Слава ЗСУ!

"Підошва у роті" від atroha опубліковано 31.05.2017

- До вечора.
- Давай там не видєлуйся. – осміхнувся вусатий молодик до високого білочолого чоловіка, що ступав перші кроки по новенькому ґанку міської школи. Вусач натиснув на педалі і плакат Зідана на рамі затріпотів від вітру. – О, рятувальники вже тут. Хе-хе. І.. високе кубло своє прилижи. – вусач з перехнябленим лицем повернувся до ґанку й оскалився.

- Іди до дідька.. – ковзаючи поглядом по мигалці прибулої під стіни школи машини, із якої виходили чоловіки у спец-костюмах, промурмотів ступаючи по кам’яних східцях «високе кубло» й націлився очима на темні дерев'яні двері школи номер 24, в котрій він мав не відкладні справи.

Зайшовши в просторий коридор у два боки, що вів до класів, «високе кубло» подався на п’ятий поверх, куди його терміново викликали по телефону панічно зриваючимся жіночим голосом. На третьому поверсі його зустрів вусатий, опецькуватий чоловік із чорною лисіючою головою у строгому чорному костюмі. - Швидше на гору, ми вже вивели дітей з верхнього поверху. Може вам удасться… - він не договорив, опускаючи очі й розводячи в бік пухленькі руки. – Олександре, ви остання надія…

Олександр «високе кубло» подався за коротенькими ногами у лакованих лискучих туфлях у трохи збентеженому стані. Коридор кольору піску з сірими дверима розмивався краями очей, які невідривно дивились на привідкриті двері трохи далі з яких чулися різні голоси.

Чоловіки нарешті дістались до кімнати 54 і з металевим дотиком до ручки зайшли в середину. На центральному з трьох вікон стояв підліток з кучмою рижого волосся на голові. Біля нього на підлозі стояла молода блондинка із зав'язаним у вузол волоссям, яка дивилась на підлітка і щось йому говорила, а він не звертав на неї уваги. Біля учительського столу стояв дужий чоловік зрілих літ, котрий схвильовано дивився на парочку біля вікна. Присутні звернули голови до дверей, де стояв опецько й високе кубло.

- Підошва в роті! – верескнув хлопець з вікна, уже не дитячим, але й не дорослим голосом на прибульців. Видертим у гору пальцем витягнутої лівої руки хлопець крутив на збентежених гостів котрі окаменіли в дверях; другою зігнутою рукою він тримав зіжмаканий папірець. Голова його різко перевелась на кремезного, що застиг біля столу ні в сих, ні в тих.

- ХА-ХА! – завопив підліток, оскаженілими очима дивлячись упершись у потерпівшого. – Пане директоре, що це ви замислили? – настала тиша в якій дзвенів оскал хлопця, ніби дзвін в акустичній кімнаті. Хлопець перший не витерпів і показово хитнувся назад. Половина вікна була відкрита. – Кажи! – докінчив він, ніби хилячись назад і облизуючи губи.

- Ти ж любив дивитись футбол, ось я й запросив сюди форварда твого улюбленого місцевого клубу. – пригнічено, але впевнено прогримів директор не ворухнувшись, лице його покрила маска.

- ХА-ХА! – тільки й почувся поривистий чудернацькій сміх перехідного підлітково голосу. – Якщо він відкриє рот, то з'їсть милу підошву! Присутні не ворушились з задумливими гримасами, чогось чекаючи і марно намагаючись зрозуміти хлопця. Той провадив далі.

- Ха! Думали, що мені подобається футбол? Ха-ха! Чи може мені ще навчання подобається у цій клітці для пташок? – хлопець задрав голову й прикинувся дияволом – його сміх прорізав простір нестерпним вопінням його грудей. Це був сміх нестерпного болю, Олександр аж розчулився дивлячись на усміхнене лице, котре сяяло жорстоко-наляканим оскалом, а очі не могли стримати сліз обурення. - Злазь.. благаю.. це погана думка.. не роби цього.. Завжди є вихід, повір мені! – стиха промовив Олександр, перервавши вопль підлітка. Хлопець опустив голову на футболіста й випучив очі.

- Завжди є вихід.. я знаю.. – так само з тиха мовив самогубець, опустивши голову на груди й говорячи далі втупившись у землю невидющими очима. – Рот у підошві, підошва у роті, спусковий механізм – вихід. О, так. Підошва у пащеці. Твір на двійку, бо висловив свою думку. У клітці думки – це лайно. Птах зжирає їх, або забирає. Так, так.

Підліток бурмотів щось далі, але вже ніхто не міг розібрати ці фрази й словечка. Білявка, що зняла його з вікна(хлопець уже не чинив опір), потім в учительській розповідала, що чула такі несусвітні фрази: «Цегла біла, бо світіть сонце, пташка летить, бо нема клітки, людина дурна, бо – розумна. Всі, як один, бо один, це всі в одному. Розумний – бездар у формі всіх, бо клітка. О, так. Так, так. Птах у клітці, зграя – на волі.»

Пізніше Олександр на футбольному тренуванні жартома розповідав своєму другу вусачеві, що той малий вкрай схиблений, і, крім того, постійно торочив про підошву у роті. Вусач пожимав плечима й з легким усміхом казав: - Там біля школи є якийсь магазин взуття, чи що.. А точно є. Його ще церква хоче прибудувати до себе. Хе-хе.

Олександр пропустив це крізь вуха, а коли вертався, вже майже потемки, додому, то пройшов навзнак біля того магазина. Він мав назву «Мила Підошва», що однак не справило на футболіста, того враження якого він хотів тут відчути. Та й він сам не знав чому пішов цією дорогою. Але він точно знав, що цього робити не слід було, бо бачив як у сміттєвому закоулку біля магазину темна постать невідривно стежила за ним. Гидке відчуття настигло його вже вдома, і то гидке тільки тому, що його могли там пограбувати, чи, не дай Боже, убити.

Наступного дня, коли Олександр виляв «високим кублом» біля школи йдучи на ранкове тренування, він почув з одного із вікон школи той переломний голос, з якого вони з вусачем сміялись травлячи байки: «Підошва у роті! В пащеці! Ха-ха! Так, так, ви мене питаєте, як довести цю теорему? Я вам скажу більше, коли підошва у роті, то доводити нема чого! Ха-ха! Двійка? Так, так, птаха в клітці не відчуває більше болі! Ха-ха! Залиште свої закарлючки для утиску слабких розумом, пташка вже літає, а зграя в клітці! Ха-ха!» Форвард, навіть, зупинився послухати, але голосу вже не було чутно. Він опустив очі від білого пластикового вікна на землю й пробурмотів: «Про що він в біса торочить?» А потім повільно перевів погляд на магазин взуття й неквапом пішов на тренування, по дорозі забуваючи всі нісенітниці, бо післязавтра відбудеться дуже важливий матч. Поразка не варіант!

У неділю майже все містечко зібралось і заполонило п’ятитисячний стадіон, аби подивитись на «найважливіший матч» цього року. За стадіоном метрів за триста красувалась п’ятиповерхова, Г-подібна школа, а біля неї, ближче до стадіону, церква і магазин взуття, ще ближче житлові одноповерхові будинки.

Матч розпочався: юрба волала, футболісти пітніли, тренери драли горло, церква сяяла золотистим куполом на сонці. Кінець першого тайму, люди повставали, аби сходити за поповненнями провізії у місцеві ларьки. Коли всі метушились, пролунав оглушливий вибух, піднявши хмару диму від церкви, уламки долітали до вболівальників. Верх церкви обламувався на низ і ламався, як картковий дім. У цю мить на самій верхівці, аж на шпилі стояв, Олександр примружився й сплюнув на землю: «Якого чорта!?». Школяр з підошвою у роті. Божевільний швидко витягнув підошву й закричав на все горло, поки шпиль падав униз, у нього за спиною щось схоже на крила починало вертітись:

- ТЕПЕР РОТА НЕ МАЄ! НОГИ ЛЮДЕЙ У БЕЗПЕЦІ! ХА-ХА! – він знову заволав своїм напівзломаним голосом регочучи, мов скажений бобер у якомусь чудо-мультику. Це все тривало лічені секунди поки розірвався вибух, хлопець після вигуку стрибонув головою вниз. Незрозумілі крила вертілись у нього за спиною, він був схожий на хвору бджолу. Натовп всі, як один дивились на падаючого. В умах людей мигали різні відчуття – спочатку страх, потім ненависть, далі збентеження, потім схвилювання й жаль. Нарешті всі лиця скрутили брови у жалісному вигляді, а один дебелий зрілий чоловік заволав ораторським натренованим голосом:

- ТІЛЬКИ ЗЛЕТИ! ЗЛЕТИ! – та школяр миттю з глухим ударом тріснувся об дах взуттєвого магазину й скотився, тріскаючи крилами об шифер, і зник за лінією дерев біля стадіону. Натовп спантеличено переглядався, а спритніші бігли до місця події, ще більше запалюючи цікавість остовпілих глядачів.

Ваш коментар буде першим!