Слава ЗСУ!

"Карпатська Україна в реаліях" - оповідання від Admin опубліковано 17.11.2011

Карпатська Україна в реаліях

Все більше і більше відкривається невідомих фактів боротьби Карпатської України,бо ж до часописів попали тільки “уривки”, до того ж часто перекручені відомості посторонніх спостерігачів. Нижче ж наведені спогади учасники та творців тих подій, які дещо в іншому аспекті від усталеного, висвітлюють перебіг тих подій. Отож наведу спогади…

Івана Рогача.

“Самостійність Карпатської України була проголошена урядом і проводом УНО вже 14 березня, а 15 березня ввечері в Хусті, в приватній квартирі Президента Волошина відбувається нарада. В часі наради січовики з фронту приводять мядярьского парламентаря. Мадярський офіцер передає на руки Президента Волошина ультиматум, щоб до 8-ї години передати владу мадярам.

За короткий час знову з”являється німецький консул й заявляє, що одержав з Берліна відповідь на вислану телеграму, в якій німецький уряд подає до відома, що в такій ситуації, коли мадярські війська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помочі Карпатській Україні, бо це могло б викликати збройний конфлікт з мадярами і поляками. Конзул радить не проливати крови й добровільно піддатися мадярам.

Відбувається знову коротенька нарада й западає рішення: не піддаватися добровільно мадярам, але проводити боротьбу далі, хоч і безвиглядну. Рівночасно висилається відповідь на мадярський ультиматум, що уряд Карпатської України не годиться віддати добровільно країну…”

14.Березень. М. Самчукової.

“Жиди в час бою січовиків, всесторонньо помагали чехам. Що хвилини можна було чути вигуки:” Бийте їх, вони там, чи там, ходіть ми покажемо вам дорогу, як дістатися до них. Бийте більше, стіляйте по них, покажіть їм славу їхньої України! Ага, аж тепер вже померла їхня Україна…

В перші дні взагалі мадяри поводилися особливо жорстоко. Всіх, що були прихоплені в Хусті в січовому одязі зараз же розстрілювали. По двох днях окупації Хуст видався мені настільки чужим, що серце розривалося від болю. Бачила лише чужих людей і страшних народніх зрадників, що понатягали на себе білі паски та пішли продавати своїх побратимів, мов юди. Перший час взагалі всі були юдами: були ними наші перевертні, були ними мадяри, були чехи, а найбільше жиди…

…В місті був проголошений військовий стан і вже по восьмій годині ніхто не смів ходити. Наші приховані біло помалу виловлені. В місті своїх не було видно, ані одної людини.

Сталося також кілька випадків ґвалту над жінками. Де були самі жінки, туди вдералися мадярські вояки і ґвалтували. Щоб додати, що з бою з мадярами не лишились ніде ніякі ранені. Мадяри всіх добивали на місці. Протягом тижня були виарештовані всі інтелігенти і свідомі сили. В урядах, коли я від”їзжала, майже ніхто не лишився з наших ураїнських урядовців. Все було заступлене мадярами та москалями.”…

С. Вівчаря.

“В перших тижнях настрій українського населення під мадярською окупацією був дуже пригноблений. Озброєні терористичні мадярські банди виробляли жахливі речі. Прийшло масове арештування української інтелігенції, селян і робітників. Не тільки в”язниці, але й сільські хати були переповнені в”язнями… Отже домашні вороги, вроді жидів, місцевих мадярів,чи не найбільше наробили біди.

У Тячові вже від 17 березня почали розстрілювати українців без ніякого суду. В той час, член малої Антанти – Румунія видала мадярам до Бичкова 273 січовиків. Румуни найскоріше їх обікрали, позлуплювали однострої, чоботи і босих та напівголих/ а був ше сніг!/ під штиками передали мадярам. Мадяри поставали в два ряди від мосту аж горожанської школи і крісами били в ганебний спосіб з обох боків січовиків, що мусили йти до горожанки моміж ті два ряди. Кожен з місцевих мадярських бандитів, хто тільки міг, ліз до горожанки і бив січовиків, скільки хотів. Із своєї “праці” терористи верталися окривавлені, як різники”…

… Нема такого села в Карпатській Україні, де б вдовиці не постили, щоб мадяри зникли з лиця української землі. День-ніч народ молиться, а дяки і псаломщики читають псалтирі з вірою, що Бог дійсно вислухає їхні молитви і відверне від них монгольську орду, що так знущається і хоче поневолити край”…

Березень 1939р.Січовики - русини.

Не менш реально відтворює ті часи щоденник В. Гренджі – Донського ”Щастя і горе Карпатської України” , який охоплює всю трагічну тяглість важливого періоду історії Закарпаття. Щоденник вражає своєю документальністю. Автор торкаєтьься лише тих подій і фактів, що безпосередньо потрапили в поле його зору, але й користується й сторонньою достовірною перевіреною інформацією. Будучи в епіцентри подій щодо проголошення автономії Закарпаття, він роз”їжджав по всьому краю і обмінювався інформацію з однодумцями, бачив своїми очимв, що чинить супротивник. Автор щоденника дійсно усвідомлював роль хронікера надзвичайно важливих подій і доконану необхідність її точної фіксації. Його хронологія дає змогу ознайомитися з подіями тих років, які були приховані,або подаються у сфальсифі-кованому вигляді.

Отже, вибране з щоденика…

Початок лютого 1939 року. Українські села прибрали святочний вигляд. На горбах, горах і високих верхах пломенніли вогні свободи. В усіх церквах піднесено перегукувались дзвони, щоб сповістити про велике національне свято. Перші вибори на українській землі! Це ж перший український Сойм!… Таких виборів ще не було…

Люди збирались перед школами з смолоскипами під синьо-жовтими прапорами, маніфестували, марширували селом… У вікнах горіли свічки, які своїм миготливими вогниками освіщали образи Богородиці та Святого Миколая. Падає, сиплеться сніжок, дзвони дзвонять… Свято,правдиве свято! Завтра з самого ранку Карпатська Україна вибирає своїх законних заступників.

На другий день, 12 лютого, зрання поступила перша звістка з маленького села Воловеччини Біласовиці. Тут відбулося найперше голосування. В невеличкій громаді біля галицької границі було тільки 72 мешканці, що мали право голосу, з того дали 70 на УНО /Українське національне об”єднання/. Село Біласовиця здобула перший Білий прапор!. Біля полудня наспівають й інші села. Жденьово за УНО -373, проти 4, Воловець 847-за,проти -18,Нижні Верецьки 875-за,проти-59.

Вибори русини виграли на всіх сто відсотків. Ніхто не сподівався, що населення краю так проголосує. Молодий партійний апарат УНО блискуче здав іспит,здали іспит і преса, і “Січ”

Поволі добігло півроку самостійного державницького життя Карпатської України. Політична ситуація помалу вияснилась, а от матеріальна була безвихідна. Не маючи власного бюджету і самостійної господарки, молода держава входила у весну. Необхідно було з чогось починати, десь придбати кошти. Був один план; увійти в контакт з українською еміграцією в Америці і позичити в неї гроші, хоч п”ять мільйонів доларів. Карпатська Україна своїм природним багатством була запорукою, що позика буде повернута вчасно з процентами. Але правду мав Федір Ревай: “… державу ще ніхто не збудував пригагідними збірками, потрібно щось певнішого”.

Хтось з урядовців подав геніальну думку, щоб звернутися до всіх українців цілого світу, щоб ті платили всенародний національний податок,бодай півпроцента річного заробітку. Існує тепер Українська держава, то кожний українець повинен платити податок.

Не було й своїх збройних сил. Українська стрілецька громада в Канаді надіслала спортивній “Карпатській Січі” 5200 доларів на руки прем”єра Волошина для переходу Січі на військовий режим. Патріоти в Празі, Брні, Пльзні зібрали сто тисяч чеських крон, на які терміново закуплено 150 одностроїв, включно до чобіт, білизни й плащів. Багато січовиків обмундировались і озброїлись самостійно, але більшість була беззбройна і ходила в цивільних лахах. Однак вже в березні чеський Генерал Прхала, як командувач Хустського гарнізону, за чиїмось дурним доносом, вирішив розпустити майже трьохтисячну “Карпатську Січ”

14 березня 1939 року,зранку, десь біля шостої години, почулися постріли. Чешське військо танками, та панцирниками оточили “Січову Гостинницю” та бувший готель “Корона”, який перед тим “Січ” зайняла для своїх цілей. На заклик війська здаватись, січовики почали відстрілюватись. В цей час по вулицях чехи ловили “січовиків” й збиткувалися над ними, б”ючи прикладами гвинтівок.Цю чеську вакханалію припинив сам Волошин, запропонувавши чехам такий компроміс, що їхнє військо негайне відступить від школи, а січовики складуть зброю.

Але події стрімко розвивалися. Вже увечері стало відомо; слов”янська держава, триєдина Чехословацька республіка розпалася, бо словаки проголосили самостійність Словаччини. Карпатська Україна залишилась як голий патик у плоті – ні сюди, ні туди. Саме в цьому й полягає трагедії Карпатської України, що якраз тоді коли було здобуто автономні права, Чехословаччина розпалася.

Мало хто знає, але Гренджа- Донський твердить, що був свідком, коли Волошин по телефону просив уряд королівської Румунії про переговори, щоб уряд Румунії забезпечив військову оборону кордонів перед угорською агресією, але за які-небудь дві години румуни повідомили-”Берлін забороняє їм мішатися до тієї справи”… Після цього пополудні 15 березня Волошин виголосив самостійність Карпатської України. Правда в тривалість цієї “самостійності ніхто вже не вірив. Цієї ж днини від головного коменданта угорської армії прибув капітан,який передав Волошину листа з вимогою… ”Пане професоре, віддайте країну!”

Міністр оборони Степан Клочурак зразу оголосив мобілізацію всіх бувших воїнів до сорока років. До Хуста прибували люди і відразу ж сотня за сотнею вирушали на південний кордон. Семінаристи, студенти масами вступали добровільно боронити республіку і билися як леви. Оборонців угорські гонвейди не брали в полон, по варварські мучили, відрізували носи,вуха,зв”язували до купи і вкидали в ріку Тису живими.

17 березня радіо Карпатської України все ще закликало людей до зброї, пустивши дурну звістку, що німці йдуть на поміч. Люди приходили на заклик і тут же вирушали на фронт вздовж Тиси, але для багатьох не вистачало зброї. Не було харчів і багато з мобілізованих тинялись голодні. Із шкіл поробили тимчасові шпиталі, в яких лікарів не було…

В цей же час автономний уряд на чолі з його президентом розпався. Міністр оборони,який оголосив мобілізацію покинув Хуст ще вночі. Хто як міг – рятував свою власну шкіру, а міністр іменований шефом генерального штабу січовий полковник Сергій Єфремів теж ще вночі покинув свою армію на пропаще, хоча радіо до останньої хвилини закликало краян до збройного виступу…

Згідно Міжнародного Права- ст.1 за воєнну сторону було визнано і Карпатську Січ і їй належали всі ті права і вигоди, що Міжнародне Право визнає регулярній армії якої-небудь іншої держави, але мадяри, що так гордо підкреслюють свою “шляхетність” виявилися гіршими від дикунів. Мадярський генеральний штаб дав наказ: “Ані ранених, ані полонених!” І цю безоглядність гонвейди ще в тисячу разів перевершували; придумовували страшні мордування для полонених . Не ліпша доля чекала й невояків і несічовиків. Виловлювали мирне беззбройне населення й без слідства і суду мордували.

Попав під молот катувальної мадярської машини й Іван Грига з Вишніх Верецьок, активний учасник місцевої “Просвіти”. Завдяки йому було побудовано в селі прегарний Народний Дім. За його видні заслуги виборча комісія включила його кандидатом серед послів Сойму Карпатської України. Отож 15 березня, як вибраний посол Сойму, прибув на святкове відкриття Парламенту. В Хусті розпочалися бої і він, як застарий, бо мав 55-57 років,вертався додому. У Волівці, недалеко від рідного села, схватили посла Григу і кинули у в”язницю. Після пекельних тортур голова його так спухла, що не видно було очей. Криваві рани розтирали сіллю, а якийсь Пагір з Нижніх Верецьок тиснув пальці в дверях так, що не тільки руки йому попухли, але й пальці були поламані. Крім того жандарми гасили цигари в його носу… Це була помста, за те, що був українцем, що був послом Сойму рідної землі.

Побитого, скривавленого посла вивели за село на Широке Поле під Яблуновим. вели його попід руки, бо він вже геть осліп і там застрілили. “А кат Пагір відбив голову від трупа і в поросі закривавленої землі, копав до цієї розумної,вже мертвої голови, немов до футбольного м”яча…”- писав Василь Гренджа-Донський.

Наступила військова диктатура і найбільше вона коснулася русинів. В краї запанували батоги, кийки і “пендрики”. Майно арештованих йшло ”на бубон”.Залишені будинки й хати йшли на ліцитацію /аукціон/ і купували їх зайди-угорці за десяту частину їх вартості. Страшний чобіт всю країну здавив в прах. Нові хазяї в Карпатській Україні бачили свою колонію. Мов та саранча прибували мадярські адвокати,судді,графи і барони. Дешева робоча сила пригноблених і нещасних русинів приносили небувалі прибутки панській наволочі. Ось таке нещастя прийшло в Карпатський край.

Жодного куточка не було в русинському краї, де б не панував мадярський терор.

“В Нижніх Верецьких арештованих повстанців-галичан /хоч вони й були громадянами чеської республіки/ обов”язково передавали полякам. Чи він доброволець, чи мобілізований або й сидів дома – відводили на близький кордон. Кожного,хто був запідозрений у членстві в “Січі”, хоч і тої старої – ще фізкультурної, розстрілювали на місці. Трупи замордованих лежали тижнями непохованими. До цих “трофеїв” мадярські “витязі” приходили щогодини. При відвідинах профанували, у майже голі трупи кидали штик-ножі “хто краще попаде” і т. п. Трупів було все менше й менше, бо вовки ,а найбільш здичавіли собаки роздирали трупи. Кості гомілок та руки собаки рознощували та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

“Щастя і горе Карпатської України” Василь Гренджа- Донський