Слава ЗСУ!

"Людська доброта " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 30.09.2024

"Людська доброта"

  Хвору бабусю родичі зіпхнули на дожиття онуку Михайлу. А дізнавшись, що лежить у адвоката, рвали на собі волосся від люті.

—Доброго ранку, люба, — Ларочка скривилася, почувши в телефонній слухавці голос свекрухи Марини Павлівни. Якщо та дзвонить, значить, збирається зіпсувати цей найдобріший ранок.

Ларочка насилу терпіла Марину Павлівну, втім, це в них було взаємно. І справа була зовсім не в тому, що невістка жінки була поганою людиною, просто вона стала дружиною її нелюбого старшого сина Михайла і автоматично потрапила до розряду небажаних персон.

—У мене для вас чудова новина, — хитро сказала Марина Павлівна.  

—Моя свекруха, Ірино Леонідівно, тепер житиме з вами, доведеться відпрацьовувати незаслужено отриману квартиру.

Ларочка полегшено видихнула, це була зовсім не погана новина, зазвичай свекруха вигадувала для неї гірші каверзи. Спочатку молода жінка дивувалась, чим так не догодила матері чоловіка, поки він не розповів їй цю історію.

Михайло був старшим з трьох дітей Марини Павлівни. Народила вона його без чоловіка, як-то кажуть, ще в дівках, і дуже соромилася присутності хлопчика у своєму житті.

Хоча, незважаючи на це, гарненькій бабі з трирічним сином вдалося одружити на собі представницького і дуже небідного вдівця Якова Петровича і в законному шлюбі у них з'явилися ще двоє дітей – хлопчик Антон та дівчинка Марія.

Вітчим Михайла чоловік кмітливий та діяльний, піднявся ще у 80-х, відкрив кооператив. Потім примудрився не розоритися в 90-х, а в 00-х взагалі попер у гору.

Дітей своїх ніколи за спорідненістю не розрізняв, як справедлива людина завжди порівну купувала всім іграшок, одягу, їжі.

Але й ременя міг усипати кожному однаково, якщо було за що. А ось Марина Павлівна різницю між дітьми робила. Між тичками і щипками нерідко шипіла Михайлу: — І навіщо тільки я тебе народила, чорнявий, весь у батька недолугого, як ворона в зграї голубів, —натякала вона на своїх світловолосих нащадків.

Чим винен нещасний хлопчик, невідомо, адже у матері квиток у життя не просив, та й заможного чоловіка отримати допоміг саме він. Яків Петрович пошкодував плачучого в скверику після чергової лайки матусі вихрастого хлопчика і підійшов його втішити. Через це зі злою жінкою і познайомився.

Чоловіком та батьком Яків Петрович виявився чудовим, дружину балував, на дітях не економив. Грошей та уваги в нього вистачало на всіх, зайвий рот його не обтяжував і Михайло ніколи не почував себе чужим. А ось молодший брат і сестра за нацькуванням матері постійно намагалися вказати йому його місце.

—Ти нам ніхто, ми тобі не рідня, наш тато тебе годує і напуває, — раз у раз чулося під час їхніх дитячих сварок.

Сестра Марія та брат Антон, як могли, підкреслювали свою перевагу над ним, бо вони рідні, а він ні.

—Знаєш, мені здається, вітчим єдина рідна мені людина в нашій родині, — намагався пояснити Ларочці ставлення свекрухи Михайло у перші місяці шлюбу.

І молода дружина зрозуміла, що від матері чоловіка краще триматися подалі, щоб не псувати собі настрій.

Ларочка чудово пам'ятала, як майбутня родичка скривилася, дивлячись на неї, при знайомстві.

—О, Господи, наречена, хоч, що ще від здивування чекати?,— сказала вона зло. 

—Живіть, як хочете, як знюхалися, але я вас на поріг до себе не пущу.

І вони з Михайлом зажили, одружилися і спочатку винаймали кут, потім квартиру. Допомоги не просили, очі не мозолили. Може й незаможно жили, зате були незалежні. Єдиний з усієї родини Яків Петрович до них заходив, з онуками просив поквапитися, жартував, що скучив за дитячим сміхом і витівками.

А через рік після їх весілля його не стало. Похорон, поминки, Михайла захлиснуло горе, ніби він втратив рідного батька. На оголошення волі покійного в адвокатській конторі зібралася вся родина. Марія з Антоном здивовано косилися на Михайла, який трохи запізнився.

 —А цей тут навіщо?, — шипіли вони зло.

Але Михайло навіть не дивився в їхній бік, його запросили офіційно, отже, його місце тут. А потім адвокат покійного зачитав офіційний документ.

Яків Петрович у формі дарування відписав свій особняк коханій дружині Мариночці, а кожному з дітей, включаючи Михайла, дісталося по великій двохкімнатній квартирі. Як тільки до брата Антона з сестрою Марією дійшло, що вони отримали рівно стільки, скільки і пасинок, то вибухнув грандіозний скандал.

—Хто він такий?,—кричала Михайлу сестриця Марія, зло вперши в нього гострий вказівний палець.

—Він нашому покійному батькові Якову Петровичу чужий, навіщо нерухомість приблуді?,— вона біснувалася в кабінеті адвоката як відьма на шабаші, вивергаючи лайки і погрози у бік зведеного брата.

—Цікаво, скільки він проплатив батькові?,—сказав Антон.

—Заперечити цю несправедливість можна?,—спитав він у адвоката.

Але юрист швидко остудив запал скандалістів:

—Майно відписано за договором дарування і угода зворотного ходу не має, але через півроку буде оголошено заповіт покійного щодо його фірми, який можна спробувати оскаржити.

Отримавши власне житло, Ларочка з Михайлом були у нестямі від щастя. Тепер можна виконати прохання вітчима — подумати про дітей.

Михайла трохи засмучували злісні випади в його бік брата та сестри, але за 30 років свого життя він уже звик до подібного відношення. Йому було цікаво, чому ж мовчить мати. І ось сьогодні вишенька на торті: – Ларочка повідомила, що свекруха вимагає, щоб вони забрали собі матір Якова Петровича.

Ні хвилини не вагаючись, Михайло передзвонив матері.

—Негайно забери стару з мого дому, — кричала мати в слухавку розгубленому синові. 

—Я її все життя терпіти не могла, а тепер що ж, підгузки міняти?

Йому стало відчайдушно жаль бабусю, вона стільки сил вклала в облаштування їх дорогого особняка. Всіма силами підтримувала сім'ю сина, няньчила онуків, а тепер, коли стала безпорадною після інсульту, її намагаються викинути з дому як непотрібну річ.

Михайло мовчки зібрався і помчав за Іриною Леонідівною, адже вона, як і вітчим, незмінно була до нього добра. А Ларочка поспішила прибрати з квартири всі зайві речі. Після хвороби у літньої жінки відмовили ноги, тепер вона прикута до інвалідного крісла. Потрібно звільнити місце для руху.

Так у їхньому будинку оселилася мати вітчима і на Ларочку впали обов'язки по догляду за хворою бабусею. Адже в якихось речах вона виявилася безпорадною, як маленька дитина.

А через два дні Михайлу зателефонував Антон. Опустивши вітання, він уїдливо заявив:

—Батько залишив тобі квартиру, от і відпрацьовуй, на Марію не сподівайся, здалася їй ця чортова баба.

Михайло з Ларочкою зрозуміли, що розраховувати на допомогу з боку родичів не варто. Та й не сподівалися вони ні на що особливо. Втім, бабуся їх не обтяжувала. Жінкою вона була контактною, навіть гуморною, ніколи не сумувала і не вішала носа.

Звичайно, їй було прикро, що рідні онуки від неї відвернулися. Тільки вона не збиралася сумувати з цього приводу.

—Розпестила їх невістка моя, — сказала вона, журячись одного дня за вечерею. 

–А тебе Яшенька завжди хвалив, ти інший, для нього ти був рідним. А для мене тепер рідніших людей, ніж ви, дітки, нікого на світі немає.

Доглядати Ірину Леонідівну було зовсім не важко. Та й хто кого доглядав, у цьому ще розібратися треба. Лихо ганяючи на своєму чотириколісному коні, старенька встигала прибратися в квартирі і навіть зварити смачну вечерю працюючим Михайлу та Ларочці.

Родичі, що позбулися бабусі, ніби забули про її існування — ні дзвінка, ні привіту.

А через півроку настав час оголошення заповіту щодо активів фірми покійного Якова Петровича. І знову всі родичі зібралися у невеликому залі адвокатської контори. Коли Михайло вштовхнув у двері інвалідне крісло з Іриною Леонідівною, злі голоси, що звучали всередині зали адвокатської контори, замовкли. Три пари злих очей дивилися на нещасну стареньку.

—Що вона тут забула?,— читалося в них німе запитання. 

—Яке відношення має стара бабка до бізнесу сина?

Справу закінчено, він залишив активи комусь із дітей. Власне про те, хто очолить справу покійного батька і сперечалися між собою брат Антон з сестрою Марією до приїзду бабусі. Кожен бачив у директорському кріслі себе.

Однак, яке ж було їх щире здивування, коли адвокат повідомив, що всі рухомі та нерухомі активи фірми, як і всі грошові активи, що покійному Якову Петровичу належать, переходять до його матері, Сліпцової Ірини Леонідівни. У тісному приміщенні адвокатської контори миттєво запанувала гробова тиша.

З перекошеними обличчями Марія з Антоном уп'ялися на свою бабусю, а та завмерла під їх злісними поглядами як загнаний кролик. Однак, першою взяла себе в руки Марія, очі її потеплішали, вона встала і повільно рушила у бік старенької, що нерухомо сиділа в інвалідному візку.

Жорстко штовхнула плечем Михайла, що стояв поруч, і, посміхаючись, сказала:

—Ну, досить вже по чужих кутках бігати, я заберу бабусю собі.

Ірина Леонідівна недовірливо підвела на внучку голову і несміливо кивнула, проте з іншого боку, до неї вже поспішав Антон.

—Чого ти взяла, що бабуся поїде жити до тебе?,— кинув він сестрі. 

—У мене їй жити буде зручніше.

І брат із сестрою зчепилися, ділячи її нещодавно нікому не потрібну стару бабку. Вони наскакували один на одного, немов бойові півні, супроводжуючи все це жорсткою нецензурною лайкою.

Ірина Леонідівна з хвилину з цікавістю спостерігала за їх лайкою і примирливо взяла онуків за руки.

—Заспокойтеся, будь-ласка. 

—Хто вам сказав, що я хочу переїхати від Михайла? 

Вона похитала сивенькою головою. 

— Ні, я залишусь у нього.

У залі адвокатської контори запанувала гробова тиша. Антон з Марією один за одним вирвали свої руки з рук бабусі і, окинувши наостанок Михайла спопеляючими поглядами сповненими ненависті і люті, покинули адвокатську контору. Марина Павлівна також пішла слідом за своїми дітьми, прошипівши Михайлу наостанок:

—Сволота.

А Ірина Леонідівна задерла на нього голову, підморгнула йому і весело скомандувала:

—Ану, Михайле, бігом достав мене додому, цю справу варто відзначити.

Так бабуся назавжди залишилася у родині Михайла та Ларочки і дуже скоро переписала на нього майже все, що дісталося від вітчима. Рідних онуків Марію та Антона вона теж не образила, виділивши їм невелику рівну частку майна, яка дозволяла їм вважатися цілком забезпеченими людьми.

Хоча онуки Марія та Антон не змирилися зі втратою спадщини, намагалися оскаржити заповіт батька у суді, але програли. А залишені Яковом Петровичем кошти не пішли їм на користь. Антон майже відразу вляпався в якусь темну історію, спустив свою частку майна за борги і повернувся жити до матері.

Марія, з досади вийшла заміж за, як їй здавалося, дуже забезпеченого чоловіка та народила дочку Кіру. Тільки обранець її виявився професійним альфонсом і обібравши її до нитки дуже скоро перекинувся до чергової заможної жінки. Довелося Марині Павлівні забрати онучку Кіру собі, адже Марія, після невдалого шлюбу, окресливши голову, кинулася влаштовувати власне особисте життя.

Ірини Леонідівни не стало напередодні родів Ларочки і дівчинку, що з'явилася на світ, назвали на честь прабабусі — Ірочкою. А одного разу, через багато місяців після смерті бабусі, Ларочка розбирала речі покійної і знайшла в її улюбленій книзі складений аркуш зошита.

«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, писав бабусі Ірині Леонідівні її син Яків Петрович, йди жити до мого Михайла, хоч по крові він нам і не рідний, але з усіх дітей виріс найдостойнішим. Вибач, що не зміг виховати такими ж Марію та Антона».

Прочитавши цю коротку записку, молода жінка змахнула зі щоки сльозу, що пробігла, і тихо посміхнулася. Вітчим Яків Петрович мав рацію, її чоловік Михайло дуже хороша людина, їй пощастило з ним.

Кінець

Ваш коментар буде першим!