Слава ЗСУ!

"Таємниця друкарні" - оповідання від Olena Mriy опубліковано 18.03.2021

Із тонесенької книги, знайденої на пильному бабусиному горищі, випала якась записка. Спочатку Оксана не хотіла читати, бо вже начиталась тут достатньо: від листів колишніх бабусиних наречених і до коротких записів-списків з тим, що потрібно купити. При детальному обслідуванні виявилось, що то не просто записка, а маленька листівка, надрукована в тому ж місці. Простенька, але красива: з малюнком яскравої гілочки горобини на білосніжному фоні. Оксана перегорнула листівку та прочитала короткий надпис зі зворотної сторони: «Нехай той, хто знайде цю книжку знайде скарб, залишений мною за цією адресою у будь-який час». Та адреса іншого міста, в якому, до того ж, Оксана ще жодного разу не бувала.

Листівка виглядала старою, ровесницею книги. Книга з назвою «І будуть радощі, і будуть печалі» якогось маловідомого письменника, видана двадцять три роки тому, у ранніх вісімдесятих. Напевно, той скарб, про який писалось у листівці, давно знайшла бабуся чи дідусь, а якщо не вони — то татко чи дядько Тарас. Оксана сумно зітхнула: пригода тікала з-під носа, навіть не розпочавшись. А сьогодні ще, як на біду по телевізору не показували мультиків, відмінили уже, пустивши свою оту профілактику. Оксана, засунувши листівку назад до книги, попрямувала до бабусі із слабкою надією. Усім своїм великим, гарячим, переповненим мріями та фантазіями серцем, дівчинка сподівалась, що пригоду ще можна упіймати за хвіст.

— Ба, а звідки у нас ця книжка? Ти читала її? Я тут знайшла дещо цікаве, — скоромовкою проговорила Оксана, демонструючи бабусі свої знахідки, простягаючи їх прямо під ніс та одразу ж забираючи їх.

— На горищі знайшла? Навіть не знаю, у нас було багацько літератури, таких книжок, які просто стояли собі на полицях. Ніхто жодного разу не читав їх, але благопристойно витирав пил, — зізналась бабуся з легкою посмішкою. — Тож і гадки не маю, що то таке. Навряд чи ми щось туди ставили, окрім закладинок.

— Тут лист! Точніше листівка!

— Тоді ми використовували її як закладку, — бабуся поправила окуляри на переніссі та жестом попросила подати їй листівку, склавши та розклавши тоненькі пальці і простягнувши руку вперед. — Дивно, взагалі не пам’ятаю, — ягоди горобини здавались шматочками гарячого вугілля, котре тільки-но перемішали на згарищі, щоб воно спалахнуло знову. — Може це жарт чийсь ти така… Як ви то зараз кажете? Фішка! Чи хтось брав читати книжку у нас чи то ми у когось…

— Бабуся, ну ти не допомагаєш! — розчаровано вигукнула Оксана та забрала листівку назад. Розкривши книгу з кінця, Оксана помітила надпис: «Домашня бібліотека сім’ї Шулянко». — Так це наша книжка! Навіть хтось ось тут написав, а значить, що листівку написали тобі чи дідусеві!

— Вибач, сонечко, — засміялась бабуся, покинувши на хвилинку перебирати квасолю. — Я дійсно не пам’ятаю ні книгу, ні листівку. А якщо я не можу пригадати, то на дідуся взагалі не сподівайся!

Тепер вони засміялись гуртом. Дідусь не те, щоб був взагалі забудькуватим, але коли він кудись поспішав чи щось у нього горіло, він забував про елементарні речі. Наприклад, виходив у домашніх капцях на вулицю в мороз, забував, що сумка у нього на плечі, шукаючи її по всій хаті чи купував пиво замість молока. Останнє траплялось частіше всього, за що дідусь частіше всього не отримував додаткової порції смачних котлет.

Оксана пішла спати, так і не дізнавшись про таємницю листівки. Коли за вечерею дідусь повідомив, що також навіть не відає звідки ця книжка у них в хаті, Оксана втратила надію на яскраву пригоду. До кінця літа залишилось менше місяця, а нічого хвилюючого та незвичайного так і не трапилось! І що вона буде розповідати у школі?! Це був другий клас, вони вже не були тими першачками, трохи наляканими та розгубленими, вони повинні були вести себе гордо, достойно. Оксана була впевнена на усі сто відсотків: усі однокласники обов’язково повернуться до школи з цілою купою різних захоплюючих історій та вражень. А що буде розповідати Оксана?

Ні, так справа не піде. Потрібно щось терміново робити! Оксана вертілась майже годину, перед тим як заснула, всі її думки літали навколо листівки та таємничої адреси. Не могло там нічого не бути, не могло! Напружено розмірковуючи як вмовити діда чи бабусю поїхати до необхідного міста, Оксана не помітила, як заснула. Їй наснилось величне дерево, з гілок якого пишним намистом спадали яскраві червоні ягоди.

Вранці дідусь сидів за столом та читав газету. Газета не була свіжою, вона залишилась з минулого тижня, але дідусь уважно її вивчав: вони з бабусею посперечались через те, що в одній із статей начебто бачили повідомлення про реорганізацію друкарні. Бабуся терпляче стверджувала:

— Там давно вже магазин. Один із тих продуктових, які плодяться наче мухи.

— Та ні! Там занедбане приміщення! — гаряче відповідав дід, поспіхом гортаючи газету та притуляючи майже до носа, щоб роздивитись написане краще.

— Що тут відбувається? — запитала Оксана, залізаючи на стілець із ногами та хапаючи млинець.

— Сядь, будь ласка, нормально, — суворо сказала бабуся, але Оксана не послухалась її. Хіба ж у такі ранки, коли у тебе під кофтиною заховане таємниче послання, а дідусь шукає інформацію про старезну друкарню, можна сидіти за столом як завжди?

— Ось де воно! — галасував дід та так різко підійнявся з-за столу, що ледве не перевернув повну чашку чаю. — Ось! — тикаючи пальцем в букви, він відчував себе переможцем. — Тут написано, що друкарня, яка була зачинена майже тринадцять років тому, знову відчиняється. І немає там ніяких магазинів! Будинок, в якому раніше знаходилась друкарня був зачиненим, он, дивись, які дошки прибиті до вікон, а тепер будуть ремонтувати, бо кажуть, що треба розвивати друкарство на місцях. Будуть видавати книжки авторів, наших земляків. Гадають, таким чином допоможуть комусь повірити в себе чи то навіть прославитись!

— Нічого собі, — бабуся навіть впустила ложку с цукром, просипавши трохи білого порошку на стіл. — Ніби схоже на правду, але чомусь навіть не віриться!

— Ось такі часи настали: люди вже в дива не вірять! — скрипуче засміявся дід, а Оксана і собі тихо повторила за ним. — Коли трапляється щось жахливе, огидне та зле, все одразу ж вірять. А як щось добре та приємне — зась!

— До добра звикати легко, проте потім доводиться тяжко від нього відвикати.

— Стоп! — Оксана встала з-за стола та простягла у руці ту ж листівку, привертаючи до себе увагу цим жестом та роблячи невелику паузу, як то робили дорослі перед якимсь дуже важливим оголошенням. — Ви забули все. Друкарня буде знову працювати! Діду, повези мене туди, ну! Будь ласочка! Діду!

Бабуся та дідусь переглянулись, і в їхніх поглядах онука уловила ту мовчазну скорботу, отой сум, який віками передавався із покоління до покоління, який наче говорив, що ніхто не хоче засмучувати дитину, та доведеться. Бабуся наче питала діда: «Ти скажеш чи мені?». А він відповідав: «Спробуй ти». Та невпевнена в собі бабуся, зітхаючи так меланхолічно, збиралась з думками та словами.

— Навряд чи то правда, дитинко. Навіщо туди їхати, га? Давай краще завтра сходимо з тобою до парку, там відкрили нову гойдалку, тобі сподобається. Я зроблю какао, наллю в термос і підемо гуляти. Ну, що скажеш?

— Я не до парку хочу, ба. Хочу побачити ту друкарню! Невже ти не розумієш? — Оксана кинула ложку в тарілку, забувши про млинці и кашу, готова була розревітися: очі налились сльозами, а губі витягнулись у тонку полосу.

— Ох, Оксанко, здалась тобі та друкарня… — зітхнув дід, похитав головою та знову поринув у читання. Більше він нічого не сказав, але Оксана зрозуміла, що зможе вблагати його на поїздку. Він завжди так зітхав — вимучено та смиренно, коли розумів: от-от програє. Оксані він програвав часто, хоч вона майже ніколи не рюмсала та не капризувала. Та сьогодні була готова навіть на це, тільки щоб поїхати до друкарні!

— Так ми їдемо чи ні?

Бабуся відсьорбнула трохи чаю, перекинувши всю відповідальність на діда. А він, навіть не роздумуючи, подумки сказав: «Та що ж ти будеш робити!» та погодився, тихо та трохи роздратовано, та Оксані було байдуже: головне, що її-таки відвезуть до друкарні!

Та до міста поїхати вдалось лише через тиждень: Оксана так перехвилювалась, що застудилась того ж вечора, коли вдалось вмовити діда. Довелось лежати у ліжку серед яскравого, наповненого п’янкими пахощами, свіжого літа. Бабуся та дід марно сподівались, що після одужання онука забуде про мандрівку до міста, бо передчували: там на неї очікувало лише розчарування, ніяких фантастичних подій, магії та сюрпризів.

Але, порадившись між собою, все ж таки вирішили, що не буде зайвим поїхати та розвіятись, до того ж, пора було готуватися до школи. Оксані обіцяли новий ранець з феями, але навіть йому вона так не раділа, як тільки одній думці про те, що скоро відвідає таємничу друкарню.

Той момент настав ранесенько, ще коли саме сонце тільки-но ліниво піднялось над горизонтом та виконувало ранкову зарядку. Оксана вже не спала — вона взагалі мало спала тієї ночі — скинула ковдру на підлогу та як вскочила на ноги! Босі п’яти мерехтіли у сіро-жовтому світанку, поки Оксана бігала по кімнаті та поспіхом збиралась. Вона навіть розчісувалась так швидко, що декілька разів боляче потягнула гребінцем волосся, хоча звичайно довго заплітала коси, поки не була задоволена результатом. Та кому потрібні ті зачіски, коли щось таємничо-магічне очікувало на неї у місті!

— Е, ні. Треба привести себе до ладу, — коли бабуся побачила, як вбралась Оксана: неохайно, навиворіт натягнувши яскраву футболку, вмить прийнялась переробляти усе. І поки внучка неспокійно совалась туди-сюди на стільці, бабуся терпляче заплітала їй коси.

— Нікуди друкарня не дінеться, не поспішай ти так! Ви ще навіть не снідали, а ти ж знаєш, якщо дідусь не поїсть добре, він стає злим.

— То так! — засміялась і собі Оксана, пригадуючи діда, котрий полюбляв набити пуза. Колись він сам шуткував на тему того, що в його животі живе з добра сотня бутербродів та ще десяток котлет.

— От. Охайненько та гарненько, — бабуся дивилась на відображення Оксани у дзеркалі і тепла усмішка сяяла на її устах. — А тепер снідати!

— Снідати! А потім поїдемо вже! Ура!

Місто зустріло їх свіжим та лінивим дощем. Краплі падали долі так повільно, що можна було взагалі обійтися без парасольки чи капюшону. Небо — сіро-блакитне, затягнуте хмарами, вмившись неквапливим дощем, потрохи прояснялось. Тонкі полоси сонця проривали тонку оборону скопища хмар до тих пір, поки не пояснилось. Наче міст до казкового виміру, сімома кольорами засяяла веселка. Оксана прийняла її появу як знак і радісно хлопала в долоні.

— Діду, дивись! — тикаючи у скло, по якому стікали тоненькі струмінці води, вигукнула дівчинка. — Це нас так зустрічають! Так гарно, так чудово! Ех, дідусю, я вірю, що сьогодні трапиться щось неймовірне!

— О, неодмінно, дорогенька моя!

Вони наближались до друкарні. Дідусь відчував важкість, ніби якась каменюка застрягла в грудях та вибити її звідти було не так просто. Він знав, що от-от посмішка с обличчя онуки змиється, наче дощем, а веселка стане передвісником лиха та розчарування. Переживаючи за те, аби не повернути додому внучку с розбитим серцем, дід розбивав серце і собі. Просто неможливо уявити, яка буде реакція Оксани, коли вона зрозуміє, що нічого важливого, нічого магічного, ніякого скарбу в друкарні немає. І, можливо, немає самої друкарні, бо вірити газетам — то справа така.

Та Оксана раділа так, наче сьогодні був її день народження. Гляділа у вікно, голосно читаючи назви вулиць та запитуючи у діда що значить той чи інший знак. Натхненно та жваво, дзвінко та схвильовано розмовляла Оксана з ним, намагаючись хоча б трохи вгамувати небачену активність. Вийшло не дуже добре, бо дід попросив її заспокоїтись, досить стримано, але також і строго.

Декілька останніх хвилин дороги Оксана їхала мовчки, серце її дико калатало по ребрам і здавалось, що вона от-от зірветься від напруженого очікування.
Коли молодий працівник друкарні почув про листівку, він знизав плечима та винувато посміхнувся:

— Вибачте, але мені нічого не відомо. Ми тільки-но відкрились знову, руки не дійшли до архівів. Певно, що це хтось написав із тих, хто працював тут років двадцять назад.

— То ми нічого не отримаємо? — настрій Оксани помітно зіпсувався, очі налились сльозами, а губи затремтіли. — Але ж я… Я…

— Ну, хоча б екскурсію ви нам організуєте? — дідусь обійняв онуку та міцно притиснув до себе.

Оксана трохи підбадьорилась, та все одно сумувала. Їй так хотілось знайти скарб! В одну мить вона ледь не викинула листівку, пошматувавши її, та, на щастя, передумала. Листівка, подумала дівчинка, ні в чому не винна. До того ж, вона красива.

— О, так, звичайно! — працівник друкарні закивав, знову якось винувато.

— Мене зовуть Михайло, я розповім вам усе про друкарню! Ходімо!

Він жестом запропонував йти за ним та щезнув у глибокому коридорі старої будівлі. Дідусь підморгнув онучці та взяв її за руку.

— Вперед! — весело да дзвінко вигукнув дід, наче то не Оксана, а він сам марив друкарнею.

— Так, — Оксана кивнула, відчуваючи, що, мабуть не все так погано. Може, скарб очікує на неї всередині?

***

Оксана дуже зраділа втішному подарунку — великій збірці дитячих казок, та щастя дівчинки наче рукою змахнуло досить швидко. Ніяких листівок подібного вигляду та ще й тиражом всього у три примірника тут ніхто не пригадував.

— Мабуть, то було приватне замовлення, — виправдовувався робітник друкарні, помічаючи вологі оченята дівчинки. — Вже минуло років з двадцять п’ять з того моменту, як їх надрукували. Архів не зберігся майже, бо, мало хто знає, але… друкарню пограбували три роки тому. Поцупили колекційні видання та деякі документи.

— Хто в своєму розумі буде таке викрадати, — всміхнувся дід. — Але, добре, так. Може, є у вас якісь інші листівки, га? — він непомітно для похнюпленої Оксани підморгнув Михайлу. — Покажіть, будь ласка? Може щось там і знайдемо.

Дівчинка потроху заспокоювалась. Вона не могла повірити в те, що пригода закінчилась ось так от запросто. Маленьке серце сподівалось, що все найцікавіше попереду, гріло та навіть обпікало груди, в приємному очікуванні.

Сльози висихали на щоках, очі були ще вологими, але дівчинка знайшла в собі сили не ламатися. До того ж — вона тримала за руку діда. Цього сміливого, впевненого чоловіка, який багато що бачив та пережив. Мама розповідала, що дідусь жив бідно, що працював з семи років — тоді Оксана вигукнула: «О, мені скоро сім! Мені також треба йти на роботу» — а після одруження працював ще більше, аби дружина і донька ні в чому собі не відмовляли.

— А можна буде все роздивитись? Бо до друкарської цієї штуки мене не допустили! — жалілась Оксана, майже забувши про своє велике горе. — Сказали, там фарба. Але ж я так люблю нюхати свіжі книжки!

— І читати їх також, — додав дід, бо Оксана не дуже любила читати щось нове одразу ж. Перш за все вона дивилась на малюнки, а читати починала, коли всі ілюстрації були детально розглянуті.

— Так! Так що? Можна помацати? Це ж так цікаво!

— Ох, звісно ж. Тільки обережно, бо там багато пилу і павуків, — зауважив Михайло, відчуваючи, що доведеться ще довго розважати цю малу. Але ж відправити її додому було б неввічливо та грубо, до того ж, роботи — не так, щоб багацько.

Невеличке приміщення старого архіву, котре потребувало довгого та нудного прибирання, зустріло їх запахами цвілі та вогкого паперу. Пил тут лежав всюди, наче десятками років сюди ніхто не заходив — а так воно, мабуть, і було, а павутина, наче сиве та довге волосся звисала із закутків. Оксана не побоялась ступити через поріг першою, навіть обігнавши Михайла. Дуже не терпилося їй доторкнутися до всього, гарненько роздивитись та, можливо, щось випросити для себе. Тут вона вирішила, що буде колекціонувати раритетні листівки. Залишилось лише не забути про своє рішення до кінця екскурсії.

Звідусіль на них уважно дивились книжки та теки з документами. Деякі стояли на полицях чи на етажерках, якісь на великому, довгому столі, інші попадали на підлогу та лежали там, наче снігові замети. Оксана рухалась спритно, намагаючись не наступити ні на що, але коли все-таки нога її стала на якийсь лист, дівчинка почервоніла від сорому.

— Все добре, не хвилюйся, — запевнив її Михайло. — Майже все тут треба викинути. Бачите, ми тут ще нічого не впорядкували, поки всі нові документи у кабінеті директора. То ж сміливо проходьте.

Але сам Михайло, Оксана і дідусь оминали впавші документи, підіймали їх та клали на стіл. Було щось неправильне, якийсь акт вандалізму — ось так брудним взуттям плюндрувати, хоч і непотрібну, але документацію, листи та книги. Тим більше, що в архіві панувала приємна атмосфера, котра буває тільки у місцях давніх, давно забутих людьми, але красивих та моторошних водночас.

Оксана ще не знала, як називається те відчуття, коли тобі хочеться бути в цьому місці, дивитись на все, що тут є, невідривно, затамувавши погляд, торкатись старих книг та дихати запиленим, але сповненим пахощами сивої давнини, повітрям. Щось подібне дівчинка відчувала у музеї та монастирі.

— Ця листівка схожа на мою, — Оксана підійняла старенький, трохи пошкоджений конверт із якого дістала святкову листівку. Горобець сидів на гілці калини та дивився кудись вверх, наче в небо. — Але не така, гладенька, — пальчики провели по поверхні листівки — ламінованій.

— Схоже, вона була надрукована пізніше вашої, — Михайло подивився дату випуску: початок дев’яностих. — Якраз перед самісіньким закриттям друкарні.

Дідусь стояв біля столу та роздивлявся старезну, з пожовклими сторінками книгу про садівництво. Він не встигнув прочитати усі поради, та деякі вразили його — любителя вирощувати фрукти та ягоди — практичністю та, схоже, дієвістю. Якби Оксана розглядала книгу, вона би зробила акцент на живих, яскравих ілюстраціях — там їх було багацько, хоч фарби трохи вицвіли.

— О! А тут малюнок! — Оксана радісно заголосила, розмахуючи забутим дитячим малюнком. — Цікаво, скільки років тепер цьому… — придивилась до надпису, — Вові.

— Напевно, він уже своїх діточок має, — зауважив дідусь, відірвавшись від книги і кинувши на онуку лагідний погляд.

— Не викидайте малюнок, може той Вова до вас прийде як ми! — очі дівчинки засяяли, наче вона зовсім забула про справжню причину свого візиту сюди.

— Гм. Здається, одного з наших майстрів-механіків зовуть Володимиром, його батько тут працював. І цьому Вові десь тридцять з чимось, — пригадав Михайло, раптово заразившись настроєм Оксани. Він обережно сховав малюнок до теки і посміхнувся. Може, й справді, то той самий Вова? Намалював хатинку, сонечко та книги, котрі летіли наче птахи над дахом.

— Сама доля підіграє нам, якщо то він, — дідусь закивав та знову повернувся до книги.

Загалом, якби не нишпорила Оксанка по куткам, полицям, ящикам та коробкам, знайти щось подібне до власної листівки не могла. Та дуже не хотіла відпускати цю пригоду, тому продивлялась папери та книги ретельніше. Михайло не міг, звісно, знаходитись з гостями більше, ніж дозволяла йому совість та відсутність нагальних справ. Він долучився до пошуку вже тоді, коли Оксана майже втратила надію, але ще дозволяла собі хникати.

Диво-таки сталось. Не таке значне, як на то розраховувала дівчинка. Та чи можна ділити дива на великі та малі, якщо вони — всі до єдиного все-таки наче чаклунство, наче магія, щось неймовірне, нехай просто везіння чи збіг.
Головне — не бачити у всьому банальності, буденності. Бабуся говорила, що тяжко жити скептикам, хоча сама не дуже вірила у щось неймовірне, що неможливо було пояснити.

Михайло знайшов документи з далеких вісімдесятих, у яких значилось, що листівки — дивним тиражом всього у три екземпляри — були виготовлені у цій друкарні. Невелика серія листівок носила назву «Скарб» та містила особливу відмітку, мовляв, не для продажу. Хто саме віддав листівки до друку, хто забрав їх та розповсюдив — цього в документах не вказували.

— Ура! От якби знайти ті дві листівки! Цікаво, що там намальовано? І що там написано? Також ця адреса та слова про скарб? Як думаєш, діду? — Оксана не могла мовчати, збуджено поглядаючи на лист з відомостями та знову простягаючи його назад, Михайлові. Жодного разу не встиг він перехопити лист назад, бо Оксана знову підносила букви під очі та старанно вчитувалась. Вона вміла читати досить добре для свого віку, але робила це невпевнено, тому і повільно.

— Це було приватне замовлення, якщо можна так сказати. Для кого — невідомо. Тут навіть не вказаний художник, я навіть за стилем не впізнаю роботи цієї.

— Але, Михайло, навіщо тоді занотовувати наявність оцих от листівок без жодних даних? — дідусь нарешті закрив свою книгу та замислився над усім. Онука мала хвацький нюх на пригоди, так втягнула його у щось нелогічно-дивне. Пограбування в архіві, але наявність документів, в яких сказано про тираж розміром три штуки. Тут працював божевільний? Чи він просто був диваком?

— Бувший директор помер років з п’ять тому. Ми навіть не були знайомі, але він був відомий тим, що часто дарував дітям і дорослим унікальні примірники. Казки та пригодницькі романи, комедійні п’єси чи збірки віршів, але він ніколи не дарував надто реалістичних творів. Казав, мовляв, в житті і без того вистачає суму та темряви. А сам все читав класику, яка… Ну, ви розумієте.

— Чому ви раніше не розповіли про нього? — похмуро запитала Оксанка, відклавши документи на стіл.

— Не думав, що це так важливо, — Михайло знизав плечима. Оксана безнадійно махнула рукою.

— Ну, надруковано все було за нього, він би міг щось розповісти моїй онучці. Та, певно, вже досить, Оксанко. Треба трохи пришвидшити пошуки, бо якщо пізно приїдемо, бабуся дасть прочуханки.

— Так, — вона кивнула, але не дуже поспішала йти кудись. Все тільки починалось! І хоч директор давно помер, можна було знайти ще когось, хто знав щось про листівки. Тільки-но Оксана хотіла розповісти дідусеві про свій намір — розпитати Михайла про старих працівників, як у дідуся задзвонив телефон.

Він хутко вийшов за двері, зауваживши, що скоро повернеться. Поки він з кимось розмовляв, Оксанка ще раз перевірила папери. Декілька разів вона зверталась до Михайла, аби прочитав занадто важкі чудернацькі слова. Вони разом посміювались над назвами деяких книг місцевих авторів, а потім, розуміючи, що так не можна, раптово вмовкали і шанобливо читали списки далі. До нового такого твору з дивною назвою.

Через декілька хвилин повернувся дідусь. Розчервонівся так, наче пройшовся по морозу. В очах стояли сльози, але посмішка осяювала обличчя. Він розкинув руки в сторону, щоб обійняти Олесю та вигукнув:
— Твоя мама завтра приїде! Оксанко, вона приїде назавжди!

Оксана випустила з рук папери та мерщій кинулась до діда. Потонувши в його міцних обіймах, вона посміхнулась і витерла сльози зі зморшкуватого, але ще такого красивого обличчя.

— Не плач, дідусю. Все ж добре? — Оксанка не знала причин приїзду мами, але навряд чи трапилось щось погане. Мама повинна була приїхати восени і всього на кілька тижнів.

— Все добре, мила, все добре. Твоя мама сказала, що досить з нею роботи за кордоном, уявляєш? — дідусь не міг стримати посмішки, бо давно вже просив дочку повернутись. Але гроші, котрі вона отримувала там, переважували чашу терезів над його словами, словами матері та проханнями дочки. Там платили більше, ніж вдома. — Буде шукати роботу тут.

— Юху-у-у! — Оксанка сміялась, не забуваючи втирати сльози дідуся, а він витирав її сльозинки. Мама завжди була далеко, а тепер буде поруч. Хіба це не щастя? — Треба розповісти бабусі! Вона буде у шоці! Скоріш, діду, поїхали!

Дідусь поважно кивнув Михайлові, а той також попрощався. Оксанка помахала йому рукою і знову почала тараторити з дідусем. Дівчинка майже забула про листівку, а дідусь про книгу, котра йому так сподобалась. І хоча дід вже і не пригадає про посібник садовода, на Оксану чекають ще несподівані відкриття. Звісно, пов’язані з листівкою.

***

Чи могла бажати дитина чогось більшого, аніж мама? Оксана ні на хвильку не відпускала маминої руки, наче боялась, що та зникне. Все ходила за нею, допомагала у всьому, розпитувала про все. Про листівки не пригадувала. Лише ота книга казок, подарована Михайлом, могла б навернути думки про продовження пошуку. Однак Оксана не поспішала читати казки, бабуся та дідусь також не розмовляли про ту мандрівку до друкарні. Але одного вечора, коли вони всі зібрались за столом, дідусь розповів мамі про той незвичайний день.

Але ж хіба можна ось так назавжди забути про неймовірну пригоду? Хоч ніяких скарбів Оксанка не знайшла, проте на екскурсії в друкарні побувала. Хто ще міг похвастатись таким у її класі? Та ніхто! Вони навіть до місцевого краєзнавчого музею не ходили, що й говорити! Через декілька днів після приїзду мами, дідусь все-таки пригадав про свою коштовну книгу та й почав несамовито вивчати її. Оксана завдяки йому пригадала про казки, а потім і про листівку.

Значить, таких було три. Значить, одна могла належати одному з працівників друкарні, а третя… пропала. Тоді чому ось ця опинилась саме у них, яким чином потрапила до дідуся та бабусі? Історія була дуже заплутаною, як у справжніх детективах! Звісно, читати такі дорослі книги, Оксана ще не могла та й поки не дуже цікавилась ними, але знала точно: там стільки всього відбувалось, що страх! Тепер щось на кшталт детектива відбувалось ось тутечки, з нею! Ой, як цікаво!

Снідаючи, Оксана перебувала десь далеко. Вона ніби їла, але смаку не відчувала. Тепер пригадала про того Володю, якому було вже за тридцять та його малюнок. Всі дорослі малювали точнісінько так, як і вони з класом зараз, але потім забували про це. Може, вони і про листівки забували? Оксана піднесла виделку з яєчнею до рота та й та замерла. Кмітливий кіт Зась вмить змів той шматочок лапою на підлогу.

- Дивись, бо отак все впустиш! – сміявся дід, допиваючи свою каву.

- Еге ж, Зась у нас завжди голодний. А ти ґав ловиш, - додала бабуся, а Зась, покінчивши з яєчнею, сидів та задоволено вилизував вуса.

- Га? – замріяно запитала Оксана.

- Чи я чогось не знаю? Невже тут кавалер якийсь з’явивсь, поки мене не було? – пожартувала мама, додаючи до чашки цукор та калатаючи ложкою.

- Ой, доню, це ж в тебе в цьому віці Вітька був. Такий хвацький парубок! – хихотіла бабуся, а потім уже й мама, лише Оксанка не розуміла про якого Вітьку вони балакають.

- Який Вітька?

- Не звертай уваги, то бабця жартує.

- Діду, нам треба знову їхати в друкарню, - раптово оголосила Оксана, відклавши виделку в сторону. Розчарований Зась заховався під стіл в пошуках недоїдків. – Діду!

- Знову починається…

- Або дістаньте мені номер того Володі! В мене є його малюнок! – вона захоплено уявила собі як буде передавати той невеличкий привіт із минулого Володимиру, який, мабуть, вже й забув про те, як колись малював. Як йому буде приємно! Це ж стільки спогадів! А ще він точно щось мав би знати про той таємничий тираж листівок.

- Ну що його робити? – розгублено запитав дідусь, шукаючи підтримки у бабусі та доньки. Але вони лише похитали головами, мовляв, сам вирішуй та загадково посміхнулись. – А хай йому грець! Знайду я номер того Володі, але ти обіцяй мені, що не будеш довго над ним знущатись.

- Добре, діду! Добре! Дякую! Дякую! – щебетала Оксанка. Здавалось, не було нікого радісніше в цілому світі, ніж вона зараз.

***

Наступного ранку дідусь зателефонував Михайлові. З’ясувалось, що той вже чекав на дзвінок, бо мав якісь новини. Оксанка все вертілась навколо діда, намагаючись видерти телефон із його рук та підслухати, що там говорять. Та дід не відступав: мужньо тримався та не піддавався онучці. Михайло повідомив про неочікувану зустріч із старими робітниками друкарні, котрі прийшли подивитись що ж там таке вибудовали, аж в газетах писали! Таким чином і зустрів Мишко (дідусь вже називав його так, наче старого друга) Володю та й розговорились вони дуже, пригадали минуле друкарні. Точніше, то Володя пригадав, а Мишко лише слухав його та розповідав про майбутнє. То була наче зустріч того, що відійшло в минувшину, та нового, ще незрозумілого, але інакшого. Друкарня житиме – ось найголовніше. На цьому Мишко і Володя зійшлися.

- І все? Що оцей Володя навіть не захотів назад свій малюнок? – розчаровано запитала Оксанка.

- О, звісно, захотів. Але подумав та вирішив, що нехай у тебе краще буде. Бо він вже дядько дорослий, куди йому.

- А листівки? Що оті листівки? Де ще дві?

- От бачиш, все ніяк не заспокоїться! - сміявся дід, зовсім не поспішаючи ділитися інформацією, чим немало дратував Оксанку. Вона зрозуміла: він спеціально тягнув час, так бувало завжди, коли траплялось щось добре та приємне, а дідусь любив полоскотати нерви очікуванням. Тоді щось добре та приємне ставало ще кращим, як він сам казав.

- Що там, діду? Ну ж бо! Я ж маю дізнатись якнайшвидше!

- Вгадай, у кого листівка? Правильно! Ще одна листівка весь цей час була у Володі.

- І що? Що? Він знайшов скарб? – Оксана розширила очі, наче оті тарілки, що бабуся бережливо ставила під чашки. – Невже!

- Та ні, скарб не знайшов. Але десять років тому, коли він, знайшовши листівку, вирішив прогулятись до зачиненої друкарні та пригадати дитинство, так біг, так поспішав, що збив з ніг одну прекрасну дівчину. Вона згодом стала його дружиною. От уже двоє діточок виховують.

- А скарб? Виходить, що третя листівка чарівна, цікаво, цікаво… - Оксанка замислено потерла підборіддя, але думки розбігались, наче миші від голодного, але прудкого кота.

- Ти впевнена, що скарб – то обов’язково гроші чи коштовності? – запитала бабуся, яка весь цей час мовчки слухала їх розмову, а почувши про історію знайомства Володі та його дружини, зрозуміла щось напрочуд важливе.

- Ну. Не цукерки точно, - всміхнулась Оксанка. – В книжках та фільмах скарби у таких великих скринях тримають. От я і подумала, що у мене може бути такий! Або хоча б скриня. Такої точно ні у кого немає. Це як у піратів!

- Так, скриньки піратські – то цікаво. Але ці листівки, мабуть, не про це, - бабуся схилила голову та ласкаво посміхнулась онучці. В цей час повз проходила заклопотана мама, якраз збиралась полити пеларгонії – щось зовсім зачахлі, але бабуся зупинила її, легенько схопивши за лікоть.

- Твій скарб тут, люба. Ти ж ніколи не мріяла про гроші чи якесь багатство. Ось про що ти мріяла, - і бабуся підштовхнула здивовану маму вперед, до Оксанки. А та, трохи здвинувши брови, декілька секунд хмуро дивилась на бабцю, а потім… потім як засміялась! Так чисто та променисто, хоч всі не змогли втримати усмішки. Бабуся мала рацію. Скарбом Оксанки була її мама.

***

Трохи згодом, коли Оксанка почала приготування до школи, дідусеві зателефонував той самий Михайло. Вони довго балакали та сміялись, Оксана майже луснула від нетерпіння, але змусила себе не стрибати довкола та не клянчити відповідей. Гортала собі книжечку та зиркала на діда. А як бабуся з мамою посміхались та ледь помітно кивали одна одній, помічаючи, що дівчинці ой як нестерпно ось так сидіти та мовчати.

-Завтра у нас будуть гості, - нарешті повідомив дідусь. – Приїде Мишко, а разом із ним і Володя. Вони кажуть, що мають для тебе якісь новини. Щось про третю листівку. До речі, Володя той м’яса не їсть, треба мізкувати чим пригощати.

- Я беру це на себе! – бабуся завжди була готова дивувати гостей смачними стравами.

- А чого ви так довго розмовляли? – Оксана все-таки не втрималась, відклала книгу та уважно розглядала діда. – Вони тобі розповіли щось?

- Та ні. Ми просто про садівництво балакали. Володя в цій справі собаку з’їв!
- Ех. Краще б ти про листівку запитав, не довелось тоді чекати до завтра!

- Ти диви, - дід посміхнувся, обвівши поглядом кожну із своїх шановних леді. – Терпіння, дитинко.

Наступного вечора приїхали гості. Бабуся та мама невпинно додавали на стіл все нові та нові страви, аж нікуди було носа сунути. Вдалось приготувати і смачні вегетаріанські салати, основні страви та десерти! Володя приїхав разом з дружною та маленьким сином. А Михайло зашарівся, коли його запитали про наречену. Оксанка спершу привіталась з усіма, оцінила новенький телефон юного гостя – Юрчика, а потім залізла на коліна до мами. Ось так вони просиділи з півгодини, знайомлячись та розповідаючи якісь байки про себе. А потім… потім нарешті почалось! Оксанка ледве ложку на впустила, а на ній був якраз величезний шматок кремового торту!

- Ті листівки надрукували майже перед самим закриттям. Працював там один чудернацький старий, який завжди охоче балакав про магію, потойбічне та усе інше. Його вважали диваком, забобонним таким, може навіть трохи божевільним. Однак батько та й інші працівники поважали його, раділи його історіям та знаходили в них відраду. Одного разу цей дід не прийшов на роботу. Він помер того ранку, але дізнались про його смерть тільки ввечері, бо був він самотнім. Так от. Одна листівка у мене, - Володя показав листівку з калиною та маленькою синичкою біля неї. – А так, тримай, - то він віддав свій старий малюнок сину. – А третя зникла, коли друкарню пограбували.

- Хтось її викрав? – здивувалась мама, перехопивши це ж запитання у Оксанки.

- І що той дід був чарівником? – але Оксана знайшла про що запитати, надто вже неймовірною здавалась вся історія.

- Можливо. А може то лише випадок такий. Але от третя листівку забрав грабіжник, вона пролежала в нього весь цей час. Поки буквально декілька днів тому його племінник не знайшов листівку.

- І що? Що у них за скарб? – допитувалась Оксана.

- То більше схоже на випадковість, але дядько отримав хорошу роботу. Про яку мріяв давно, але бажання швидкого збагачення штовхнуло його на слизьку доріжку. Та й і знаєте, як у нас відносяться до тих, хто відбув строк, - Михайло похитав головою і закусив вареником. – Бачите як буває.

- Справді… От дивина та й годі! – вигукнула бабуся і сплеснула долонями.
- А що там було намальовано?

- Шипшина. Стигла, така рясний та великий кущ. Голок – хоч греблю гати. Та воно не дивно: листівка прямо символічна, - Володя невесело всміхнувся, а дружина взяла його за руку.

- Тепер же все добре? Був той дід чарівником чи ні – ми не дізнаємось. Головне, що листівки потрапили до тих людей і саме в той час, коли в них відчували горсту необхідність, - зауважив дідусь, розливаючи міцний домашній лікер по чарках.

- Не вірила я в такі чудасії, але, мабуть, щось воно є, - мама лагідно погладила Оксанку по маківці.

- Він точно був чарівником! – відізвався Юрчик. – Шкода, що не я знайшов листівку. До речі, татко, вибачай, але мушу сказати: ти малював дуже погано!

Хлопчик засміявся, той сміх підхопили усі за столом. Навіть Зась, прикриваюсь лапою та сито облизуючись, здавалось, всміхнувся. Ніхто до кінця не вірив в історію, що більше скидалась на легенду чи байку, але всім було так тепло та приємно разом!

Оксанка обіймала маму, жуючи торт та трохи сумувала, бо її пригода закінчилась. Але Юрчик, який був хлопцем моторним, вже придумав для неї одну цікаву гру. Бабуся горнулась до дідуся, а Володя до дружини. Мишко розповідав про наречену та постійно червонів, наче мак. То був прекрасний вечір, сповнений світла та добрих історій. А ще вони знали, що грабіжник, сидячи у себе вдома, дістав нарешті другий шанс і нізащо його не впустить. І кожний радів з того, хоч все ще не вірив у добрі казки. Крім дітей. І крім Зася.

---

Ваш коментар буде першим!