Слава ЗСУ!

"Її життя" - оповідання від gromovasv опубліковано 15.11.2023

Це була історія про
безіменну особу, яка потопала у своїх думках, пила каву та щоночі по кілька
годин дивилась у стелю.

Дівчина (але стать нам не важлива).  Нічим не примітна, така ж як усі. Надалі
будемо називати її вона. Коротко і просто.

Сіра мишка, гривка волосся, звичайна фігура, не надто худа, але без пишних
принад. Лице кольору графіту, впалі очі, з синцями під ними. Тонкі брови, та
чітка лінія підборіддя. Таких є безліч у світі. Вона не рахувала себе красунею,
не звертала увагу на те, як виглядає, їй було байдуже. Невже це мало би
хвилювати когось? Аж ні як.

Вона постійно пила каву, з надією, що її це врятує. Врятує від чого,
запитаєте ви. Я відповім – від проблем. Яким чином вона змогла пов’язати
наявність кави із вирішенням проблем достеменно не відомо, але вона в це
вірила. Це було головне. Кава на сніданок, на обід та на вечерю. Повноцінний
раціон. Щось перекусила і функціонування організму продовжується, як мало
виявляється потрібно для підтримки життєдіяльності, без цих новомодних
вітамінів для волосся, зубів, шкіри, нігтів і блаблабла. Всього кава та якась
канапка і ти готова підкорювати усі вершини, якщо так можна назвати роботу в
офісі.

Вона працювала п’ять днів в тиждень. Робота не була її мрією, скоріше
збігом обставин, люди залишали по кілька десятків резюме, і їх навіть не
переглядали, а вона розмістила лише одне, написане на швидкоруч, і через п’ять
годин отримала дзвінок. Її головний обов’язок – розмови з клієнтами, це була
звичайна конторка з продажу меблів, а вона – менеджер на гарячій лінії. З
дев’ятої ранку до сьомої години вечора телефон розривався дзвінками. Вона
щоразу дивувалась, невже людям справді потрібно щодня купувати новий стіл,
диван чи крісло, в них не таке вже велике місто для такої кількості меблів, але
платили добре, тому можна було змиритись із невдоволеними клієнтами. У неї було
всього два вихідних, субота і неділя. Дні коли вона могла спати по дванадцять
годин, ходити в довгій пом’ятій кофтинці, яку придбала на розпродажі за два долари,
звичайно пити каву, але у два рази більше та дивитись дешеві мелодрами,
схлипуючи кожного разу від ванільних діалогів між закоханими.  

Для неї було рідкістю зустрітись з друзями, напевно через те, що їх не
було. Вона проводила час на одинці, їй подобалось слухати інді-рок, прибирати в
будинку та готувати, особливо щось солоденьке. Це було чудове заняття,
розраховувати пропорції борошна до яєць, відміряти по вагах цукор та соду, все
ретельно змішувати до однорідної консистенції, заливати у форму та чекати поки
тортик, чи печиво підрум’яниться у духовці, після, прикрашала все глазур’ю.
Потім вона заварювала пахучий трав’янистий чай у скляному чайничку, який вона
придбала у модному бутіку, та смакувала приготоване. Це її заспокоювало.
Надихало.

Хлопця вона не мала, були звичайно якісь спроби побудувати стосунки, але
щось ставало на заваді, не давало рухатись далі. Їй здавалось наче вона
створена не для того. Не розуміла всього ажіотажу навколо відносин, цих
закоханих поглядів та клятв жити в радості і горі. Любов – це хвороба, сьогодні
ти хворієш, а через кілька днів не відчуваєш симптомів. Не розуміла стрімке
бажання народжувати по кілька дітей, ставити хрест на кар’єрі та з головою
занурюватись у домашні клопоти.

У неї було спокійне розмірене життя, без раптових зустрічей чи термінових
справ, усе йшло не квапливо, за розкладом: робота – дім – робота. Їй подобався
такий графік, вона мала два вихідних, для середньостатистичної людини цього
було достатньо, тому її все влаштовувало.

Але насправді вона ненавиділа усе.

Вона ненавиділа свою роботу. Десятигодинний робочий день, нескінченні
дзвінки та розмови, роздратовані клієнти, усі старання були марними, коли ти
намагаєшся бути привітними, а з другого кінця телефону чути лиш невдоволення.
Начальник відділу, такий же пихатий, щовечора заходив до них у відділення
та  усім своїм виглядом показував, що ти
тут ніхто.  Зарплатня була мізерна, вона
ледве виживала за такі кошти, вистачало хіба що на їжу. Її рятувало тільки те,
що будинок був приватизований, і оренду не доводилось сплачувати. Будинок її
батьків. Вони були легковажними, не прив’язаними до місця, за доньку згадували рідко,
більшість часу проводили удвох десь в Сицилії чи Тоскані, допоки не потрапили в
автокатастрофу. Померли відразу на місці, про це її сповістила поліція, після
чого був похорон та поминальний обід. Вона знову залишилась одна, тепер справді
одна-однісінька. При житті батьки не дарували їй достатньо любові та тепла, яке
вона так хотіла отримати. Їх зв’язувало лише спільне прізвище і декілька слів,
кинутих поспіхом в трубку телефону, але її втішала думка, що десь там, далеко
за кордоном, є її рідні.

Вона ненавиділа своє відображення у дзеркалі, їй не подобалась надмірна
блідість обличчя, невиразна фігура та впалі очі. Її хвилювала думка інших, вона
завжди тікала від поглядів перехожих, щоб раптом не побачити там зневагу чи
навіть осуд. Кожного ранку підйом о шостій, щоб привести себе до ладу,
нафарбуватись та вкласти волосся. Чи допомагало все це підняти їй самооцінку –аж ніяк. Жодна косметика не допоможе, якщо у душі ти відчуваєш відразу до самої
себе. 

Ненавиділа людей, хоча чекала, що колись зможе знайти свою людину, з якою
розділить свої переживання. Їх хотілось звичайного жіночого щастя, невеличкий
будиночок з білими фіранками, красень чоловік, з почуттям гумору та легкою
вдачею та двоє чудових діток, таких веселих та привітних. Десь потаємно вона
вірила в кохання, але сміливості зізнатись в цьому не мала. Ненавиділа
проведений час на одинці, ненавиділа самотність, це відчуття змушувало її
щоночі плакати, жаліючи себе. Єдина мрія, знайти друга, вона заздрісно дивилась
на інших, котрі мали друзів, одного, двох чи велику компанію. Вона ненавиділа
слухати музику, а особливо інді-рок. У її будинку був завжди гармидер, хаос.
Речі могли бути розкидані по підлозі, а назви книг на поличках, не можливо було
прочитати, через товстий шар пилу.

Але готування ненавиділа понад усе. Вона ніколи не відміряла інгредієнти,
все робила на око, як кажуть. У духовці неодмінно мало підгоріти печиво, яке
навіть важко назвати печивом, скоріше грудкою незрозумілої неїстівної субстанції.
А торт вона навіть ніколи не готувала, боялась, що будинок згорить до тла. Варто
зазначити, що вона готувала періодично, раз в два тижні, саме тоді їй
здавалось, що це відволіче її від проблем, але зазвичай вона обмежувала себе
їжею з якогось кафетерію. Доставку завжди замовляла прямо під будинок, та
розраховувалась онлайн. Потім слухала довгий дзвінок вхідних дверей та чекала
поки кур’єр залишить замовлення на ганку. Красивий скляний чайник, у якому
заварювався чай, той самий, який вона придбала у новенькому бутіку, щоразу під
час істерики з шаленим свистом летів у найближчу стіну, окріп обпікав їй
пальці, а скло в’їдалось у шкіру. Це був шостий чайник за місяць. Продавці в
магазині на третій раз почали косо дивитись, а в останній візит безцеремонно
запитали, для чого їй стільки чайників, на що вона мовчки гмикнула: – Не ваше
діло.  Усе її пригнічувало, виводило із
себе. Вона ненавиділа себе, своє життя.

Замкнена в собі, нещасна, нікому не потрібна, вона потопала в своїх
проблемах, заплакані очі, волога подушка від сліз, щоночі одне й теж саме. Вона
могла годинами дивитись у стелю, незворушно, думаючи про своє нікчемне
існування. Жодних причин жити вона не знаходила, її нічого не тримало на цьому
світі.

Ваш коментар буде першим!