Слава ЗСУ!

"Той, що підкорив вершину" від wwesergiy333 опубліковано 04.06.2017

Кажуть, ніхто не обирає батьків, так само ніхто не може знати де він народиться. Герої мого оповідання також мріяли про інше життя. Дехто хотів народитися в мегаполісі, щось типу Нью - Йорка чи Лос - Анджелеса, мовляв, народитися там - це вже досягнення. Інші свято вірили : побачити Париж - і можна помирати. Треті вже бачили за вікном туманний Лондон, четверті засинали з думкою про те що прокинуться під стінами Колізею...

Але всі вони прокидалися у своєму рідному місті, ніякі думки та зусилля над своїм мозком не переносили їх туди, де вони хотіли б опинитися, а дзюрчання Ікви, старі автобуси з вісімдесятих. крихітні вулиці і Замкова гора нагадували їм про те, що вони все ще тут, у Кременці. Що можна сказати про Кременець? Це невелике містечко з цікавою історією і неоднозначним майбутнім. Туристи оглянули б його за один день, але міщани завжди знаходитимуть щось нове, таке, чого досі не помічало око.

Отже, всіх наших героїв об'єднувало одне - місце народження. Взагалі, у Кременці проживає близько двадцяти тисяч осіб,але наша розповідь стосуватиметься лише декого із них. Групи людей, яких ми назвемо сім'єю. Їх було п'ятеро : мама, тато, двоє дітей та бабуся. Усі вони жили в одному будинку, дуже схожому до тих будинків , які можна побачити у Кременці. Вони були звичайною сім'єю. Якби їхнє життя було сповнене пригод, захоплюючих подорожей та несподіваних сюжетів, про них можна було б написати роман, але будьмо реалістами : ця коротка історія заслуговує стати лише оповіданням.

У сім'ї Коваленків панувало звичне життя. Не можна сказати, що їм жилося нудно , просто інколи вони раніше лягали спати, щоб уникнути зайвих розмов. Батько з матір'ю все життя були кременчанами. Вони народилися у Кременці, познайомилися у Кременці, одружилися у Кременці і досі жили у Кременці. І не можна сказати, що їм тут не подобалось. Вони обоє мали роботу, виховували дітей і вважали себе не те щоб не авантюрними, а радше стабільними особами. Звичайно, десь глибоко в душі вони мріяли про європейське громадянство, але воно було таке далеке й недосяжне, що годі було й думати. Краще спокійно жити тут, у рідному місті. Чесно кажучи, покинути все й поїхати світ за очі - справді безглузда ідея.

З такою думкою погоджувалися всі члени родини. Чи майже всі. Винятком був молодший син Сашко. В дитинстві він мріяв підкорити світ, але чим старшим він ставав, тим більше розумів, що влада вислизає з його рук : світ охоче не помічає, хто головний : все йде своїм шляхом, а він залишається "маленькою людиною". Така правда боляче била його в обличчя, він вірив в те, що особливий, не такий, як усі, а доля кожного разу доводила протилежне.

Хоча, в деякому сенсі, цей хлопець і справді був особливим : він умів веселитися. Умів це робити досконало і просто, у будь-якому місці, він вірив - усе задумане можна здійснити.

Ви, напевно, подумали, що у Кременці нудно ? Якщо так, то ви - слабкодуха людина, яка швидко йде під вплив оповідача. Сашко умів знаходити тут небачені розваги. Він обожнював морозиво і вмів отримати його безкоштовно. Жоден продавець не міг втриматися перед благальними очима цього хлопчика. На жаль, коли Сашко виріс, виставу довелося відмінити, але він не розчарувався, його творча душа прагнула нових звершень ,і він почав малювати. Він малював абияк і абищо, але в його роботах було скільки кольору і якогось дивовижного настрою, що малюнки знаходили своїх покупців, а деякі з них він взагалі віддавав безкоштовно. Була лише одна робота, яку він не зміг відірвати від себе - панорама Кременця із Замкової гори. Напевно, кожен кременчанин знає, який прекрасний краєвид відкриває гора Бона. Дивлячись вниз, можна зрозуміти, яким безмежним є маленький Кременець. І яке прекрасне почуття - підкорити його найвищу вершину. Може, саме через це Сашко, як підкорювач світу, вирішив залишити малюнок собі, адже в цій роботі було все єство хлопця - внутрішня свобода людини і любов до рідного міста.

Минуло багато років. Сашко не став бізнесменом, хоча й переїхав до Києва. У нього було багато роботи і він не поспішав повертатись до Кременця. Хлопець так захопився своїми справами, що перестав слідкувати за своїм здоров'ям, він захворів. Лікарі сказали, що недуга триває вже чималий термін часу і лікуванням тут не зарадиш.

Боляче усвідомлювати, що помираєш, знати, що вже кінець. Сашко примирився з цією думкою, у нього залишилася єдина мрія - повернутися у рідне місто. Він прагнув знову пережити той день, коли зрозумів, що вперше підкорив вершину.

Сашко помер похмурого осіннього дня. Лікарі знайшли його тіло на ліжку, а в руках - міцно стиснутий клаптик паперу. Ніхто з них не знав, яким важливим був цей папірець для "підкорювача світу". Вони бездушно розгорнули його, розглянули без жодних почуттів, і так само байдуже поклали назад. Папір був дуже зім'ятий. Розтерті штрихи кидалися в очі і було зрозуміло, що малюнок неодноразово брали до рук. І лише група людей, яких ми вже називали сім'єю, змогли розпізнати в цьому папірці знайоме зображення. Це була та сама панорама Кременця.

Хтозна, може колись вона підкорить світ?

Ваш коментар буде першим!