Слава ЗСУ!

"Продам будинок разом із батьками" - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 17.11.2024

"Продам будинок разом із батьками"

—Сергію, пошкодував би себе, не рівна година зірвешся!

—Не каркай, Маріє! 

—Завтра дощі поллють, знову скаржитися будеш.

—Так Микита обіцяв у вихідні приїхати і дах підправити.

—Не приїде він, уже якийсь тиждень обіцяє і не приїжджає.

Марія Іванівна махнула рукою і пішла до будинку. 

У чомусь її чоловік мав рацію, не до них зараз їхньому єдиному синові. Дружина у нього, дитина нещодавно народилася, робота – дім – робота, де тут час викроїти для старих батьків?

Десь на вулиці почувся тріск і глухий удар, у грудях Марії Іванівни все похололо, ніби на неї вилили цілу калюжу холодної води, і вона не відчуваючи під собою ніг ніби побігла у двір. Сергій Васильович – її чоловік лежав на траві, ось як упав горілиць, так і лежав.

Гучний крик пролунав округою, збіглися всі сусіди, хтось викликав швидку. Весь цей час чоловік тихенько стогнав, хоча чесно йому хотілося кричати сильніше, ніж його дружині. 

—На кого він цю дурепу бідолашну залишить? 

—Адже не впорається вона, як пити дати, а синові вона поготів не потрібна. 

Він як зараз пам'ятає їхню останню розмову, коли батько пожурив його, мовляв, приїжджав би ти частіше, бо мати сумує. А він без сором'язливості й безпричинно йому відповідає:

—Батьку, час вам зрозуміти, що в мене своє життя, а у вас своє. 

—Дякую вам, звичайно, що на світ народили, виростили, вивчили, але тепер у кожного своя дорога. 

—Я вам, звичайно, допомагатиму, але тільки фінансово, та й то іноді – у самого турбот повний рот, а до села не повернуся, навіть не кличте.

—Ось як він пояснить Марії, що вони виростили такого сина, якому начхати на те, що батьки похилого віку і вже давно на ладан дихають? 

—Як пояснити синові, що у селі важко старим? 

—Як пояснити, що коли він не хоче повертатися до батьківського будинку, то хоча б їм знайшов квартирку ближче до себе, як-не-як були б поруч, ходили б у гості один до одного.

Швидка приїхала через півгодини, і відвезла у місто, і вже через дві години літній чоловік лежав на операційному столі. Марія Іванівна стискаючи в руках мокру від сліз хустинку, ходила туди-сюди лікарняним коридором, чекаючи на вердикт лікарів. Син Микита так і не з'явився, хоча йому повідомили сусіди, що батько зірвався з даху та його повезли у місто до лікарні. Може, йому було соромно, що він батькам обіцяв, обіцяв, а не приїхав, а може просто не було часу, Бог його знає.

Операція була надзвичайно складна, кілька разів у Сергія Васильовича зупинялося серце, але з Божою допомогою все обійшлося. Одне засмучувало Сергія Васильовича,— це те, що тепер він повинен немов овоч лежати на ліжку, а його бідна дружина Марія годуватиме його з ложечки і тягатиме з-під нього судно з лайном. Марія Іванівна, звичайно ж, плакала, дізнавшись, що тепер її чоловік паралізований, але нехай краще так, зате живий. 

Під старість років справді багато не треба, була б людина поруч, яка про тебе дбатиме, та й відчуватиме, що і ти комусь потрібна.

Микита з'явився в лікарні лише один раз, та й те, щоб поговорити з лікарями про батька. До нього в палату він не заходив, послався на те, що в нього мало часу, проте до матері в село з'їздив, щоб сказати їй, що знайшов спеціалізований будинок інвалідів і навіть домовився за певну плату, звичайно, щоб і її пустили туди жити разом з чоловіком.

—Мамо, ти зрозумій, тобі буде важко справлятися одній, ще батько лежачий... 

—А там досвідчені доглядальниці, медсестри, лікарі... 

—Живіть, скільки хочете, ніхто вас не вижене. 

—Там нагодують, виперуть, викупають – живи, не хочу!

—Ех, синку… Це ти нас так хочеш у притулок для літніх людей спровадити?

—Який притулок для людей похилого віку? 

—Це спеціалізований будинок інвалідів, це зовсім інше.

—Ні, сину, це не інше і не треба мене переконувати в цьому. 

—Я від тебе допомоги не прошу, сама впораюсь, а якщо не впораюся, то добрі люди допоможуть. 

—А ти йди… Іди й живи, як підказує тобі совість, якщо вона в тебе є, звісно.

Микита сплюнув на підлогу, і голосно грюкнувши дверима, пішов, а Марія Іванівна розплакалася. Не про таку старість вона мріяла, ох не про таку. Вона думала, що одружить сина, будинок сповнений дітлахів, син з дружиною допомагатимуть їм у старості, а виявилося, що під старість років нікому вони й непотрібні. Добре непотрібні, хоч би здоров'я було, а то й це Боженька відібрав, ніби наостанок вирішив їх з дідом перевірити на міцність.

—А може й справді, ну його цей будинок, у якому давно вже не чути дзвінкого сміху, може краще справді поїхати до цього притулку для людей похилого віку? 

Марія Іванівна вийшла надвір і озирнулася. Високий добротний будинок, складений з колод виглядав, немов казковий терем: різьблені лиштви, ошатне ганок, такий же різьблений дерев'яний паркан. А сад який у них – ух! Чого там тільки нема: і яблуні, і вишні, і груші, і сливи, і навіть черешня. трохи віддалік стояла лазня, гарна, майже новенька. А скільки віників березових вони заготовили, скільки трав ароматних назбирали, думали, що син із дружиною приїжджатимуть, а вони їм лазню затоплять, а потім ароматним чайком пригостять з медом і варенням з лісових ягід.

Спочатку Марія Іванівна справді справлялася і ні на що не скаржилася. Годує чоловіка, перестеле йому ліжко, поміняє одяг, а потім то пере, то прибирає, то їсти готує. А потім стало важче, але й тут сусіди не залишили її, допомагали чим могли. А з недавніх пір до них почали навідуватись міські, мовляв, ми щодо продажу будинку, ви ж оголошення в інтернеті на OLX давали.

—Це, мабуть, якась помилка! 

—Ми не давали жодних оголошень.

—Ось! Село Лугове, вулиця Лісова, будинок номер вісімнадцять. Читайте самі.

Марія Іванівна одягнула окуляри і прочитала оголошення на дисплеї телефону: «Продам будинок разом із батьками. Недорого». 

І знову по зморшкуватих щоках бідної жінки потекли гіркі сльози. Мало того, що з чоловіком трапилася така біда, так ще й єдиний син негідником виявився. Звичайно тих горе-покупців Марія Іванівна прогнала, але приїхали до них знов такі ж самі. Чоловік з дружиною та двома маленькими діточками. Обидва з дитбудинку, тому, коли вони прочитали оголошення, то не повірили своїм очам, а коли зателефонували за номером телефону і поговорили з Микитою, то були вражені його цинізмом.

—Ви не переживайте, вони все одно довго не протягнуть, зате вам будинок такий з садом дістанеться і зауважте, зовсім недорого сказав він їм по телефону.

Тоді подружжя Митрофанових було здивоване не на жарт і вже наступного дня вирішили поїхати до села і подивитися на власні очі на тих нещасних бідолах, що їх єдиний син вирішив продати. Те, що вони побачили, їх вразило до глибини душі. Вдома було не прибрано. На залізному ліжку біля вікна лежав літній паралізований чоловік, трохи віддалік нього на дивані Марія Іванівна, у якої вже другий день тиск не знижувався, мабуть, від переживань.

Ігор та Ірина сходили до сільського магазину. І доки Ірина готувала курячий суп, Ігор нарубав дров і затопив піч. Затопили вони також і лазню, а потім Ігор підняв на руки висохлого від старості та хвороби Сергія Васильовича і відніс до лазні. Викупав його і переодягнув у чисте, а Ірина потім нагодувала його. Згодом настала черга Марії Іванівни паритися в лазні.

—Ви нас купили?, – надвечір запитали вони, коли побачили, що подружжя не тільки не їде, а й наводить скрізь порядок, миє, чистить, пере.

—Ні, що ви! 

—Просто прочитали оголошення в інтернеті та вирішили вам допомогти. —Ми-то з Ігорем з дитбудинку… 

—Завжди мріяли про велику родину, ось навіть двох дітлахів народили, але це не межа, хочемо ще двох народити. —А ось виростуть діти і спитають, де наші дідусь із бабусею, а ми їм що відповімо?

—Це так...

— А знаєте що?... 

—Залишайтесь! 

—Живіть тут, поки не набридне, ми все одно люди самотні, наче син є, а наче його й немає... 

—Нам старим на радість, усвідомлювати, що ми не самотні на цьому світі, а вам за доброту вашу віддасться зі сторицею.

Ось так Ірина з Ігорем та дітьми переїхали до села. Зробили невеликий ремонт, поміняли штори та килими, прикупили деякі меблі та техніку. Коли наступного разу Микита приїхав до батьків у село з новими покупцями показувати будинок, то був дуже здивований, що у дворі рубає дрова незнайомий чоловік, а в хаті пече пироги якась молода жінка. Двоє маленьких дітей бігали по хаті туди-сюди, а його мати — Марія Іванівна сиділа біля телевізора і в'язала дитячі шкарпетки, як колись в'язала йому. Батько сидів у новенькому інвалідному кріслі і тримав однією рукою газету, читаючи про те, що відбувається в країні та світі.

—Ти чого приїхав?,— спитала в сина Марія Іванівна 

—Так ось ... вас провідати ...,—розгублено відповів їй Микита.

—Нас провідати чи будинок продати?,—спитав у нього батько.

—Тату, не починай…

—А я не починаю. 

—Я скажу один раз, а ти вивчи це на зубок. 

—Немає у нас більше сина – Микити. Безплідні ми.

—Так ви обидва розумом рушили походу! 

—Ось я звернуся куди слід, і вас обох визнають недієздатними.

—Це я звернуся, куди слід! За залишення батьків у безпорадному стані, за торгівлю людьми тобі світить термін та не маленький,—сказав йому гнівно Ігор.

Ігор тицьнув у ніс Микити службове посвідчення, побачивши яке, той позадкував назад, сів у машину і хутко втік. 

Марія Іванівна та Сергій Васильович живі й донині. Їхня давня мрія збулася, в будинку смішні дитячі голоси та веселий сміх, про них дбають, їх люблять, хай не рідні, але все ж таки. А щоб у подальшому не було проблем вони написали дарчу на Ігоря та його дружину Ірину. Від Микити все можна очікувати, якщо навіть батьків вирішив разом з будинком продати.

Літнім небагато треба — тарілку гарячого супу, ласкавого слова і відчувати турботу. Не важливо, кого, головне усвідомлювати, що ти потрібен, що тебе люблять.

Не проходьте повз старих.

Не залишайте бідолашних на самоті, купуйте хліба, молока, крупи і допоможіть із доброю посмішкою.

Для вас ніщо не означає ця пара сотень гривень, пара хвилин часу, що ви на них витратили, а нагорі в небесній канцелярії вам зарахують все обов'язково.

Адже сердечна доброта вона ніколи не забувається.

Кінець 

Ваш коментар буде першим!