живеш!

Рита грубо відповіла:

—Так.

—Завдяки тобі, тітко. 

—Ти непогано влаштувалася колись у житті. 

—Знайшла собі вдівця і влізла до його дому. 

—Позбулася його доньки на користь своїх діток. 

—Жила видно усі ці роки непогано. —Про мене, мабуть, і не згадувала. —Позбулася чужої доньки. 

—Але я то повернулася, на зло тобі і повторюю, життя тобі тепер пеклом здасться. 

—Маю далекі плани. 

—Чоловік у мене є, цивільний. 

—Три ходки за спиною. 

—Так він за тиждень приїде, тут житимемо. 

—Потім, татку, ми тебе онуками радуватимемо. 

—Класне життя нас очікує. 

—А що? 

—Родина нарешті возз'єднається. 

—Так, тату? 

—Ти ж нудьгував за мною?

Іван кивнув головою. 

Рита переможно подивилася на Тетяну:

—Ось бачиш?

—А зараз ліжко мені приготуй, я втомилася з дороги. 

—Поспати хочу. 

—А як встану, щоб лазню мені протопила, бруд із себе змити.

Рита вдавала, що спить, а сама почала підслуховувати. 

Тетяна напівпошепки говорила Іванові:

—Ти ганчірка, чи що? 

—Чого мовчав, мов риба. 

—Вона тут жити зібралася, ще й з зеком. 

—Ти чого не розумієш? 

—Вони ж нас обнесуть чи чогось гіршого. 

—Гони її в шию, кажу тобі. 

—Гуляла десь усі ці роки, хай гуляє далі.

Іван їй відповідав: 

— Але ж вона моя донька. 

—Як я її вижену? 

—Ти й так мене тоді змусила відмовитись від неї. 

—Ні, не можу і не хочу. 

—Мені й так соромно перед нею.

Рита подумки поплескала. У батька виявляється крапля совісті ще залишилася. З такими думками вона заснула.

Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона розплющила одне око. Тетяна стояла біля неї з подушкою в руках.

—Посадять, тітко, — голосно сказала Рита. Та від гучного голосу зненацька здригнулася.

—Я це...

—Тобі її принесла. Щоб м'якше було спати.

 —Рита різко засміялася: 

—Ну, дякую. 

—А я грішною справою подумала погане. 

—Ну що, лазню протопила?

Тетяна заметушилась:

 —Батько твій топить. 

—Ти можеш поїсти.

—Я там млинців напекла.

Рита здивувалася:

—Щось підозріло швидко ти, тітко, такою доброю до мене стала. 

—Отруїти мене либонь хочеш? 

—Не вийде. 

—У мене з травленням все гаразд, хоч цвяхи перетравлюй. 

—І я тобі не вірю. 

—Ти як була змією, такою і залишишся.

Тиждень Рита ганяла Тетяну. 

Та благала: 

—Будь милосердніше, дівчинко. 

—Я вже не молода.

Рита жорстко сказала:

—А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку від рідного дому відірвала? 

—Що мовчиш, тітко, соромно? 

—А мені тітко, немає чого соромитися. 

—Ти мені, тітко, даси відповідь за всі мої сльози.

Тетяна стала перед нею навколішки:

 —Вибач мені за ради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше, — плакала вона.

Рита махнула рукою:

 —Гаразд, вставай. 

—Бачу, що пройняло хоч трохи. 

—Живіть як жили. 

—А я їду. Хоч і без подарунка, 

—Так, тату?

Іван підскочив: 

—Доню, то давай я тобі грошей дам. 

—Купиш на них все, що хочеш.

 —Рита похитала головою:

—Ти так нічого й не зрозумів, батьку. 

—Я до тебе не по гроші приїхала. 

—А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слово про любов до мене. 

—Але, мабуть, дарма.

—Прощавайте!

І закинувши рюкзак на плече, вийшла. Ніхто за нею не вийшов, хоч вона чекала.

За селом на неї чекала машина — сірий Suzuki Grand Vitara. Вона сіла в неї і розплакалася, мов дитина. Чоловік обійняв її і притиснув до себе:

—Я ж казав, що то погана ідея. 

—Навіщо ворушити старе, коли маєш справжнє.

—Розчарувалася, так?,— співчутливо, спитав він.

Рита підвела на нього очі повні сліз.

—Так, любий. 

—Я ж думала, що батько мене любив усі ці роки, просто оступився колись. І прийме мене будь-хто. 

—Вони навіть про мене і не згадували, уявляєш? 

Вона знову заплакала.

Чоловік обійняв її ще міцніше:

—Треба чоловіка слухати, Риточко.

—Я ж попереджав, що так може бути. 

—А ти вперлася, ні, він гарний і добрий, але підкаблучник у злої дружини.

—Поїхали краще додому, діти вже скучили за тобою. Усе питають, коли їх мама приїде.

Рита витерла сльози і посміхнулася:

— Я теж скучила за ними.

—Поїхали швидше. 

—Але насамперед під душ.

— Змити все хочу.

—І забути. 

—Давай тільки, поки ми тут, до моєї мами поїдемо.

—Квіти покладемо на могилу, я дорогою їх нарвала. 

—А батько? 

—Не було його в моєму житті і не треба. 

—У мене є ти та наші діти. 

—Мені більше нікого й не треба.

—Минуле нехай залишається в минулому, ти маєш рацію.

—Але мені треба було спробувати. 

—Не вийшло й Бог із ним. 

—На все воля Божа...

Кінець

Ваш коментар буде першим!