Слава ЗСУ!

"Це може бути в останній вже раз..." - оповідання від Admin опубліковано 20.05.2020

Данило Сивицький

Михайло повечеряв, підійшов до вікна щоби затягнути фіранку й поглянув у височінь темно-синього неба з котрого зірки дивляться на землю вже тисячі років байдужі до короткого життя людини.
Увімкнув телевізор і, зручно всівшись у крісло, зібрався дивитись чергову мелодраму, котрі, вже другий рік підряд, переглядає перед тим як піти спати.
Враз задеренчав мобільний.
— Добрий вечір! Як твоє здоров’я?
— Та не жаліюсь, ото зібрався мелодраму дивитися. А як, Назаре, в тебе справи. Не приведи Господи нічого поганого не трапилось?
— Поганого ні, хороше. У неділю випускний бал. Я хочу аби ти приїхав.
— А мати де?
— Вона ще позавчора поїхала з вітчимом аж в Італію. Нічого мені про це не сказала, а я, як всі учні, вніс необхідну суму для забави після завершення офіційної частини випускного. Ото хочу, аби ти приїхав. А то не гарно. Всі будуть з батьками тільки я, мов отой одинокий вовк. Приїдеш?
— Звичайно. О котрі й годині починається.
— О десятій ранку служба Божа у церкві, а тоді церемонні вручення документів, й опісля обід у ресторані й забава аж до ранку, аби з досвітком піти й зустріти схід сонця.
— До зустрічі.
— На добраніч.
***
— Зупинка Кровинка — продудніло у вагоні. Михайло розплющив очі й поглянув за вікно.
Сонце, вже видерлось з-за горба, вкритого густою щіткою лісу, й розквітло золотом троянд у вікнах села, котре, розсипавшись хатинками уподовж горба по зеленому килимі долини тягнулось ледь не до самого міста.
За час, відколи він покинув ці краї, село змінилося. То тут то там золотом горіли вікна кілька двох та трьохповерхових будинків, не було видно жодної під стріхою, хатини.
На знайомому перехресті, неподалік залізничного моста, що нависав над неширокою, тихою річкою Гнізна, золотом горів гостроверхий дах каплички, а наприкінці села, ген під самою горою, вже розрослося вічне село густо всіяне хрестами.
«Кровинка»,– провернулось у голові, згідно легенді тут в давні часи оселилася «кровинка» якогось князя із древнього міста Василька. Нині це центр Теребовлянської громади, місто в якому пролетіли безтурботні дні його дитинства, молоді юначі літа. Тут він уперше знайшов і закохався у свою кровинку: тихеньке симпатичне дівчатко, з котрою ледь не одружився…
Ледь…
—«Наступна зупинка – Теребовля»
Михайло, потягнувся, аж кісточки захрустіли, зняв з полички рюкзак і направився до виходу.
Будинок вокзалу не зазнав помітних змін від кінця вісімнадцятого сторіччя, коли через Теребовлю було прокладено залізничну колію Тернопіль — Копичинці, що була частиною Галицької залізниці Львів — Чернівці. Зате скверик, що впритул підбігав до привокзальної площі розрісся. Дерева, у садіння котрих він брав участь, зараз буяли травневим цвітом, а по середині скверика бронзовіла постать Василька Теребовельского. Поряд, біліла облущена споруда колишнього фонтану, деякі лавочки були поламані, під кущами валялися сміття, пластикові пляшки.
«Дожилися…» – сплюнув! Згадались роки навчання, коли це місто було акуратне чистеньке, а вони щовесни залюбки наводили порядок, зокрема на Замковій горі, де вечорами гриміла музика…

До початку Служби Божої було ще досить часу й він присів на вцілілу драбинясту лавочку під стрункою липою.
Саме тут біля цього, тоді тендітного деревця, він і познайомився з Настею. Вони, за покликом райкому комсомолу, старшокласники та студенти культурно освітнього та медичного училищ вийшли на облаштування міста.
Їхньому класу та курсантам медучилища доручили посадити оцей скверик, де йому впало в око гарненьке худеньке синьооке дівчатко —першокурсниця медичного вчилища, котре враз заполонило його вразливу душу, однак познайомитися не вистарчило духу.
Зранку, наступного дня картав себе, що не наважився познайомитись, однак якась невідома сила потягнула його поглянути на вчорашню працю їхніх рук. Ступав, опустивши очі, а коли підвів то побачив її – вона поливала посаджені вчора деревця.
— Бог у поміч! — привітався. — Дозвольте вам допомогти?
— Дозволяю
Дівчина випрямилася. На неї хотілося дивитися не відводячи очей. Її чорні смолясті кучері вибивалися з-під заколки і спадали на смагляве личко, яке від цього ставало ще приваблішим .Туге й рухливе тіло
облягала коротенька сукенка.
Так вони познайомились.
Десь через півгодини, коли всі п’ятдесят саджанців були підлиті, він ступав поряд з дівчиною несучи каністру, котру вона прихопила з собою і з котрою бігав до вокзальної помпи носячи воду. Робив це ледь не бігом, так йому було гарно й тепло поряд з оцією незнайомкою.
— Що ви сьогодні вечором робитимете?
— Як завжди вчитимусь…
— А можна запросити до міста?
— Ні
— Підемо на танці на Замкову…
— Ні, не підемо… Я живу в селі, крім того боюся темноти…
— Я проведу вас!
—Спасибі, ні. Дякую за поміч…
І вона пішла. А він стояв і дивився їй услід…
2
На храмовій дзвіниці загули дзвони.
У церкві водив очима шукаючи своїх однокурсників, однак нікого зі знайомих не бачив.
Після закінчення Служби Божої, всі прямо на сходах почали фотографуватись на довгу й незабутню пам'ять. Спочатку по класах, а опісля разом з батьками. Тоді, вистроївшись у колону, рушили покласти їх квіти до пам’ятника Василькові Теребовлянському.
Коли вийшли за ворота церкви він, нарешті, серед батьків, що ступали позаду дітей вистроївшись у колону, побачив її, оту тепер далеку «кровинку», котра й зараз, не зважаючи на літа, котрі прошуміли, як один день, виглядала молодо.
Здивувався, що йшла сама без чоловіка. Не довго роздумуючи підступив до неї й замість привітання запитав:
— Кого я бачу! Насте, це справді ти?
— Та, начебто, я.
— А чому сама, де ж твій милий Степанко?
.— А ти як поживаєш зі своє Світланкою, бо щось не бачу її поряд з тобою?
— Та не було в мене ніякої Світланки?
— Як не було, а хто ота вродлива поряд з тобою на фото?
— Треба було розпитати у свого?
— Я й питала, він, даючи мені фотографії, де ти цілуєшся з гарною дівчиною застеріг і попередив, що ти безсовісний брехун і безсоромно мене обманюєш.
Я, після того, як ми прекрасно проводили час, як я навчила тебе танцювати танго й нам це гарно вдавалось, не хотіла в те повірити, бо нічого такого підозрілого поміж нами не могла пригадати. Та фото боляче пекло побіля мого люблячого тебе, як виявилось брехуна, серця.
— Тоді чому, почала вперто уникати мене, не зробила спроби поговорити.
— Бо така вже в мене натура. Вперта, як осел і нема на те ради.
— На фото ж була моя двоюрідна сестра, котру я вітаю з днем народження. До речі у гостях був тоді мій найкращий друг і твій майбутній чоловік. А не здогадуєшся чому він так поступив?
— Здогадалась, та надто пізно було…
— І де він зараз?
— Розвіявся, як з білих яблунь дим. Лінивий до праці, він за два роки нічого корисного не зробив.
Батьки Софії були переселенці з Лемківщини. Вивантаживши з вагонів на станції запропонували піти поселитись у хатах польських колоністів, котрих звідти вивезли у Польщу… Гарні будівлі устигли захопити проворніші, її батькам дісталась стара перехняблена під соломою халупа, де, крізь роздертими вітрами сніпками, світили мертв”яцько білими зубами лати.
Батько влаштувався конюхом до колгоспу, а мати пішла працювати в ланку, однак нажити статків, аби спорудити нову хату довго не могли.
—Ти пам’ятаєш у якій хатині я росла? Однак не цурався мене, а я дурна повірила отому брехунові.
— А чому ти не пробувала мене відшукати?
— Як? То не сьогоднішні часи, коли через Інтернет можна розшукати будь кого в цілому світі. Та й нащо було це робити, аби зламати твоє життя зі Світланкою.
— Та не було в мене ніякої Світланки… Правда, набагато пізніше я одружився, а тепер знову холостяк.
—І як це сталося?
— Коли одружився і зрозумів, що у невеликій квартирі нам буде тіснувато. А тут, завдяки реформам Горбачова, почав тріщати Незламний й одна за одною країни ставали незалежними і я подався на заробітки до Польщі.
Незабаром життя наше покращилось, жінка працювала офіс-менеджером і теж непогано заробляла. Ми купили трьохкімнатну квартиру й вирішили, що тепер можемо розжитися на дітей.
Одного разу, коли я повернувся з чергових заробіток, а працював муляром, котрим теж незле платили, мені несподівано зустрівся й хто ти думаєш? Степан – твій колишній, котрий невідомо звідки тут появився.
Зустрілись у кафе погомоніли, він після не одної чарки випитого поцікавився, чи я вірю своїй дружині й чи упевнений, що коли я на роботі у Польщі, а вона тут, проводить нічку в одиночку.
— Невже ти собі гадаєш, що до такої вродливої жіночки ніхто з її начальничків не занадився і вона жодному не піддалася? Та таких працівниць, котрі не піддаються начальникам, на роботі не тримають. Його балаканину підтвердили подібні історії, котрі я неодноразово бачив у мелодрамах, які люблю й досі дивитись. І я вирішив перевірити. Якщо справді в неї є коханок, то, за той час, поки я вдома, він уже добряче за нею скучив і, як тільки взнає, що я вже поїхав на роботу, зразу примчить до неї ще цієї ночі. Жінці я сказав, що є термінова справа й мушу негайно їхати. Жінка відпровадила мене, пішла зі мною на залізничну станцію, коли поїзд рушив помахала мені рукою. Я впевнений, що когось застану разом з нею у ліжку, зійшов на наступній зупинці й посеред ночі пішов додому.
— Ну і що перевірив? — зацікавлено запитала Настя.
— Ще й як! Я досі не можу зрозуміти що зі мною тоді сталося, нащо послухався отих дурних порад, нащо засумнівався. А коли посеред ночі своїм ключем відчинив вхідні двері, тихенько, навшпиньках зайшов до спальні – жінка спала сама. Та, вчувши мої кроки, пробудилась, засвітила настільну лампу й перелякано запитала.
— Михаську, щось з тобою трапилось, чому ти повернувся? І вигляд у тебе якийсь перестрашений.
—Та ні, усе гаразд. Нічого не трапилось. Просто я нікуди не поїхав…
— Чому?
— Хотів переконатися, що ти мені вірна й з ніким не зраджуєш…
— Ах так!
Вона рішуче звелась на ноги, підійшли до шафи, викинула посеред хати на купу всі мої лахи.
— Все забирайся геть! Я ж тобі вірила, я тебе кохала, а ти ось таке підле й нікчемне сотворіння…
— Ми розлучилися… Через півроку вона народила сина, а про моє повернення навіть слухати не схотіла. Скоро вдруге вийшла заміж, мабуть. таки мала когось, котрий не поквапився до неї прийти тої ночі.
За розмовою прийшли на територію школи
3
Коли, після офіційної процедури, вручення випускникам документів та грамот, їхніх виступів, прямо на сходах входу до школи, з концертом усі пішли до бар кафе, де в окремому залі, вже були накриті столи. Батьки парами повсідались за столи по один бік залу, а учні по другий.
Михайлу й Насті нічого не виходило як сісти разом, що вони й зробили. Коли всі пообідали, випили, як належить за щастя та успіхи своїх діток, Михайло запитав Насті.
— А як живеш ти… Де ж твій чоловік?
— Хочеш вір, а хочеш ні але в мене сталася майже схожа історія. За чотири місяці до нашого весілля, коли вже про все було домовлено, і як тільки закінчиться навчання, зразу поберемося.
Ото ж як і ти я одного разу, послухавшись подружки, котра вчилась в одній групі з моїм женихом, вирішила теж перевірити. Вона натарабанила мені, що їй дивно чого так довго чекати до весілля, адже він там, серед однокурсниць, не сумує за тобою і намагається весело провести оті перед заміжжя дні. Бо опісля, навряд чи вдасться, аби десь на стороні вскочити в гречку. Й запропонувала перевірити в досить оригінальні спосіб. Я приїжджаю на квартиру до неї у Львів, вона мене загримує, одягне парик і запропонує йому зустрітися, з гарною красунею її подружкою, котра прагне з ним познайомитися.
Я так і зробила. На превеликий мій подив він погодився.
Зустріч була феноменальна! Він мене не впізнав і запитав чи не хочу, за знайомство, випити щось міцного.
Я з радістю погодилась і поки він пішов до бар стійки, зняла парик й закинувши ногу на ногу чекала його повернення.
Не знаю, мабуть, чи комусь із справжньою зустріччю, когось із святими, таке моє перевтілення мало на нього вплив!
—Ти?! Ти як тут опинилась?! — аж рота роззявив з подиву. — Й що тут робиш?
— За тобою, милий скучила, так скучила що навіть місця не знаходила собі: вночі пропав сон, удень апетит, й тут подружка запросила мене в гості пообіцяла організувати зустріч з тобою. От і зустрілись! А тепер, до побачення й бувай здоров, а про мене забудь.— швидко встала й втекла з бару.
Він кілька разів приїжджав, просив вибачення, але я відмовилась. Через півроку народилась дочка, про котру він так і не довідався. Удруге заміж не вийшла, росла донечка треба було піклуватися.
Зазвучало танго
На середину танцювального залу вийшло всього кільканадцять пар в основному батьки. Михайло усміхнувся – то не його покоління, коли такі танці як вальс, полька, фокстрот, танго були модними, коли, танцюючи треба було напівобняти партнеру притиснутись до її груденят. Нинішні діти виростаючи у час розквіту дискотек, коли, щоб потанцювати непотрібно нікого просити, а вискакуй собі хоч на середину залу й трясися, як у лихоманці, під музику африканських дикунів.
Михайло добре знає, що Настя вміє прекрасно танцювати танго й, завдяки їй теж навчився не погано, бо не раз проводжав до її села з танців від міського будинку культури, а чи з літнього танцмайданчика на Замковій горі.
—Потанцюємо? — глянув прохально на свою теперішню співрозмовницю й вона, у знак знади злегка примружила очі. Узяв її під руку й пішли на середину залу.

Пора. І я вже мушу з тобою попрощатись
І держу я твою ніжну руку,
Бо не хочу розлучатись.
Якщо затримаюсь ще трохи довше,
Чи прислухатимешся до серця мого?
—низьким контральто прозвучав голос одного з музикантів. Посеред залу вийшло ще кілька пар молодих, у коло танцюючих, а решта дивилися здебільшого на них. Михайло це відчував, ба саме вони танцювали за всіма ознаками а танго.
Не так прийшов той час і треба йти без вагання.
Та бачу в твоїх очах миле хвилювання.
Якщо затримаюсь ще трошки довше,
Чи прислухатимешся до серця мого?
— Начебто про нас з тобою ця пісня,— щасливо всміхнувшись прошептала біля його вуха.
— А справді, недарма двадцять років назад, ти мучила мене, аби навчити правильно танцювати цей складний танець.
—Я ж не дарма вчилась у культурно-освітньому вчилищі.

Прислухайся, тебе благаю,
Це може бути в останній вже раз –
Що тебе я пригортаю.
Це може бути кінець для нас.

.— А може навпаки, — засміялась Настя, коли зазвучали останні акорди танцю — не кінець, а початок для нас!
Усім танцюючим парам бурно зааплодували.
Не встигли вони дійти до столу, як до них, через увесь зал заспішила молода пара. Поставна, струнка, з високими бровами на високому чолі, з чітко окресленими чорними очима й такого ж кольору виплетом кіс, зодягнута в світло-синю сукню без рукавів і ростом під стать парубкові зодягнутому у елегантний костюм, котрий тримав її під руку
— Познайомся, мамо це Назар.
Хлопець вклонився, а Михайло додав..
— То, Насте, мій син.
—То ви знайомі? — у два голоси запитали Назар і Галя..
—Так. Здавна, навіть були закохані одне в одного….
— І чому не побралися?
— То довга й нудна історія…
— Сталося те що сталося. Я сьогодні не маю дружини, вона чоловіка.
— Але ще не пізно, ще все можна виправити й спробувати склеїти ваше розбите горнятко — усміхнулась Галя —. Недарма навіть у пісні йдеться мова про ваше примирення.
— Не знаю, я в принципі не проти спробувати, адже жити холостяком сумно й нудно. Тільки те й роблю що кожного вечора дивлюсь мелодрами про кохання.. .Все залежатиме, Галю, від Настуськи.
— Що ж, мамо, рішення за тобою, — усміхнулась дівчина й взявши хлопця під руку пішли в зал танцювати, де вже почали звучати перші акорди фокстроту.
14.05.2020

---

Ваш коментар буде першим!