Слава ЗСУ!

"Оселедець " - оповідання від AnnaKris опубліковано 26.12.2023

Магазини – це осередок життя у селі. Де відбувається обмін інформацією? Де народжуються самі неймовірні байки? В магазині... Черга – це основний каталізатор пліток. У черзі люди діляться друг з другом думками, осмислюють сказане і пліткують. Кумедні історії народжуються на кожному кроці.

У маленькому магазині «Віра» не проштовхнутися, перед новорічними святами потрібно запастися продуктами, як слід. До Нового року залишилося пару днів, а з цією окупацією взагалі невідомо, що може статися. Окупація – це така противна штука, сьогодні хліб коштує тридцять гривень, а завтра як Бог на душу положить. Бо з тими іродами, що усіх підряд «визволяють» (хочеться плюнути в їхню сторону, від огиди) невідомо, що трапиться через хвилину. Їхні снаряди летять абикуди, не розрізняючи чи ти старий, чи молодий, чи ти гарна людина чи так собі... Але зараз мова зовсім не про це, то ж повернемося до нашого магазину. А там людей... і з Іванового, і з Верхівки, і з Петрівки.

Саме сьогодні, мабуть у всіх майнула одна думка, що без салату «оселедець під шубою» Новий рік не настане! Як це так зустрічати Новий рік без такого «важливого» салату! Що ж їсти тоді? Не буде ж, що їсти: на столі лише дві тарілки холодцю, салат Олів’є і салат із крабових паличок, пюре з котлетами, запечена качка з яблуками, ковбаса, сир, плавлений сирок із часником, квашені огірки та помідори і ще багато чого... Ясне діло із такою «скудною» їжею – всі вирішили, що салату «оселедець під шубою» не вистачає на святковому столі і кинулися скупати оселедець. В окупантів теж у п’яному мозку щось промайнуло, мабуть не думка, бо думка-це для них забагато буде, така собі їхня російська «мысля», що без оселедцю, нічим буде закусити на святковому столі. Наїхало їх ціла куча, на машинах із позначкою Z, повилазили і стали біля магазину, а одного, самого наймолодшого, худющого, неначе не кормили від народження, відправили за покупками. А щоб його ненароком не затоптали бабусі в магазині, дали йому охоронника бугая-колаборанта Щура. Зайшли вони з колаборантом удвох в магазин – стали у чергу, ніхто на них навіть уваги не звертає... А хто на «таке», одним словом «Z», хоча не ту вони букву вибрали, потрібно було «Г», взагалі буде увагу звертати...

Ось стоять вони у черзі п’ять хвилин, стоять десять, а черга ані на крок не зрушилася, бо ж там перед прилавком Занозиха із Верхівки - доки пів магазину не скупить, ні кроку не ступить до дверей.

- А чего она так долго? - питається в Щура, наш окупант.

- Та це ж Занозиха, поки весь магазин не скупить, на двір не вигониш...

- А как же тогда мы? – питає окупант, - мы ж тогда, что ж ...без продуктов останемся, что ли...

- Та не переживай, малий, - похлопав його по плечу, Щур, - Маринка, продавчиня, викладає лише третину, а залишок кладе на вітрину, після того, як Занозиха додому піде. Така в неї маркетингова стратегія...

- Хорошо, тогда, – заспокоївся окупант.

Нарешті, Занозиха, з трьома торбами та тачкою попереду вийшла з магазину. Після того, як вона пішла, черга просунулася одразу на чоловік п’ять. Всі чекали доки продавщиця порозставляє товар на полицях.

Тільки-но, окупант розслабився, як перед продавчинею виникла велика баба у чорних лосинах, і зеленій туніці із їдюче-салатовою хустиною на голові, в руках вона тримала дві клітчаті сумки, родом із дев’яностих, і ще дві сумки на тачках.

Окупант одразу зрозумів, що ця жінка тут надовго, але в його маленький мозок ніяк не вкладалося, як ця бабка повезе одразу стільки сумок і тачок одночасно.

- Та не дивуйся ти так! Це-Торгашиха, вона теж багато бере, але у Маринки тих запасів, ще на десять таких «Торгаших» хвате, - продовжував розголошувати цінну інформацію Щур.

- Хоч мовчав би вже, бісова душа, ти ще під стіл пішки ходив і слині пускав, коли я із твоєю матір’ю дівувала! З яких це пір я для тебе Торгашиха, - гримнула вона і поставивши сумки на тачки, пішла.

Після цього, черга продвинулася дуже швидко, бо скуплялися в основному ті, хто вже запаслися на всі свята і лише підкупляли по троху, то хліб, то водичку, то ще щось...

Змучений окупант вже не сподіваючись, що і до нього дійде черга, мовчав, пропалюючи поглядом спину худенької бабусі з палицею, яка стояла попереду нього і вже підійшла до прилавку.

- Вам чого, Никифорівна? - запитала Маринка, поправляючи волосся.

- Та мені, Маринка, тільки хліб та оселедець, у борг, - як отримаю пенсію, зразу гроші принесу.

- У борг не даємо, Никифорівна, так хазяїн наказав!

- О це тобі і Тюхтій, жлоб москалівський, - вилаялася Никифорівна.

- Та мовчить вже, - якомога тихіше промовила Маринка, - щось «мух» повний магазин сьогодні налетіло, - добавила вона, натякаючи старій на непрошених гостей.

- Ну добре, як в борг не даси, тоді піду, повернуся вже після того, як пенсію отримаю, -відповіла стара шкандибаючи до виходу.

- А где же тут мухи? – здивовано промовив окупант.

Щур посміхнувся прижмуривши очі, і розпливчато сказав: «Хто його знає?»

Нарешті черга дісталася і до окупанта.

- Что вам? – спитала російською Маринка.

- Мне пожалуйста, двадцать селедок, четыре хлеба и три, нет, наверное, четыре палки колбасы, - протараторив окупант.

- Пакет нужен? – спитала Маринка.

- Нет, не нужен, у меня свой имеется, - відповів окупант, достаючи з рюкзаку складений в п’ятеро, здоровенний пакет.

- О це ти їси! – почувся не вдоволений голос позаду, окупант обернувся, розглядаючи людину, яка посміла так нахабно «звернутися» до нього.

Це була висока, струнка, блакитноока жінка, в довгій, до полу, бежевій жилетці і в білих черевиках.

- Чого витріщився!!! Ніколи жінку не бачив чи шо! – вигукнула вона. – Ти куди стільки оселедця береш? На поминки чи шо? А ну залиш хоч з десяток, бач, яка черга після тебе? І всі за оселедцем! А він тут найшовся, генерал! По двадцять штук одразу бере.

- Лідка, ти чого? – намагався вступитися за окупанта Щур, - у Маринки запасів...

- А ти чого лізеш? Чого лізеш, щуряча твоя пика! Тебе забули спитати! – відмахнулася від нього Лідка, - питалася б я у тебе, що робити.

Всі покупці, окрім окупанта, бо той через раз розумів, що каже Лідка, та Щура, який був невдоволений, але не знав, що відповісти, розреготалися.

- Та я же не себе, - збліднів окупант, - мне ж список дали, что купить. Я её даже не ем, селёдку эту вашу!? – виправдовувався він.

- Не їси, то й не бери! – продовжувала Лідка.

Можливо б ця ситуація, довго не вирішилася б, якби не Маринка. Знаючи Лідку, бойову бабу, яка і на танки пішла б, якби ноги не боліли, Маринка виходячи із підсобки промовила: «Та вгомонись ти, Лідуня, хвате того оселедця на всіх, я аж вісім десяти літрових відер заказала.» Лідка замовкла, свердлячи поглядом окупантові спину, була б її воля, то вона б йому не тільки оселедця, а й земельки рідної б на могилку пожалкувала б, але в магазині царювала Маринка – це була її єпархія, а проти «цариці» не попреш, бо без їжі залишитися можна. Ось і довелося мовчати.

Окупант, опустивши очі, швиденько прийнявся складати всі закуплені продукти у торбину, наклав повнісінько і навіть трохи крякнув, насилу підіймаючи її з прилавку, але тут втрутився Щур і перехопив торбину у переляканого окупанта, який так і йшов до двері, опустивши очі.

Коли вийшли за двері і окупант побачив «своїх», навіть трохи підбадьорився, повеселішав і випрямився.

- Ну, чё там, бабки, не затоптали? – спитав вухастий, той що стояв по середині, мабуть він у «визволителів» був головним.

- Та что они мне сделают, товарищ капитан! Я ж выстрелить могу!

- Да, ты, у нас герой, Степанов, с украинскими бабками воевать! – розсміявся вухастий.

- Так, я, это, товарищ капитан, не хотел с ними заводиться, с бабками этими! - А так я могу, - продовжував Степанов сідаючи в машину капітана.

Нарешті всі повсідалися і машини «освободітєлів» зникли за поворотом.

Щур також пішов по своїм справам, а в магазині воцарився веселий гомін.

- Ну ти йому і дала, Лідка, - розреготалися Маринка, - найшла з ким воювати, із шпаною орківською.

- Справжнісінька воїтелька! Так їм і треба! – вигукували інші. - Немає спокою від цих «освободітєлей», прийшли на наші землі свої закони й порядки встановлювати! Не дамо їм тут панувати! Підуть геть з пустими торбами! А то сонця їм подавай! Моря наші подавай! Нібито у самих моря немає!

Більше за всіх репетувала Морозиха: висока жінка атлетичної статури, одягнена у сіру толстовку та спортивні штани, на голові в неї була красна кепка, а на ногах – кросівки, її гучний голос роздавався в усіх закутках магазину.

Якби поставити Морозиху на чолі територіальної оборони (тероборони), та що там тероборони, дати б їй армією покомандувати, якби тільки дати їй волю! Була в неї така характерна риса – згуртовувати біля себе людей! Вона показала б усім, як треба воювати! Глядячи на неї так і чулися лозунги на кшталт: «Порвемо окупантів на шматки! За Україну! За Батьківщину! Ні єдиного їм міста, ні єдиного села! »

- Так їх! Вигнати геть з нашого краю «освободітєлі»! Ми і без вас добре жили, без вас будинки строїли, які ви тепер розкрадаєте! Геть з нашого дому!- не вспокоювалася Морозиха.

- Оце так завелася! - сказала сива худа бабця, років за сімдесят, - а у самої донька з таким «освободітєлєм» вже другий місяць живе.

- Мовчи ліпше, Петричиха, хто оркам тишком-нишком самогон продає? А вони потім нап’ються і дівкам нашим проходу не дають,- відповіла Морозиха.

- Та що ти говориш, вона в тебе з чотирнадцяти років по хлопцям бігає, усе село про це знає. А тепер її на орків потягнуло, «кохання з душком» захотілося,- єхидно усміхнулася Петричиха.

- Та я тебе зараз...- підняла руку Морозиха, але тут не витримала Маринка-продавчиня.

- Тітка Зіна, ви брати щось будете? – спитала вона Морозиху.

- Та нічого мені вже не треба, у магазині вашому, обійдусь без оселедцю, - зло вигукнула вона та пішла, гримнув дверима.

- І що я такого сказала? На правду, між іншим не ображаються! Дорослі жінки, а напали на хлопця! Мені навіть жалко стало його, воно ж дитина! – вигукнула Петричиха.

- Як жалієш віддай йому свою горілку, машину віддай, що ти в сараї ховаєш! – гримнула Лідка, Петричиха замовкла. - Чого мовчиш, ніби води в рот набрала?

Але відповіді Лідка так і не дочекалася, пішла собі геть... Чекала Лідка на своїх, уявляла, як зустріне їх - одразу в ноги кинеться із хлібом і сіллю, а ще гусака запече і салатів наробить, щоб нагодувати від душі.

Інші теж чекали... Та ніхто не знав, що за півроку, після того як підірвуть дамбу і хлине вода, в ближніх селах не залишиться нікого... Окрім окупантів... І нікому вже буде з ними сваритися...

Ваш коментар буде першим!