Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
"Пляж" від NataliaKondratenko опубліковано 17.11.2017
Уже три роки зі своїх двадцяти семи Ольга Антонівна щоденно і щосили нагадувала оточуючим про те, що є поважним начальником відділу відомого банку. Мама не вірила і за звичкою зранку кричала з кухні:
– Олюсю! Сніданок на столі!
Для повного входження в образ дівчина купила величезні окуляри, хоч на зір ніколи не скаржилася. Замінила підбори на зручні туфлі на танкетці. Винесла на смітник короткі рожеві сукні й рвані джинси. Обвішалася золотими ланцюгами і почала рясно фарбуватися. Гадала, що виглядає старшою і поважною. Але все одно доводилося вказувати підлеглим, що тепер вона не «Оля». І навіть не «Ольга». А «Ольга Антонівна».
Батько мав би пишатися з такого бажання наслідування його імені. А він лише хитав головою:
– Доню, у мене враження, що мама виглядає молодшою за тебе. А я, мабуть, мав ходити до дитсадка, коли ти народилася.
Ольга Антонівна не зважала. Вона вперто дерлася кар’єрними сходами, і поважний вік був невід’ємним атрибутом успіху в цьому процесі. Руді кучері, зелені наївні очі та здатність червоніти в невдалий момент зникли за товстими окулярами і кількома шарами косметики.
Олюсини подруги вже повиходили заміж та народили діточок, запрошуючи її по черзі то в дружки нареченої, то в хрещені. І хоч вона давно мріяла про сімейний затишок, але робота зради не пробачала. Та й черги з кавалерів не вишикувалися. Навіть гладкий і лисий Іван Петрович, єдиний кавалер у жіночому колективі і за сумісництвом щасливий дідусь трьох онуків, ніколи не запрошував її танцювати на корпоративах.
Час минав. І Оля наважилася вплинути на свою долю, а не чекати щасливої випадковості. Як і кожний економіст, вона вірила у правильний розрахунок. Ще й недавно найкраща подруга Катя розповіла, що познайомилася зі своїм нареченим на пляжі. Виявляється, він врятував її під час шторму, коли та почала тонути. Розповідаючи цю історію, Катя забувала додати, що не вміючи плавати, попхалася тоді подивитися, як хвилі перекочуються через пірс. Потужний потік з легкістю змив перешкоду в її вигляді та потягнув на дно, засмоктуючи пінною пащею. На щастя майбутній Катрусин чоловік гуляв у той день на пляжі з собакою – товстим і жвавим лабрадором, – який і витяг дівчину на берег. Одначе заміж невдячна утоплениця вийшла за його господаря.
Сьогодні для Олюсі настав час «Х»: на роботі п’ятниця – короткий день. І поважна банківська очільниця покрокувала на пошуки свого щастя, себто, на пляж. Синоптики обіцяли посилення вітру і спеку, що найкраще сприяло реалізації плану. Купальник і рушник сховалися на дні сумочки. Отже, все готово для полювання.
Прогноз не підкачав: високі хвилі з білими гребнями довбали берег на радість дітлахам. Турботливі батьки намагалися висмикнути непокірних чад з бурхливого моря. Але марно... Небезпека приваблювала.
Ольга Антонівна розташувалася подалі від води. Їй трохи заважала висока зачіска, ланцюги на шиї і важкі окуляри. Тональний крем під сонячними променями почав підтікати. Але вона вміла працювати на результат і терпіла.
У цей час післяобіднього відпочинку пляж був забитий пенсіонерами і молодими сім’ями. Потроху почали підтягуватися й охочі до вечірніх купань. Шумні компанії перетікали з офісів на гарячий пісок, вгамовуючи втому пивом, волейболом і стрибками в пінні хвилі. На Олю ніхто не зважав. Лише зрідка жінки кидали в її бік здивовані погляди, а чоловіки посміхалися. Ніхто не збирався з нею знайомитися, і тим більше рятувати. Та й плавати вона вміла добре. І заходила до бурхливого моря обережно, намагаючись на замочити волосся і не знімаючи окулярів.
Дівчина нудьгувала кілька голин поспіль. Всесвітнє свято її не зачіпало, а радше дратувало. Найбільше – навіжені діти та невмілі волейболісти. Останні згуртувалися далі від води, але це не заважало м’ячу час від часу долітати до відпочивальників. Ольгу Антонівну він уподобав поміж інших і кожного разу, скерований непевною рукою, приземлявся біля неї. Останнього разу навіть влучив у ногу. Хлопець, який підбіг за м’ячем, лише посміхнувся.
– Сашко! Швидше! – друзі вже кликали до себе.
Але він зупинився, бо вирішив вибачитися:
– Даруйте, жіночко! Я не хотів...
Оля спалахнула. Яка вона йому «жіночка»! Їй ще 30 немає! Але той, кого назвали Сашком, вже побіг до своїх.
За планом Ольги сеанс пляжного мазохізму мав тривати ще півгодини. А вона завжди дотримувалася прийнятих рішень, тому встала і потягла свій рушник ближче до води, щоб не випробовувати долю і м’яч ще раз.
– Ой! – дівчина наступила на гостру ракушку від мідій, яких рясно накидав шторм. З п’ятки стирчав великий уламок. На пісок крапнула кров.
Раптом Ольгу охопив жаль до себе й образа на весь світ. На щасливих матусь і невихованих дітлахів. На нахабних чайок і шалені хвилі. На веселих хлопців і некерований м’яч. Вона пострибала до води на одній нозі, щоб промити рану.
І чогось саме в цей момент волейбольне братство також понеслося до моря, зносячи все на своєму шляху, подібно до табуну диких коней?
– Мерщій! Хто перший – той переміг!
– Стрибаймо!
– Не мандражуй!
Хлопці посипалися у воду горіхами, лякаючи одиноких сміливців, які наважилися зайти на глибину. Оля ледве втрималася, щоб не повідомити цій компанії свої враження від їх активної фази відпочинку. Але в неї була важливіша справа. У морській воді ракушка легко випала, а кров змилася. Дівчині полегшало. Чи не вперше за вечір вона насолоджувалася – прохолодою пінних хвиль. Заплющила очі...
– Допоможіть! – крик заглушив шум прибою. – Рятуйте!
«Певно, хлопці розважаються», – подумала Оля. Повертатися до реальності не хотілося. Але чергова хвиля вимогливо вдарила її по ногах. Кинула погляд на хвилі. Проте не побачила, хто кричав. Здалося? Але наче чиясь рука з’явилася над водою – й одразу зникла. Розмірковувати не було часу. Ольга пірнула під гребінь чергової хвилі в той бік, де, як їй здалося, когось побачила.
На берег з останніх сил витягла важке, але притомне тіло. Тіло не опиралося, але натужно кашляло і відпльовувало морську воду. Підтягнулися охочі до некроматичних спостережень, але утопленик виявився на диво живим, що багатьох розчарувало. Правда, знайшлися й готові допомогти:
– Я лікар! Студент! Я вмію робити штучне дихання!
Але потенційний пацієнт категорично заперечив рукою, бо говорити він не міг. Замість слів виходив хрип і клекотіння. Та й навряд чи штучне дихання тут буде результативним, але ж не казати про це майбутньому лікарю.
– Сашко! Що це з тобою?
– А я гадав, що ти жартуєш!
– Ти що, справді тонув?
Друзі-волейболісти обступили потерпілого у нерівній боротьбі зі стихією. Оля відчула себе зайвою і спробувала непомітно зникнути.
– Дівчино, не йдіть! – врятований спробував її зупинити хриплим слабким голосом.
– Сашко, ти хоч поцікавився, як звуть русалку, яка тебе врятувала?
З мокрим розпущеним волоссям, червоними очима, розмитою по обличчю косметикою та кульгава, Оля була більше схожа не на русалку, а на морське чудовисько. Увесь її бастіон солідності було вщерть змито морською водою. Як і золотий ланцюг, який лишився на дні, не витримавши відсутності пієтету. Але сил і бажання шкодувати про це не було. Дівчину вистачило лише на те, щоб розчинитися у натовпі, швидко зібрати речі і піднятися сходами до трамваю. До кінця запланованого Ольгою Антонівною часу лишалося ще 12 хвилин.
Ранком понеділка вона зібрала неслухняні кучері у хвіст, вдягла на плюшевого ведмедика свої окуляри, а дорогою на роботу винесла на смітник пакунок з косметикою. На роботі зміни помітили, але промовчали. Лише Іван Петрович наважився запропонувати кави, чим перелякав жіночу частину офісу: усі застигли у передчутті грози. А Оля лише подякувала і посміхнулася. Дні покотилися за звичним графіком, але колеги вже не напружувалися з появою начальниці.
У п’ятницю Ольга знову зібралася на пляж після роботи. Шторму не обіцяли, то й, прихопивши улюблену книжку та переодягнувшись у шорти із майкою, вона вирішила насолодитися літнім відпочинком. Кинула рушник біля краю води і зручно влаштувалася.
– Русалко! – Сашко нахилився і протягнув морозиво. – А я вже і не вірив, що тебе дочекаюся. Кожного дня приходив сюди. Думав, намет ставити: раптом ти справжня русалка і з моря виходиш у місячне сяйво. – Вона засміялася. – І як же звати мою рятівницю?
– Олюся, – відповіла дівчина, злизуючи з долоні краплі морозива.