Слава ЗСУ!

"Любка" - оповідання від Anti15mikOs опубліковано 02.08.2020

ЛЮБКА
- Шо ти топчешся на місці, як тільна корова?! Чи не бачиш? Оно хмара находить, а нам ще треба доїхать і заховать сіно. Ану ворушися!
Батько ніби й не дуже кричав але по тому як він сердито закинув на прицеп величезний навильник сіна, Любка зрозуміла, що буде гроза. Не тієї грози вона боялась, що насувала, а тієї,що чекала її вдома коли привезуть сіно і батько буде описувать матері «картину маслом» як Любка допомагала йому в полі: «то в носі ковирялась, то метеликів ловила, то на проїзжі машини роздивлялась» – ну всяк ухилялась від роботи! А він сам як проклятий тягав те сіно так ніби він один тут їсть і п’є і тільки йому воно треба. І закінчував цю завчену звинувачувальну промову завжди одним реченням – «У мене один рот, а не три!». Мати підпрягалась і вони удвох із батьком будуть розповідати про її однокласниць, які тільки й знають, що «нігті красить та на каблуках вертіться».
Але Любка була готова вже до всього. Вона звикла до того, що вона «Любка» бо Любашою її називала лише одна людина, яка зараз невідомо де. Вона не раз заздрила їхній корові Марті коли батько лагідно промовляв до неї: «Стій, стій, Мартушка, не брикайся». А чого тій Мартушці ще й брикаться – нагодована, напоєна, завжди вчасно видоєна Любчиними умілими руками, двічі на день підмита з милом і теплою водою. Мати завжди вимагала від Любки щоб підігрівала воду для корови, а коли Любка ставляла воду на газову плиту, щоб підігріти для себе, мати сердилась:
- Ось у суботу будемо усі купаться то й поніжися у теплій водичці. НІчого кожного дня викупуваться. Де ти вже ж так і вимазалася?Тільки газ переводиш.
Тож Любці приходилось підстерігати коли мати піде з дому, щоб підігріти водички для особистих справ. А у суботу вони купалися у одній і тій же воді – спочатку батько, потім мати, а останньою завжди купали Любку. Тепер вона вже доросла – десять класів закінчила то ж купається вже давно сама. Влітку, як тільки вода хоч трохи прогріється, вона милась у річці, що протікала у їхньому березі. Мати лаяла її за це:
- Ось простудишся, грошей на больницю у нас нема – і не стогни і не проси!
Любка і не стогнала і не просила. Вона помітила, що стала краще себе почувати, ніби нові сили припливали коли вона заходила в прохолодну воду, стала не так втомлюватись під час виснажливої домашньої роботи, а ще вона відчувала якесь могутнє поєднання з природніми силами через воду. Вона могла годину просидіти над водою, дивлячись в одну точку і нічого не думати або дивитися на воду і уявляти себе маленькою крапелькою у бурхливому потоці ріки. Такі години видавалися рідко бо влітку у селі роботи дуже багато але як тільки батько і мати, натомившись, ішли полежати, Любка бігла до річки, там вона була вільна, хоч одну годинку.
Але сьогодні до річки вона не пішла. Приторохтівши трактором із поля, і, заховавши разом із батьком сухе сіно в сінник, Любка, навіть не вмившись, полізла по драбині на горище хати, де у неї був вимощений затишний куточок. Вона лягла на розіслані старі рядна, згорнулась клубочком і завмерла. Було чути як батько розповідав матері про те як він сам надривався, а Любка лінилась і все норовила посидіть на сонечку. Мати піддакувала йому і клопоталася, що дочка од рук одбилася, що треба б її за патли потягати щоб з голови повилітала дурь, що у неї самої вже здоров’я немає і юшку зварить, а помочі немає ніякої. Любка прислухалася до розмови найрідніших їй людей і нічого не розуміла. Якщо це ті люди які народили її і тільки за це вона повинна все життя їм відпрацьовувати, то чи є такі люди на світі які просто так підставлять їй плече, пожаліють, похвалять, приголублять. Її плечі дрібно затремтіли, долонею вона закрила собі рота, щоб не було чути схлипувань, сльози, змішавшись із пилюкою, брудною річкою потекли по щоках.
У небі загриміло і по даху застукотіли перші каплі дощу які скоро перейшли у невпинний дощовий потік. Любка на мить завмерла, прислухаючись. Дощ – це добре, хоч трохи перепочинуть її руки від безкінечних носінь відрами води на грядки. Любка знову заплакала, тепер уже не стримуючи схлипувань, які змішалися із шумом дощу. Вона плакала і сама не розуміла від чого – чи від безвиході, чи від несправедливості, чи може від того, що вона така невдячна до своїх батьків про що вони постійно їй нагадують. Вона жила тим життям яким живуть багато сільських дівчат, у сім’ях яких тримають велике господарство, обробляють городи, доглядають домашню скотину але інші стараються хоч трохи полегшувати свою працю. Он сусіди купили капельну систему для поливу города на що її батько сказав:
- А де у нас такі гроші?
Ну хоч би водопровід зробив у дворі, а то носять воду від сусіднього колодязя. Любка не знає де у батька такі гроші але точно знає, що вони є. Він уміє економити і прикоплювати. Багато років вони тримали три корови, коня, свиноматку і трудились як прокляті. Мати підірвала собі почки і жирною їжею пошкодила печінку, батько нажив кілька позвоночних гриж і венозну хворобу ніг але не купували нічого, а одяг доношували після городських родичів. Тепер і Любка починає розуміти звідки беруться серйозні болячки - учора у неї почалися місячні, а перші дні були такими тяжкими, що навіть лежать було неможливо так болів живіт, ломило кожну кісточку в тілі, йшла обертом голова, її постійно морозило. Але це все були «панські нюні», як говорила мати:
- У мене теж таке було, а я і в колгоспі робила і дома буряки мішками тягала аж матка випадала і ніхто мене не жалів, то й нічого, жива.
Мало того, що це сказала мати своїй дочці але це сказано було при батькові який ніби, озброївшись цими словами став ще більше прикрикувати і соромити Любку, що сіна на вила набирає як пані макарони на вилку. Сьогодні вона плакала і подумки просила вибачення у свого старшого брата який не витримавши такого знущання над самим собою подався у місто, не залишивши ні номера телефону, ні адреси. Любка ридала, розмазуючи соплі і сльози по обличчю, забувши про те, «що її вже 16 років, що вона вже здорова дівка, що в її роки мати вже заміж вийшла».
Коли її брат Андрій два роки тому заявив батькові, що його запрошують в місто на роботу і, аби хоч на перший випадок щоб десь поселитись, батько дав йому грошей, то батько, зрозумівши, що втрачає в господарстві таку надійну підтримку, тицьнув йому дулю і крикнув:
- Я поїду в гОрод по театрах ходити, а ти тут, батьку, сам загинайся! Ось тобі грошей!
Двадцятидвухлітній Андрій розгублений стояв на порозі, губи в нього тремтіли, на очах блищали сльози. Любці було жаль брата але вона боялась батька. Вона бачила скільки роботи лежало на плечах Андрія але вдячності від батька і якоїсь плати за працю Андрій ніколи не отримував.
- Любашо, ну підтримай хоч ти брата – тихо промовив Андрій.
- Нема в неї вже брата. Був та загув! – відповів за Любку батько.
Зараз Любка готова волосся на собі рвати від того жалю за братом, від того, що не стала тоді з ним поряд, як перед дулом автомата на розстрілі. Вона промовчала. Вона зрадливо промовчала! « Де ти тепер,братику? Відгукнися! На коліна стану перед тобою, проситиму пробачення і підтримки. Поки ти був тут мені було з ким і жалем і радістю поділитися і втішне слово почути. Я тоді мала була, дурна. А тепер я на власній шкурі відчула все те, що терпів ти. Чи відгукнешся колись?» - рвала собі душу Любка і не знаходила відповіді.
Розбудили Любку голоси у дворі. Вона виглянула із горища і побачила як батько продовбував лопатою рівчачки у дворі, щоб дощова вода збігала на город, а мати на грядці піднімала приплескані дощем до землі листочки молоденьких бурячків.
- О, доню, а я думаю де це ти є? А ти мабуть заснула на горищі? – аж занадто лагідно обізвалась мати.
- Та в такий дощ не гріх і заснути – в тон матері промовив батько.
Довгожданний дощ завжди творив чудеса. Любчини батьки були вічними рабами землі. Земля була їхніми кандалами і крилами, радістю і горем, ядом і ліками. Як тільки їхнє здоров’я підривалося – вони кляли цю важку працю на землі і причитали, що ця земля забрала у них усе здоров’я, а не нажили на ній нічого. Але як тільки хтось із сусідів кидав свій город і пропонував їм обробляти, вони тут же молоділи на очах і починали сперечатися, що можна посіять на дармових сотках землі. Тож і зараз Любка помітили як помолоділи і ожили батьки, пораючись на подвір’ї, а головне, подобріли. Але вона знала, що це ненадовго. Після дощу знову треба пересапувати майже пів гектара городу, а потім обгорнути картоплю, а потім знову полізуть бур’яни і знову полоти, а потім підросте трава і знову треба косити і сушити на сіно і так без кінця і краю…
====
Любка усвідомлювала дуже добре, що літо промайне швидко і безрезультатно. Про відпочинок вона навіть і не мріяла, про те щоб кудись поступати – ніхто вдома навіть мови не заводив. Вона прекрасно розуміла, що вона потрібна батькам як дармова робоча сила. Уже по тому, що за два роки вони жодного разу не поклопоталися про свого сина Андрія, Любка зробила для себе висновок, що привели її у цей світ для того, щоб не пустувала батьківська земля. Поки вдома був Андрій то всі шишки сипались на нього. Любка мала допомагати матері по господарству, доїти корову, поратись на городі. А тепер ось уже два роки до всього цього добавилось іще й материне: «Піди поможи батькові». Батько мовчки приймав допомогу, навіть не подякувавши дівчині, за те, що вона помогла мішки з зерном перенести з підводи у хлів, дров пилкою напиляти бо на бензопилу- «де у мене ті гроші?» і все частіше батько став залучати Любку до чоловічої роботи. А недавно став наполягати навчитися водити трактора. Любка розуміла, що коли вона не зробить того, що два роки тому зробив Андрій то її чекає в кращому випадку доля її матері але ж мати у свій час хоч заміж вийшла, а Любка…
Одного разу вона познайомилась із хлопцем який приїхав до їхнього села до когось у гості з міста. Він далеко не був схожим на Леонардо ді Капріо та й ще окуляри придавали йому смішного вигляду але його чисті, вдумливі очі так запали Любці в душу, що вона кілька днів постійно наражалась на батьківські окрики: «чи в тебе руки не туди стоять». «чи тобі повилазило», «ходиш як сонна муха».
Звали того хлопця Юрком, він був на чотири роки старшим від Любки і вчився в Києві у якомусь університеті назву якого дівчина не те що не запам’ятала, а навіть не зрозуміла. Але те про що він розповідав їй, Любка запам’ятала мабуть на все життя.
Вони кілька разів зустрічалися на березі річки, недалеко від Любчиної хати але те місце де вони любили сидіти і говорити було добре захищене від стороннього ока густими вербами та верболозом.
Одного разу Любка з Юрком сиділи на старій поваленій грозою вербі і, дивлячись на воду тихо розмовляли.
- Я не знаю чому але мене так манить вода, здається якби можна було то я б без кінця дивилась на неї і не набридло б – довірливо повідомила Любка.
- А це тому, що вода має генетичну пам’ять і здатна збирати і утримувати інформацію. Вода - це такий же живий організм як і ми з тобою як і все навколо – аж ніби зрадівши, що виникла така тема розмови, відповів Юрко.
Вони довго говорили про космос, про зорі, про загублені світи, про майбутнє і про всякі такі речі про які Любка знала тільки те, що могла чути у школі на уроках. Вона добре вчилась, у неї була хороша пам’ять але джерел для отримання інформації поза школою майже не було, хіба що телевізор по якому дивились тільки серіали і який дозволялось включати тільки увечері і то ненадовго бо «свєт подорожчав». Любка з величезним захопленням слухала про що розповідав цей розумний хлопець і, не втримавшись вигукнула:
- Боже, як я хочу поїхати кудись подалі звідси та поступить на навчання, щоб теж знати так багато як ти.
- Так в чому справа, закінчуй одинадцять класів і приїзжай в Київ – там вибір великий.
Раптом хлопець замовк , упершись розширеними очима кудись Любці за спину, завмер. Любка оглянулась і побачила свого батька який стояв між кущами верболозу, тримаючи в руці косу. Він гнівно блиснув на Любку очима і прошипів:
- Шо уже по кущах потягли?!
У Любки відібрало мову, ноги і розум. Вона тремтячими ногами зробила крок назустріч батькові, а той відштовхнувши дочку і, піднявши косу, пішов на хлопця.
- І куди ж це ти її заманюєш, паскуднику? Молоденького м’ясця захотілося, ага?
Юрко, виставивши руку вперед, позадкував і перечепившись через вербову колодку впав у річку. Вигляд чужого чоловіка з піднятою вгору косою був загрозливим і будь-хто на його місці не зміг би сприйняти це як жарт.
Звичайно, ніякого зла тоді батько Юркові не причинив але Любка з ним більше не бачилась. Хай би він навіть шукав зустрічі то вона б зроду не показалась йому на очі після такого сорому. Тепер Любці здавалося, що від того сорому вона не подивиться у очі жодному хлопцю. Але після цього вона остаточно вирішила будь-що тікати з дому. Вона знала, що по-доброму її ніхто не відпустить.
Куди тікати і кому вона потрібна Любка ще не знала але знала точно, що це трапиться скоро.
Під час однієї розмови з Юрком він розповідав Любці про силу думки, про те як збуваються мрії і як досягати своєї мети. Щоб переказати все це словами вона не зможе, а от як на практиці примінити, те вона добре запам’ятала. Сьогодні, коли ляже спати вона почне працювати над задуманим.
Літо добігало до кінця, закінчувалися канікули. Любчині однокласниці обговорювали нові покупки зроблені за літо: одній купили новий адідасовський спортивний костюм і кросівки, інша вихвалялася новими осінніми сапожками на шпильці, а Любка, якій за літо не купили нічогісінько була спокійна як ніколи – вона була упевнена, що скоро і у неї все це буде бо сила її думки була вже така велика, що Любка в найменших дрібницях бачила своє майбутнє життя. Як усе це трапиться і коли вона ще не придумала але до тремтіння серця їй хотілося, щоб ці зміни в її життя приніс брат Андрій.
Одного теплого вересневого дня біля Любчиного двору зупинилася величезна машина з довжелезною фурою - Любка знала, що на таких машинах роблять різні перевезення за кордон, а водіів таких машин її однокласниці називають «дальнобойщиками». Із кабіни вийшов уже немолодий чоловік, дістав із заднього сидіння величезний картонний ящик і поставив на землю. Спитав у батька як його прізвище і щось сказав йому, показавши на ящик, сів у машину і поїхав. Батько стояв біля ящика, довго дивився услід від’їзжаючій фурі і витирав очі. Любка дивилась на батька і перебирала у голові різні догадки, що заставило плакати її черствого і далеко не жалісливого батька. Коли він зайшов у двір і поставив ящик на поріг, із хати вийшла мати і батько, щось буркнувши їй і, показавши на ящик, відійшов у сторону і сів неподалік. Мати сплеснула руками, щось запричитала і стала обнімати ящик руками. Батько сердито прикрикнув:
- Ану одійди, а то хтозна що там у тому ящику передано!
Мати злякано відсахнулась і сіла біля батька. Трохи помовчавши, батько гукнув:
- Любко, ану бери ножниці і йди розпечатай ящик. Од Андрія передали, кажуть – за кордоном десь.
Батько старався говорити це байдужим голосом але Любка відчувала його хвилювання і переживання. Вона вже примітила, що батьки за вдаваною байдужістю і холодністю стараються приховувати тугу за сином. Ось і зараз, коли Любка підійшла до ящика, вони обоє понахиляли вниз голови ніби їм не цікаво зовсім. Любка розрізала ножицями скотч яким кілька разів був обмотаний ящик і тремтячими руками відкрила його. Батьки не зрушили з місця і Любка почала викладати на поріг все, що було в ящику. Андрій передав багато теплого одягу батькам, Любці джинси, футболки, кросівки, модні шкіряні черевички і ще багато всякої всячини, а на дні ящика лежав якийсь, добре запакований маленький коробочок. Любка взяла його в руки і затаїла дихання. Це був мобільний телефон про який вона навіть мріяти боялась! У коробку разом з телефоном лежав лист про який вона батькам не сказала.
Заспокоївшись після пережитого шоку, і, перенісши речі у хату, батьки пішли розглядати їх, а Любка миттю опинилася на горищі і тремтячими руками розгорнула листа.
«Люба моя сестричко, Любаша. Я дуже мріяв про те, щоб цього листа розгорнула саме ти. І я вірю, що моя мрія збудеться». Любка притиснула листа до серця бо за сльозами нічого не бачила. «Я знаю, що ти і досі картаєш себе за те, що тоді не підтримала мене. Але знай, що я ще більше мучусь від того, що своїм проханням про твою підтримку я доставив тобі, ще дитині такі переживання. Вибач мені за те, що я мовчав скільки часу. Я дав собі слово, що обізвусь тоді коли міцно стану на ноги. Зараз я вже досяг того про що мріяв. Я вільна людина, багато чому навчився, заробляю гроші і сам себе повністю забезпечую. На батька зла не тримаю. Я вдячний йому за те, що привчив мене до чесної праці. Тобі передаю телефон. Якщо сама не настроїш попроси когось у селі і подзвониш мені потім, номер тут. Ми обговоримо з тобою твоє майбутнє».

---