Слава ЗСУ!

"Порятунок собаки " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 28.02.2025

"Порятунок собаки"

  Олег Петрович колов дрова важкою сокирою біля сараю коли до нього підбігла схвильована сусідка Тетяна Миколаївна.

—Що сталося?,—спитав він в неї відклавши сокиру в бік і витираючи піт з лоба рукою.

—Допоможіть мені будь-ласка Олегу Петровичу, врятувати мого собаку який впав у колодязь з водою,—закричала йому сусідка Тетяна Миколаївна і потягнула його за рукав сорочки.

Олег Петрович швидко схопив довгу мотузку з гаком з сараю і побіг разом з сусідкою рятувати її собаку.

Дорогою до свого будинку Тетяна Миколаївна пояснила сусіду що вона поралася на городі коли раптом почула всплеск води в колодязі і жалібний визг собаки. Вона кинула сапу і мерщій побігла до колодязя. Прибігши на місце вона побачила свого собаку, що відчайдушно намагався вилізти з колодязя, який був на третину заповнений водою, але слизькі стіни не дозволяли йому вилізти і собака весь час зривався і падав у воду, і жалібно гавкав. Тоді в розпачі вона побігла за допомогою до сусіда Олега Петровича, щоб він врятував її собаку.

Коли Тетяна Миколаївна з сусідом Олегом Петровичем підбігли до колодязя, то побачили що собака з останніх сил тримається на воді і навіть не скавучить.

Олег Петрович обв'язав себе навколо талії мотузкою, закріпив гак на колодязі і обережно став спускатися вниз у колодязь.

Коли він спустився вниз собака втративши останні сили на боротьбу каменем пішов під воду і Олегу Петровичу довелося ниряти щоб знайти собаку.

З другої спроби він винирнув вже з непритомним собакою на руках. 

Тримаючи собаку однією рукою і міцно притискаючи його до своїх грудей Олег Петрович щосили схопився іншою вільною рукою за мотузку і обхопивши її ногами почав повільно підніматися вверх.

Нарешті він виліз з колодязя з собакою на руках весь мокрий і брудний.

Поклавши непритомного собаку на землю біля колодязя Олег Петрович став робити собаці непрямий масаж серця енергійними рухами натискаючи на грудну клітку, а потім відкривши пащу зробив йому кілька разів штучне дихання.

З третьої спроби собака відкрив очі і схопившись на ноги став обтрушуватися. Шерсть та бруд від нього летіли на всі боки.

—Щиро дякую вам Олегу Петровичу, за допомогу,—сказала йому розчулена до сліз сусідка Тетяна Миколаївна.

—Не варто. Ми ж сусіди, а сусіди мусять допомагати одне одному,—відповів їй Олег Петрович відв'язуючи мотузку з гаком від колодязя.

Тетяна Миколаївна усміхнулася, відчуваючи, що в їхньому маленькому селищі справжня дружба і підтримка завжди були на першому місці. Вона вирішила скористатися моментом, щоб запросити його до себе.

—Може, зайдете до мене в гості на чай? — спитала вона, сподіваючись, що Олег Петрович їй не відмовить.

—Це можна. От тільки зайду до себе додому і переодягнуся в сухе,— відповів він, злегка кивнувши головою. Його очі світилися добротою, і Тетяна Миколаївна відчула, що їхня дружба стала ще міцнішою.

—Чекаю на вас, — сказала йому Тетяна Миколаївна посміхнувшись і пішла до будинку.

Тетяна Миколаївна повернулася до свого дому, відчуваючи, як тепло вдячності наповнює її серце. Вона завжди цінувала доброту Олега Петровича, його готовність прийти на допомогу в найскладніші моменти. Вона згадала, як не раз він виручав її, коли потрібно було відремонтувати паркан, або допомогти з городом. Сусідство з ним стало для неї подарунком долі.

Зайшовши до кухні, Тетяна Миколаївна почала готувати чай. Вона вирішила, що цього разу приготує щось особливе — домашнє печиво, яке завжди приносило радість. Поки тісто замішувалося, її думки поверталися до сусіда Олега Петровича.

Тетяна Миколаївна з задоволенням спостерігала, як печиво підрум'янюється в духовці. Цей простий ритуал — приготування чаю та випічки — завжди приносив їй радість, особливо коли вона могла поділитися ними з кимось близьким. Вона згадала, як у дитинстві її мама пекла печиво на свята, і як вся родина збиралася разом, сміялася та ділилася історіями. Ці спогади завжди були для неї джерелом натхнення.

Час минав швидко, і ось уже аромат свіжоспеченого печива заповнив всю кухню. Тетяна Миколаївна дістала противень з печивом з духовки і накрила стіл. Вона вибрала свою улюблену чайну чашку, яка мала красивий малюнок квітів, і поставила на стіл маленьку вазу з свіжозрізаними квітами з власного саду. Вона знала, що Олег Петрович любить природу, і ці квіти додадуть затишку їхній зустрічі.

Коли все було готово, Тетяна Миколаївна сіла на стілець, намагаючись зосередитися на приємних думках. Вона уявляла, як Олег Петрович увійде до її дому, як його обличчя розквітне усмішкою, коли він побачить стіл, накритий для чаю. Ця проста мить, коли вони зберуться разом, наповнювала її серце радістю.

Тетяна Миколаївна подумала про те, як важливо мати поруч людей, готових підтримати в будь-яку хвилину. Вона згадала, як у молодості мріяла про дружбу, яка б витримала випробування часом. І ось, з роками, вона знайшла цю дружбу в особі Олега Петровича. Їхні спільні моменти, хоч і прості, стали для неї справжнім скарбом.

Пролунав дзвінок у двері, і Тетяна Миколаївна, відволікаючись від своїх думок, пішла відкривати. Під ногами у неї крутився і гавкав врятований пес.

—Не заважай мені "Халк", — сказала псу Тетяна Миколаївна.

Вона знала, що пес просто хоче уваги, але зараз у неї були інші справи.

На порозі стояв Олег Петрович, тримаючи в руках букет розкішних троянд. Його обличчя було трохи червонуватим, а усмішка — ніяковою, але в очах світилося щире бажання порадувати.

—Ось я зі свого саду квіти приніс, — сказав він, намагаючись виглядати впевнено, хоча в голосі відчувалася легка тривога.

—Дякую, — відповіла йому Тетяна Миколаївна, приймаючи букет. Її серце наповнилося теплом від такого приємного жесту. Вона обожнювала квіти, а особливо ті, що вирощені з любов'ю.

Вона обережно взяла троянди, вдихнула їхній аромат і, не стримуючи усмішки, додала:

—Я обов'язково поставлю їх у вазу до інших квітів. Вони чудові!

В його очах спалахнула радість, і він відчув, як тривога поступово відступає.

—Проходьте, будь-ласка, до будинку. Я заварила чай і спекла свіже печиво, — запросила вона, ведучи його до затишної кухні, де вже стояв ароматний чайник.

Кухня була наповнена теплом і світлом, а на столі красувалися золотисті печива, які ще парували. 

Тетяна Миколаївна, зосереджена на приготуваннях, не помічала, як Олег Петрович спостерігав за нею. Її руки, які так вміло маніпулювали чашками та тарілками, були сповнені грації і тепла. Він думав про те, як важливо мати поруч людей, які вміють створювати затишок, які можуть наповнити простір світлом і радістю.

—Ось, будь-ласка, — сказала вона, ставлячи перед ним чашку з гарячим чаєм і тарілку з печивом. — Я додала в чай трохи меду. Сподіваюся, вам сподобається.

Олег Петрович, подякував, відчуваючи, як аромат чаю заповнює кімнату, змішуючи нотки трав і меду. Це було так просто, але в той же час так важливо. Він зробив перший ковток, і тепло наповнило його, розслабляючи напругу, що все ще тримала його в своїх обіймах. 

Він дивився на Тетяну Миколаївну, яка зосереджено розкладала печиво на тарілках, і відчував, як у його серці розцвітає щось нове, щось, що він не міг ще до кінця усвідомити.

Кухня наповнювалася звуками: тихий шурхіт тканини, коли вона поправляла серветки, легкий тріск печива, що кришилося під час розрізання ножем. Все це створювало атмосферу домашнього затишку, де час ніби зупинився, а зовнішній світ залишився десь дуже далеко. Він раптом відчув, що тут, у цій маленькій кухні, з Тетяною Миколаївною, він нарешті знайшов те, чого так довго і наполегливо шукав — душевний спокій, домашній затишок і тепло...

Кінець 

Ваш коментар буде першим!