Слава ЗСУ!

"Сім Святинь " - оповідання від RomanYevdokymov опубліковано 18.08.2022

Вступ

На мою Країну напали орки. Сині,
смердючі й тупі. Це трапилось наприкінці зими, о четвертій ранку, 24 числа
місяця Злющого. Орки перетворили на смітник свою країну і вирішили знищити мою.
Світ дивився на це по-різному. Хтось одразу почав нам допомагати. Серед таких
Польщінці, Британійці, Американійці та багато інших. За це величезна їм дяка.
Хтось почав допомагати не одразу. Теж дяка. А дехто встав на бік орків. На цих
чекають в пеклі. Так, нас одразу зрадили сусідні білороси, яких ми вважали
братнім народом. Диктатор Білоросі Залупашенко продався орочому вождю Хайлу і
силою перетворив свою країну на Білотрусію. З їх території до нас прилетіло
безліч вибухових подарунків. Їх міста і села орки використали як базу. Дехто з
білоросів втік від режиму і допомагав нам бити окупантів. Це мужні люди.

В самій моїй Країні переважна
кількість населення включилася у боротьбу з навалою миттєво. Воїни, волонтери,
цивільні і всі, хто міг хоч щось зробити, робив. Хоча, були і ті, хто співчував
дикунам, бо самі були напіворками. Або ідіотами. Або з інших причин.

Люди здавна жили поряд з орками,
які самі себе звуть рабсіянамі або трускімі. Начебто ці назви походять від слів
«работа» і «труд», але це не точно, бо працювати орки не люблять. В синіх
потвор є ціла величезна Рабсійська Федерація, 
або скорочено РФ, зі столицею в місті Москвафля і місцевими мешканцями
москвафлістами. До того були Союз Об’єдіньонних Вєлікімі Оркамі Крайов (на
труском язикє) або Союз Обдурених Вождями Орків Країн (людською мовою). Він же
СОВОК. Країна теж входила до його складу. За цей час ми пережили багато лиха –
від Голодомору і репресій до участі в безглуздих війнах, які розв’язували орки.
З розпадом Союзу ми отримали довгоочікувану Незалежність. До Союзу була
Рабсійська Імперія. Тоді орки хотіли зробити з нас рабів і впровадили
кріпацтво. В той же час синьопикі розпочали кампанію зі знищення країнців як
нації і привласнення нашої спадщини. До Імперії була Орда. Вона складалася з
праорків і збирала данину з просто орків, які жили на своїх болотах немитими
племенами. Це тривало триста років. Країнці тоді розбудовували свою державу і
воювали з Ордою. Ще раніше орків взагалі не було як народу. Щасливі часи.
Країнці, до речі, в той час вже мали свою Київську державу зі столицею у місті
Київськ. Поєднує всі орчі державно-терористичні утворення, окрім пафосних назв,
дикість і агресивність їх мешканців. Люди теж подекуди воюють, але орки роблять
це постійно. Повіривши черговому царю, вони грабують і ґвалтують сусідні
території, забирають собі чужі землі, насаджують там свій ляльковий уряд, а
потім кажуть, що то не вони зробили. То сусіди самі себе так. Дуже часто це
сходить оркам з рук, бо їх багато і вони постійно бряцають зброєю. Люди їх
бояться. Тих, хто не боїться, орки вбивають, купують або шантажують. А
шантажувати вони можуть цілі країни, бо так трапилось, що на величезній
території їх Федерації залягає нескінченна кількість цінних копалин - Чорного
золота і Блакитного газу. Ці речовини конче потрібні людям в якості палива і
орки цим користуються.

Якоїсь миті теперішній вождь
синьопиких Хайло вирішив, що треба знищити мій народ, бо той навіжений стариган
так захотів. Решта орків його радісно підтримала. Нас обізвали нацистами,
фашистами і всілякими сатаністами, звинуватили в усіх відомих і невідомих
злочинах, а також в тому, що ми вбиваємо і катуємо свій же народ. Щоб все це
припинити, орки стали вбивати і катувати наш народ. Так почалася Нова Фаза
Великої Війни.

Ненависть орків до нас точилася
століттями. Колись давно вони привласнили собі нашу історію, культуру і навіть
етнічну приналежність, все це добряче спотворивши, бо створювати своє орки не
вміють, тільки псувати чуже. Потім вони почали знищувати нас самих. Вивозили
нас вагонами в дикі землі, морили голодом, стріляли, катували, знищували всі
згадки про країнців, про свої власні злочини і казали, що нас взагалі немає. На
місце вивезених країнців завозили диких орків, які тільки і робили, що бухали і
плодилися. І так, доки світ не почав вважати захоплені ними землі історично
орочими. Це був їх метод і він працював. Кожного разу. Багато разів. Але ми
зберегли себе і створили свою незалежну Країну. Ми - країнці. І ми будемо битися
за свою свободу хоч з орками, хоч з чортами рогатими. На чолі Великої Битви
встали Презент Країни Володимир Зелененьський, Головнокомандувач Збройними
Силами Країни Валерій Закалюжний, Територіальна оборона, волонтери та ще багато
справжніх героїв. Ласкаво просимо до пекла, синьопикі потвори.

Орків дуже багато. Дуже. В них
примітивна, але смертоносна зброя. В них немає моральних цінностей і принципів.
Вони слабкі, боягузливі і не мають честі. Нас менше, але кожен країнець і кожна
країнка варті десяти орків. До того ж ми в цій війні не самотні. З нами доволі
сильні країни, що допомагають зброєю, грошима і ще багато чим. Хтось симпатизує
нашій сміливості. Хтось має зиск. Хтось ненавидить орків. А хтось звик їсти.
Справа в тому, що наша Країна - найбільша за площею на континенті і є
величезним світовим постачальником зерна та інших харчів. Орки заздрять і
хочуть цьому завадити, адже їх Рабсія у 26 разів більша, займає майже весь
сусідній континент, є однією з найбільших країн світу, але цілком занедбана. Населення
Країни складає 40 мільйонів чоловік, а РФ - 140 мільйонів орків. Вони знищують
наші поля, блокують експорт харчів, захоплюють чароплави і чаровози, грабують
склади, підприємства і взагалі все грабують. При цьому крадене вони намагаються
продати нашим же партнерам під виглядом свого врожаю, якого зроду не мали. Все,
що вкрали, а іншого вони не мають, орки називають своїм споконвічним, скрєпним
і ісконним.

На нашому боці великі і знамениті
люди. Вчені, Лікарі, Спортсмени, Митці, Артисти, Співаки, музичні гурти та
інші. Навіть сам Король Жахів за нас. Він напророчив оркам жахливих жахіть. Я
схильний йому вірити.

              На боці орків також є знаменитості,
але вони переважно орчі, тобто недолугі і вбогі. Відомі вони переважно самим
оркам і більше нікому, бо всі їх досягнення крадені. Пісні, сінематограф,
винаходи. Навіть спортсменів постійно ловлять на вживанні Зілля.

Орки тупі і п'яні. Завжди. Вони
крадуть спиртне в магазинах, крадуть спиртне в хатах мирних людей, крадуть один
в одного. Також вони міняють зброю на спиртне, коли немає варіантів відібрати
силою або вкрасти. Якщо б вони мали щось цінне, міняли б і його, та в простих
орків немає майже нічого цінного, бо весь зиск з копалин забирають провладні
жадібні орклігархи, а інші отримують побажання гарного настрою і настанову
триматися. Часто не отримують і цього. Кажуть, що в орків немає нічого святого.
Це помилка. Окрім дрібних скрєп (чим би воно не було) і святиньок, в орків є
цілих Сім Смертних Святинь Рабшистів.

Святиня перша. Гнів.

Орки злі і дурні. Дуже. Це коштує
їм життя.

Бойовий загін орків на двох
танкоходах рухався просторами Країни. Це все, що залишилось від їх бригади. А
може і не все. Екіпажам цих двох машин не було коли розбиратися. Вони тікали
від Збройних Сил Країни, що влаштували окупантам вогняне пекло. Орки були злі й
налякані. Оркам хотілося жерти й бухати. Від консервованих щів з кислої капусти
постійно проносило. Вдома на Рабсії були смачні залупянки і запашні драчьони з
боярою. Їх готувала кохана орчиха з підбитим оком і кривими зубами. Від цих
згадок ставало сумно і кортіло вандалізму. Командири обіцяли завоювати Країну
за 72 години. Місцеві повинні були зустрічати орочі війська квітами, а зустріли
вогнем. Вже пройшов місяць Злющий і закінчилася зима. Зовні танкоходів був
місяць Вербень і пахло весною, всередині були орки і смерділо ними ж.

Настала ніч. Їхати було
неприємно, темно і страшно. Збройні Сили Країни полювали на бригади окупантів.
Це називається “Країнське сафарі”. Малодушні орки при серйозній небезпеці одразу
здавалися в полон, але ЗСК могли їх і не взяти. Перші орчі полонені постійно
брехали, що не знали куди їдуть. Мовляв, їм казали, що це навчання. Такі казки
швидко втомили захисників Країни і орки відчули це на своїх шкурах.

Тим часом дозорний з головного
танкохода побачив далекі вогні. Село. Пускаючи хмари чорного дима і спалюючи в
своїх баках десятки літрів Чорного золота, танкоходи поторохкотіли в бік
населеного пункту. Орки чуяли наживу. Вони почали співати крадених пісень про
вєткі калін і хотіти мародерства. Проте, в долі були інші плани. Не доїхавши до
села метрів двісті, один з танкоходів встав, як вкопаний. Мєхвод Пьотр звітував
в головну машину командиру Алєксєю, що закінчилося пальне. Почухавши потилицю,
Алєксєй дав наказ покинути транспорт, пересісти на броню другого і їхати шукати
пальне. В селі повинна бути техніка, а отже і Чорне золото. Кращого плану ніхто
не запропонував, бо ініціатива в орчій армії не шанується. Обидва екіпажи
рушили далі, три орки їхали в середині машини, три верхи.

В селі гостям не дуже зраділи, бо
знали прикмету: синьопики на танкоході посеред ночі – то не на добро. Так і
вийшло. Староста Микола Хитровський не спав до пізньої години, бо мав справи.
Важливі. Які? Того ніхто не знав. Пращури Миколи колись приїхали сюди з
сусідньої Польщіни і заробили неабияку повагу серед країнців, з якими згодом
породнилися. Сам Микола народився і прожив все життя тут, навіть став старостою
села. Світло саме з його вікна побачили орки. До нього ж в хату вони і
вломилися, перед цим перебудивши всіх ревом двигуна.

-        
Как тєбя звать? – грізно гиркнув командир орків Алєксєй.

-        
Микола Хитровський, - мирно відповів староста.

-        
Гдє соляра, Хитровський? – грізно гиркнув
командир орків Алєксєй.

-        
Яка соляра? – лагідно перепитав староста.

-        
Ваша соляра! – грізно гиркнув командир орків Алєксєй.

-        
Немає. Посівна була, викатали, - переконливо відповів
староста.

-        
А гдє єсть? – грізно гиркнув командир орків
Алєксєй.

-        
Далі по дорозі. Кілометрів двадцять. Там
заправка, - ще переконливіше запевнив староста.

-        
Нє врьош? – грізно гиркнув командир орків
Алєксєй.

-        
Не брешу, - збрехав староста.

Задоволені тим, що дізналися
важливу інформацію, рабшисти (так звали адептів орківської ідеології рабшизму,
згідно якої всі навколо гімно, а вони хороші) з улюлюканням проперли крізь село
і поїхали далі. Грабувати вони вирішили потім, коли дістануть пальне. Покинувши
село, трускіє, виправдовуючи свою назву, почали боятися. Вогні села зникли
позаду,  попереду ніяких інших не з’являлося.
Під кожним кущем бачився країнець з протитанкохідним джавелінострілом на плечі.
Місяця не було. Точніше, він був, але десь не тут. Тут були орки, які хотіли
бути деінде.

-        
Командір, - звернувся до Алєксєя другий мєхвод
на ім’я Владімір, - нє відно ні згі. Заправкі нєт, хотя уже должна появіца.
Навєрно наврал дєд. Надо назад єхать, топліва аккурат до дєрєвні осталось.

Зрозумівши,
що його пошили в дурні, Алєксєй розгнівався ще дужче. Його очі стали червоними,
гострі вуха почали рухатися, шкіра перетворилася з синьої на темно-синю, а
гострі зуби висохли.

-        
Поворачівай, - грізно гиркнув командир орків
Алєксєй.

-        
Єсть, - танкохід весело поторохкотів в напрямку
села, з якого прибув.

Розлючені, як біси, орки постійно
гиркали один на одного, вигукували прокльони і погрози, про обережність всі
забули. Вони їхали вбивати. Танкохід вже майже влетів у село, але тут ліхтар
бойової машини вихопив з темряви... бойову машину. Танкохід. Над його баштою
майорів небесно-житній прапор Країни, а дуло чорним оком дивилося прямо на
рабшистів.

-        
Огоооонь!!! – високим жіночим від переляку
голосом наказав командир орків Алєксєй.

-        
Єсть, - пролунав постріл танкохідної гармати.

Ворожий для трускіх танкохід
спалахнув. Позаду нього, в темряві, що накривала село, гучно завівся двигун
іншого, невидимого звідси транспорту. Щось плювалося іскрами і ревіло, як
тиранозавр-рекс.

-        
Отступаєм! – тоненьким дитячим від жаху голосом
наказав командир орків Алєксєй.

-        
Єсть, - танкохід орків різко повернувся на місці
і рванув геть від села.

В цей самий
час, в протилежний бік, крізь село поспішав від’їхати подалі тракторохід, який
щойно припхав сюди бойову машину орків без палива. Трактороходист Василь
отримав звістку про заглухлий недалеко транспорт рабшистів і вирішив, що такий
агрегат може знадобитися в господарстві. Доки окупанти їздили в пошуках Чорного
золота, Василь зачепив покинуте залізо і попер крізь село до свого двору. Щоб
не отримати дружнього вогню від своїх, він приладнав над баштою танкохода
великий прапор Країни. Щойно виїхавши з населеного пункта, Василь почув ревіння
двигунів орків. Він тільки-но встиг відчепити танкохід і заїхати за найближчу
хату, як на дорогу з матюками вилетіли розгнівані рабшисти. Далі відбувся
описаний раніше героїчний бій. Його звуки було чутно на все село і далеко за
його межами.

Чули його і
бійці ЗСК, які наздогнали орків під ранок і влучним пострілом з джавеліностріла
відправили сидіти на пляшці в їхній смердючій рабшистській Вальгалі.

Чув їх і
Микола Хитровський.

-        
Значить, Василь не дотяг танкохода до дому, -
пробурчав він собі під ніс.

Саме Микола сповістив Василя про
покинутий транспорт. Звідки він про нього дізнався? То були його справи. Які?
Про то ніхто не знав.

Святиня друга.
Гординя.

Орки зухвалі й дурні. Дуже. Це
призводить до їх смерті.

Батон Обасанов був не простим
орком. Його порода називається “буряк”. Такі орки відрізняються вузьким
розрізом очей і живуть в Бурякії на далекому сході величезної РФ. Батон жив в
місті Улан-Удесь. Колись буряки були захоплені орками, потрапили під їх вплив,
і тепер сенсом життя підкорених стала цілком конкретна мета - стати бойовим
буряком і вмерти за рабшистів. Бурякські орки пишались такою долею. Частково
через те, що пишатися більше не було чим, частково через те, що трускіє не
дозволяли їм пишатися чимось іншим. Обасанов мріяв стати такнкоходистом і
перемогти в танкоходному біатлоні. Чому саме танкоходистом? По-перше, це дуже
поважно. По-друге, місцевими дорогами на іншому транспорті не проїхати. Батон
хотів стати кращим у виводку, щоб пишатися собою і зневажати всіх інших. Він
буде ходити вулицями Улан-Удесь з високо піднятою головою, на якій носитиме
танкоходського шлємофона, а зустрічні ввічливо вітатимуть його і бажатимуть
здоров’я і славетної смерті за рабсіян. Для цього майбутній герой робив все
можливе: їв кашу з кори дерев, просив у духів благословення, пив бояру з малого
віку, не слухав дорослих, погано вчився в школі, не зміг скласти іспити до
інституту, в наслідок чого опинився в армії і став кращим серед тих, що були.
Батьки пишалися сином. Син слав їх до біса.

В армії Обасанов відмінно
фарбував листя в зелений колір, підмітав плац лопатою, чистив відхоже місце
зубною щіткою і отримував люлів від дідів. Це був шлях справжнього орчого
воїна. Так юний буряк став одним з кращих танкоходистів РФ і його узгодили на
участь в змаганнях з танкоходного біатлону.

Змагання відбувалися на полігоні
Алабабіно. В них приймали участь танкоходисти зі всього світу. Але шансів в них
не було. Батон Обасанов народився для того, щоб стати чемпіоном світу з
танкоходного біатлону. Так казали батьки, так казали шамани, так казав політрук
і, найголовніше, так казав телевізор. На змаганнях були присутні міністр війни
РФ Шойгусь і начальник рабсійського Генштабу Мумурій Герасімов.

Обасанов показував клас. Він
розігнав танкохода до швидкості 50 миль на годину, стріляв без єдиного промаху
і співав пісню про велич Бурякії і любов до лідера всіх орків Хайла. Розчулений
таким видовищем Шойгусь захотів сам піти служити до армії, чого ніколи не
робив, хоча й був головнокомандувачем. Мумурій нічого не сказав, а тільки витер
сльози гордості рукавом шуби з собачого хутра.

Перемогу святкували з розмахом.
Бояра лилась річкою, смажена на щурячому салі кора дерев, конячі ратиці,
козляча ікра та інші делікатеси теж були присутні. Так Батон Обасанов став
гордістю Бурякії.

Згодом Хайло вирішив напасти на
Країну. Наш чемпіон був одним з першим, хто викликався їхати на цю війну, хоча
особливого вибору йому і не пропонували. Батон потрапив до гарячої точки на
Дамбасі. Він дуже цим пишався. Він мріяв, що навбиває безліч нацистів, фашистів
і всіляких сатаністів, стане національним героєм, його ім’я потрапить до
історії Бурякії, а образ до легенд і казок. З цими думками, Батон попросив
благословення у духів, заспівав пісню про Хайла і розігнав танкохода до
швидкості 50 миль на годину. Він вже почав цілитися, щоб стріляти без промаху,
але вмер.

Його ім’я все-таки потрапило до
історії. ЗМІ писали про нього так: “Обасанов стріляв на швидкості 50 миль на
годину без єдиного промаху, але реальна війна виявилася важчою за біатлон і
додому єфрейтор повертається у цинковій труні. Він не знав, що в Країні кожен
другий – чемпіон з володіння протитанковою зброєю.”

До аналів історії потрапили і
Буряки загалом. Ось цитата з онлайн-енциклопедії:

“Участь буряків в рабсійській агресії проти Країни.

Відповідно до спостережень, проведених Збройними Силами
Країни, буряки, що перетинають країнський кордон, надзвичайно швидко отримують
ефект повного відключення від SWIFT, незалежно від того, пішки це зроблено, чи
на танкоході. Незаконний перетин кордону України - вкрай небезпечний для
здоров'я жителів Бурякії, летальність - близько 100 відсотків. Основна причина
смерті - несумісність тендітного організму буряка з пострілами. ЗСК переконливо
рекомендують жителям Республіки Бурякія утриматись від поїздок до Країни.
Будьте в безпеці, не лізьте в чужу країну!”

Тим часом, в далекому Улан-Удесь родина
Батона отримала сповіщення про його загибель і грошову компенсацію, на яку вони
купили білу кобилу на ім’я Ладапріора.

Святиня третя.
Зневіра.

Орки малодушні. Дуже. Подекуди це
коштує їм життя.

Дмітронотолічу було кепсько.
Старий недолугий орк депресував, рефлексував, буксував і коксував. Він
зрозумів, що його життя і він сам не варті і копійки. Нічого не хотілося. Не
хотілося бачити, бо він все бачив, коли ще щось значив. Не хотілося чути, бо
він все чув, коли ще щось значив. Не хотілося їсти і пити. Хотілося нюхати, як
тоді, коли він ще щось значив. Отримувати від життя задоволення, а не глушити
безвихідь кілограмами коксоїну. З роками він не став вживати менше наркотику,
але вектор змінився з радісного на сумний. Дмітронотолічу хотілось знову бути
значущим, щоб його ім’я викликало не іронічну посмішку з присмаком співчуття і
огиди, а повагу. Колись він був прем’єром. Колись він був президентом! І народ
його поважав (насправді ні, але Дмітронотоліч про те не знав, бо підлабузники
про таке не звітують). Старий орк ходив по своєму маєтку, а частіше просто
лежав на дивані пикою донизу в білих трусах Клевін Кяльн, натягнутих аж під
пахви. Йому було так зручно. Наче знову опинився в обіймах матінки. Пахне
рихлими драчонами, а ненька з підбитим оком і кривими зубами колисає дитятко і
клянеться більше ніколи не давати сусіду по п’яні, бо спиногризи народжуються,
як чиряки на дупі. Дмітронотоліч любив мати. В таємній шафі він зберігав гумову
копію її грудей і іноді смоктав звідти кумис.

Старий орк відчував себе
викинутою на суходіл рибою. Його колишній партнер з політики Хайло напав на
Країну і зараз вважався альфа-орком всієї Рабсії. Дмітронотоліч не вважався
альфою навіть коли був президентом. Його насправді й зробили головним тільки
для того, щоб він потримав місце Хайлу, який не міг тоді балотуватися через
закон, який обмежував кількість президентських строків поспіль. Зараз Хайло цей
закон придушив, як і все, що йому заважало. В якийсь момент йому завадив
Дмітронотоліч. Останнього це зламало. Він зневірився і скотився. Без того
невеличкий, він став ще меншим і жалюгіднішим. Все, що він робив, - це лежав і
унюхувався коксом до забуття, іноді запиваючи його кумисом з резинової цицьки
матері. Звісно, йому залишили якусь там посаду, але він навіть не пам’ятав яку.

Були часи, коли Дмітронотоліча
вважали прогресивним новатором. Він міг гратися тепер вже забороненими в РФ
кайфпадами і кайфонами хоч цілий день, а ручні репортери видавали це за
бурхливу діяльність спеціаліста з прогресу. В нього був акаунт в соцмережі
Квіттер... Стривайте-но! Він і зараз є! Дмітронотоліч скотився з дивана,
підстрибнув на місці і побіг до свого кабінету. Там, у шухляді столу, під купою
замальованих каракулями паперів, іграшок і пакетиків з коксоїном лежав старий
кайфпад і зарядне до нього. Екран гаджету засвітився, бездротова мережа Вай-Вай
підключила орка до світової павутини Інтернехт. Ледве згадавши пароль від своєї
сторінки, Дмітронотоліч влетів у Квіттер, як коршун верхи на драконі,
прив’язаному до ракети Піськандер, якою пишається вся Рабсійська Федерація.
100500 слідкувачів. Рівно. Менше, ніж було колись, але вистачить. Він почав
писати.

Маленького жалюгідного орка
накрило натхненням. По обличчю водоспадом стікав піт, руки збуджено тремтіли, в
горлі пересохло, піструн трохи привстав. Дмітронотоліч лякав. Він зневажав. Він
погрожував. Він обіцяв напасти на сусідні землі, на які РФ і так вже напала, вбивати
людей, яких і так вже вбивали, грабувати і знищувати міста і села, які вже були
пограбовані і знищені його співвітчизниками. Окремо він погрожував Країні за
бажання повернути свої землі, які відібрали орки, а особливо півострів Кримськ.
Звісно, як і все крадене, орки і особисто Дмітронотоліч вважали ці землі
ісконно своїми. Ось уривок з епохального звернення. Написано орочою, тож можете
скористатися словничком: "…Отдельные экзальтированные кровавые клоуны,
которые там выскакивают периодически с какими-то заявлениями, еще и пытаются
угрожать нам, имею в виду нападение на Крымск, и так далее... В случае, если
что-то подобное произойдет, для них всех там одномоментно наступит "судный
день", очень быстрый и тяжелый, укрыться будет очень сложно".

Дописавши меседж, Дмітронотоліч
відкинувся на кріслі і закурив. Він передбачав тріумф. Тепер його згадають.
Тепер його боятимуться. Він повернувся. Перше сповіщення про репост, а з ним і
захоплений коментар прийшло через хвилину. Потім друге. Потім пішов дощ. Злива.
Його допис коментували і репостили. Дмітронотоліч кайфував сильніше, ніж від
коксу. Він так збудився, що довелося вручну скидати напругу, бо жінка давно від
нього пішла. Це тривало декілька годин. Потім зупинилося. 100500 репостів.
100500 коментарів. 100500 лайків. Рівно. Орк чекав. Лічильник більше не
рухався. Йшов час, але нічого не змінювалося. Кайфпад лежав на столі,
Дмітронотоліч нарізав круги навколо нього, наче акула.

Раптом прилад дзенькнув. Старий
орк підскочив до столу, схопив прямокутний сенсорний планшет... Пошта.
Електронний лист. В графі «Відправник» значився такий собі Є. Брихожин. Він
командував підрозділом ручних Інтернехт-тролів, які за гроші працювали на уряд
РФ. Цей підрозділ хвалив тих, кого треба і цькував тих, кого скажуть, а ще брехав,
брехав і брехав. У листі був рахунок на сплату сьогоднішньої роботи. Тролі
попрацювали добряче. Поставили 100500 лайків, зробили 100500 репостів і
написали 100500 коментарів. Все це до його допису. Це означало, що за цілий
день жодна справжня людина не звернула особливої уваги на його пост. Навіть
якщо хтось прочитав цей шедевр, то просто проігнорував. Дмітронотоліч впав на
підлогу і заплакав. Сльози капали на екран кайфпада.

Зранку активності навколо допису
Дмітронотоліча теж не було. Майже. Додалась одна відповідь на його погрози.
Писав радник голови Офісу Президента Країни Подоїл Михайляк. Також орочою, щоб
малообізнаний Дмітронотоліч все зрозумів: «Портрет современной Рабсии – это
Дмитронотолич, угрожающий кому-то «судным днем». Маленький забытый историей
человек, пытающийся казаться серьезным и страшным, а в реальности вызывающий
только жалость. «Еще немного, и я вам всем покажу!» Покажете что? Убьете
очередного ребенка?».

Дмітронотоліч розревівся вголос.
Він хотів сказати, що вб’є всіх, але не було кому його слухати. Він хотів...
Він дуже хотів... А потім перестав. Дмітронотоліч закінчився. Через кілька днів
прибиральниця знайшла його в туалеті. Він валявся на підлозі поруч з брудною
діркою, в яку задовольняють потреби. Брендові труси, натягнуті під самісінькі
пахви, пожовтіли і намокли. Навколо мерця розсипався коксоїн.

Святиня четверта.
Жадібність.

Орки жадібні. Дуже. Через це їх
життя не варте і копійки.

Чайники, мультиварки, бойлери,
навіть пральні машинки з унітазами. Килими, тюки з одягом, дрібний хлам в
торбах, цінності і дешевості, ноутбуки, телефони та інші гаджети. Ковбаси,
нутела, консерви, хліб, чай, горілка. Це лише короткий перелік того, що їхало
на броні орчого танкохода, який залишав чергове розграбоване село. Щоправда,
самі орки вважали, що грабували не села, а цілі міста. Освітлені вулиці,
асфальт, газ, водопровід, унітази... Не в кожному заможному обласному центрі РФ
таке було. Нічого, тепер буде. Зустрічайте, Качур-Кришталевий, Хібаровськ та
інші Свиногір’я, ваші сини повертаються додому. Орки в танкоходах дуже раділи.
Вони поверталися до любої орчихи з підбитим оком і кривими зубами, живі,
наґвалтовані, навбивані та ще й з хабарем. Шкода, що не можна взяти більше,
вбити більше і зґвалтувати більше. Нічого, вони ще повернуться. Шлях 64-ї
Орочої Мотострілецької Бригади лежав через Білотрусію. Всі транспортні засоби у
колонні були обвішані награбованим, як новорічні ялинки. У всіх орків в головах
була одна і та сама думка: «Шкода, що не можна більше».

Їхали дуже обережно. Намагалися
залишити Країну якнайшвидше. Цьому були причини. По-перше, ЗСК. По-друге...
ромокраїнці. Або циганці, як звали їх самі орки. Спочатку загарбники нічого не
помічали. Але ось, під час зупинок, в них почало зникати награбоване. Згодом
речі зникали прямо під час руху. З’ясувати, в чому справа, вдалося тільки під
час однієї з ночівель, коли у окупантів поцупили танкохода. Вартові клялися, що
нічого не бачили, а тільки чули, як в темряві віддаляється рокіт двигуна
танкохода і лунають дуже образливі вигуки на мові циганців. Дуже.

Коли синьопикі нарешті доїхали до
Білотрусії, вони вишикувалися в величезну чергу до пошти. Відправлення з
награбованим полетіли в різні боки рабсійської глухомані. За всім цим через
камери спостереження спостерігали хакери з угрупування Анонімусуси. Вони також
виступали проти орків, тільки на цифровому фронті. Невидимі бійці фіксували
злочини окупантів, ідентифікували їх особистості, дізнавалися адреси і псували
життя, як могли. От і зараз вони були зайняті тим, що плутали дані відправлень,
відміняли доставку і всіляко забезпечували втрату награбованого в дорозі. В
результаті цих дій, більшість орчих з підбитим оком і кривими зубами так і не
побачили, що воно таке, той унітаз. Але Анонімусуси не всесильні, тому дещо все
ж дійшло до адресата.

Вся дєрєвня Большиє Кунілізи
ходила дивитися на чудо техніки – чарівну пральну машину. Дивилися й шли по
домівках запивати враження сивухою. А машинка так і стояла на постаменті посеред
двору, як пам’ятник. А що ще з нею робити, як водогону та каналізації в дєрєвню
так і не проклали? Шкода, що унітаз чомусь не доїхав, ото б всі заздрили.

Згодом орки повернулися до
Країни. Вдома їм дали медалі “За звірства” і недовгу відпустку на додачу. Тепер
вони знову вступали в бій. Але цього разу щось змінилося. 64-у бригаду закинули
в самісіньке пекло, майже без спорядження, без даних розвідки та гідного
інструктажу. Позиції виявилися невигідними. Підмога не прийшла. Підкріплення не
прислали. Коли орків залишилося тільки два, вони зрозуміли, що їх здихалися, як
свідків і учасників воєнних злочинів.

В штабі отримали звіт про успішну
ліквідацію.

Далеко не всі, але деякі орчихи з
підбитим оком і кривими зубами отримали сповіщення про загибель своїх орків.
Радісні, вони побігли по грошову компенсацію. Шкода, що сума не така вже
велика. Орчихи хотіли більше.

Святиня п’ята.
Заздрість.

Орки ненавидять чужі досягнення.
Дуже. Буває так, що це стає для них фатальним.

Батько Рамзанки Дирова був
воїном. Ім’я Ахматки Дирова до цих пір щось значило для небагатьох його
послідовників. Значило рівно стільки, скільки може значити ім’я зрадника
Батьківщини і релігії, який продався оркам сам і продав землю і людей, що мав
захищати. Рабшисти майже знищили країну Дирова, Республіку Чічкерія, а те, що
залишилось приєднали до РФ. Запроданця вони зробили головним на цих територіях.
Потім Ахматка вмер.

Місце зрадника зайняв його син,
недолугий Рамзанка. Молодшому Дирову було далеко до батька. Ще далі йому було
до нормальної людини. Деградуючий Оркоподібний Нікчема. Ахматка мав круглу, як
волохатий м'яч, голову. Майже не мав лоба. Його компенсував кремезний ніс, що
нависав над тонкими губами, які гидко посміхалися з кустистої бороди.
Диров-молодший мав статуру іграшкового ведмедика з казки. Невисокий,
криволапий, пухкий, з відкляченою дупою. Ще він мав важкий акцент і
слово-паразит «дон», яке постійно повторював. Це робило його бубніж майже
нерозбірливим.

Рамзанка хотів бути, як батько, і
дуже йому заздрів. Навіть мертвому. Ім’я Ахматки було девізом армії Рамзанки -
«Ахматка сілач!».  Ім’ям батька орки і їх
посіпаки називали мости і вулиці. Батька зображали на муралах, марках і в
підручниках з Основ зрадознавства. Самого Рамзанку зображали переважно в
мемасіках. Для цього він зробив багато. Диров факапився постійно і смачно. Він
не хотів брати участі у війні в Країні, але хотів бути її героєм. Недоорк
записував відосики з нібито участю у бойових діях, з погрозами країнському
керівництву (іноді у віршованій формі), погано зіграними сценками про розправу
над Президентом Країни та всіляким таким, і заливав це все в соцмережу Тік-Так.
За це самого Рамзанку та його посіпак називали «Тік-Так війська». Бездарні
фейки, які продукував Диров, швидко розкривалися, і той ганьбився все більше і
більше. Рамзанка Диров хотів бути як батько, але був як чмо.

Далеко не всі жителі Чічкерії
поділяли погляди клана Дирових. Багато хто з них відверто ненавидів
гауляйтерів, але в людей не вистачало сили на повстання проти бородатих
свиношакалів, яких Дирови звали своїми прибічниками і своєю армією. Вільних
чічкерійців оркофіли вважали недолюдьми. Війна з орками забрала багато
шляхетних воїнів Чічкерії. До речі, країнці теж билися в тій війні на боці
вільних чічкерійців. Герої з загону «Братерство» приїхали на допомогу. Багато
хто з них тоді віддав своє життя. Але орків було занадто багато. Тепер, коли
Хайло пішов війною на Країну, проблема великої кількості орків вирішувалася
щодня. ЗСК регулярно мінусовали окупантів. Рамзанка боявся цього до тремтіння в
печінці. Сильніше за страх була тільки заздрість до тих, хто не боявся.

Сказати, що клан Дирових
заможний, це не сказати нічого. Ахматка в свій час дуже дорого продав дупу
Хайлові. Потім, використовуючи положення, Дирови багато років обкрадали народ
Чічкерії. Вони володіли палацами і дорогими автівками, численні діти Рамзанки
купалися в роскошах, його дружини теж десь існували. При цьому сам Рамзанка
вдавав із себе альфу і брутала. Він боксував з вправними спортсменами, які
боялися навіть торкнутися суперника, бо в спини їм дивилися автомати
свиношакалів. Недоорк примушував публічно вибачатися всіх, хто скаже щось, що
було йому не до вподоби. І вони це робили через страх перед тими самими
автоматами. Дійшло до того, що іноді, перш ніж щось сказати, легше було одразу
вибачитися перед Рамзанкою, ніж потім мати з цим клопіт. Прості чічкерійці, які
не погоджувалися з такими правилами, зникали у підвалах.

При всій своїй “брутальності”,
Рамзанка Диров мав пухке і ніжне тіло. Якось це народило на світ Берцевий
Конфуз. Недоробок, тобто недоорк, що вважав себе головнокомандувачем
свиношакалів, готувався до Параду Понтів, де збирався виступити перед бойовиками
з промовою, як колись його батько. Він вчив текст, репетирував перед дзеркалом,
наряджався у військову форму і в решті решт натер собі п’яту суворими
солдатськими берцами оркського виробництва. Прямо до крові. Аж клаптик шкіри
відстав. Дуже боляче. Проплакавши на ліжку всю ніч, зранку Рамзанка побачив на
письмовому столику каталог фірми Парада, що залишила одна з його дружин. На
обкладинці були вони. Чорні, важкі, блискучі, з товстою підошвою і маленькою
кишенькою на халяві. М’які та зручні, високі та гарні берці. Їх доставили того
ж вечора. Ідеальні. Майже. За винятком маленької дрібниці. На ярлику красувався
напис «For Women».

-        
Врврвр, дон, - замислився Рамзанка.

Але згодом
вирішив, що ніхто не помітить.

Помітили.
Багато ж народу вибачилося тоді. А сам Диров став хітом серед мемів. То було
останньою краплею. Заздрість Рамзанки переросла його самого. Він хотів бути
воїном! Значущим! Страшним! Сильним! Він вишикував своїх свиношакалів і почав
роздавати накази.

-        
Врврвр, дон! – змінив він назву бойовиків з
просто дировців на рамзанкадировців, щоб його ім’ям було названо хоча б щось.

-        
Врврвр, дон! – наказав він їм бути злими і
страшними, бо кляті країнці тільки регочуть з Тік-Так воїнів і зовсім їх не
лякаються.

-        
Врврвр, дон!!! – неочікувано для самого себе
Рамзанка наказав бойовикам їхати воювати в Країну. В повітрі повисла тиша і
неприємний запах.

-        
Врврвр? – перепитав генерал свиношакалів.

-        
Дон, - підтвердив наказ Диров.

-        
Ахматка сілач! – гаркнуло військо і пішло
воювати. Рамзанка плюнув їм в спини.

Воїни народу
Чічкерії сміливі, шляхетні і дуже вправні. Вони пам’ятають орківську навалу.
Вони пам’ятають зраду Дирових. Вони пам’ятають допомогу країнців. Саме тому ці
славні люди воюють на нашому боці. Так трапилось, що свиношакали, які звикли
воювати тільки з цивільними або в Тік-Таці, грабувати старих і ґвалтувати
жінок, зустрілися на полі битви саме з загонами, підсиленими справжніми
чічкерійцями. Наші бійці не знали жалю. Рамзанкадировці не знали честі.
Свиношакали заплатили за всі злочини своїми життями. Їх головнокомандувач
Рамзанка Диров сидів на підлозі в жіночих чоботах Парада, плакав і чекав бунту
чічкерійців, бо захищати його тепер було нікому. Він дуже заздрив тим, на кого
не чекала така страшна перспектива, як на нього. Ніхто у світі не заздрив
Рамзанці Дирову.

Святиня
шоста. Блуд.

Орки люблять
блудити і ґвалтувати. Дуже. Часто за таке платять життям.

Орк Іван любив
блудити і ґвалтувати, але робив це виключно з дозволу дружини. Люба орчиха з
підбитим оком і кривими зубами просила тільки, щоб він їй не розповідав про
свої подвиги. І він не розповів. Транспорт, на якому орки поспішали знущатися
над країнками, влучно підбили ракетою бійці ЗСК. Від Івана знайшли тільки
самісінький піструн. Його фото довго гуляло просторами Інтернехту.

Святиня
сьома. Ненажерливість.

Орки ненажерливі. Дуже. До біса
таке життя взагалі.

Хайло -
маленький, старий і плюгавий орк, що жив у великому і зручному бункері, бо за
життя встиг наробити стільки всього, що не без підстав боявся за свою шкуру.
Через це його прозвали Бункєрним Дєдом. За більше ніж двадцять років правління
в Дєда було все. Замки, гроші, влада, вплив, в якийсь період навіть імідж
мудрого правителя. Орки його любили і поважали, не дивлячись на те, що всі ці
роки Хайло обкрадав їх, як липку, брехав, вбивав і витирав об них ноги. Оркам
таке подобається. Вони це називають «професійне управління». Але правителю
треба було чогось більшого.

Хайло прийшов
до влади на крові і брехні. Він вбив або посадив до в’язниці всіх опонентів,
опустив і без того не високий інтелектуальний рівень населення орків до
абсолютного мінімуму і довів економіку до колапсу, передавши все цінне у
власність орклігархам. Колесо пропаганди крутилося з такою швидкістю, що
фекалії летіли в усі боки, як з вентилятора. Народ в переважній більшості
обожнював вождя все сильніше з кожним днем.

Але вождю
хотілося чогось ще. Він відкусив шматки сусідніх країн, таких як Сакартвело.
Підім’яв під себе Білотрусію з її мінідиктатором Залупашенком. Колись ця країна
була гордою Білоросью, але ті часи давно пройшли. Чічкерія була майже знищена
орками, коли ті намагалися поставити її на коліна. Вони так і не поставили.
Чічкерію зрадили. Орк-диктатор підтримував квазіреспубліки, що були створені
його попередниками. Він переписував історію власної держави згідно зі своїми
інтересами та потворив чужу історію. Він купував і шантажував цілі уряди інших
країн. Йому сходили з рук крадіжки в космічних масштабах і масові вбивства. Він
підсадив на паливну голку півсвіту. Політики і бізнесмени не суперечили Рабсії,
бо були залякані або куплені.

Хайлу не
вистачало. Постійно не вистачало. Він анексував частину моєї  Країни – цілий півострів Кримськ – і зробив
там військову базу. Ще в двох регіонах моєї Батьківщини - Дамбасі і Луганбасі -
загарбник організував збройний конфлікт, яким командував псих-реконструктор
Діркін. Хайло створив в цих регіонах так звані «народні республіки», в яких
вісім років точилися постійні сутички. Весь цей час рабшистська пропаганда
запевняла, що країнці напали самі на себе і бомблять власні міста і села.
Нісенітниця. Але практично всі орки в це вірять.

Мало. Не те.
Хайлу хотілося ще чогось. Він мучився довгих вісім років. І ось, придумавши
купу переконливих для ідіотів приводів, 24 числа місяця Злющого старий
ненажерливий орк напав на Країну. Він сподівався захопити нас за 72 години. В
можливості цього його запевняли наближені посіпаки. Справа в тому, що багато
років Хайло вливав величезні суми грошей в лояльних до його режиму агентів в
уряді Країни, в пропаганду на країнському телебаченні, радіо, в пресі та
Інтернехті. Він купував всіх, кого можна, а ті запевняли, що країнці нетерпляче
чекають на його війська, які принесуть в їх домівки щастя. Країнці не чекали.
Гроші вкрали. Хайла надурили. Його коханець Паторочєв більше не втішав і не
задовольняв усіх потреб вождя. Маленькі хлопчики, яким правитель цілував
животики, допомагали, але ефект проходив все швидше.

Хайло хотів
більше. Більше чогось. Більше всього. Просто більше. А ставало менше. Менше
грошей. Менше поваги. Менше рейтингу. Менше снарядів і військ. Війна йшла не за
планом. М’яко кажучи. Країнці давали опір. М’яко кажучи. Орки мерли, як
таргани. Гинули і країнці, але вони хоча б знали за що. Країнці стали героями в
очах всього цивілізованого світу. Так, назва одного з країнських полків
«Азовськ» стала синонімом мужності, а її воїни - прикладом для всіх, окрім
орків. Для них Азовськ став синонімом смерті. Для Хайла особисто ці хлопці і
дівчата уособлювали його безсилля і нікчемність. Він страждав. Хайло вважав
себе найвеличнішим, наймудрішим і наймогутнішим, а світ не вважав. Це
засмучувало. Це непокоїло. У розмові посіпак він підслухав, що деяких там людей
дуже заспокоюють якісь Фігін і Ярестович з Інтернехту. Хайло попросив
Паторочєва показати йому їх ефір, бо сам онлайн виходити боявся. Він вважав, що
Інтернехт краде душу користувача. Ввечері, надягнувши краще шовкове спіднє, на
великому ліжку, в обіймах коханця правитель РФ дивився Фігіна і Ярестовича,
сподіваючись заспокоїтися. Не заспокоївся. Весь ефір вони розповідали, що його
режиму кінець, а сам він здохне за 2-3 тижні. Кого таке заспокоює? Не
зрозуміло. Доки були в Інтернехті, прочитали погрозливий пост Дмітронотоліча.
Посміялися, але репостити, лайкати і коментувати не стали. Потім вирішили
пошукати рабсійських героїв, які стали символами їх праведного вторгнення.
Таким героєм виявився солдат на прізвисько Чмоня. Маленький недолугий
чоловічок, що потрапив у полон в перші тижні війни і бормотав нісенітниці про
навчання. На фото він стояв, як двієчник перед вчителем. Форма більшого, ніж
треба, розміру сиділа на ньому максимально потворно і сам він являв собою
втілення жалюгідності. Пошукали інших героїв. Таких було багато. Когось
упіймали за відправленням награбованого з білотруської пошти, з когось сміялися
циганці, бо поцупили в них танкохода, а від когось залишився самісінький
піструн і його фото гуляло просторами Інтернехту. З нього теж сміялися.
Знущалися і з армії орків, і з самого Хайла. Виявилося, що країнці дуже швидко
і влучно перетворюють на жарти і меми всю його велич. Вони розкатали промови і
дії Залупашенка, його генералів і всіх патріорків разом узятих. Орча пропаганда
плавала в лайні. Орчі політики соромилися, як діти. Якісь бабки назвали себе
Отрядами Хайла і записували звернення. В них одягнені у суцільний несмак старі
орчихи  погрожували людям, рівня яких їм
не досягнути і за сотні років розвитку, а якщо враховувати, що еволюція
обходить орків десятою дорогою, то ніколи у десятій степені. Хайлу стало дуже
соромно за це все. Назва Рабсійська Федерація взагалі стала синонімом сорому.
На перемогу Країни жертвували кошти всі, хто міг і хто не міг. Фонд колишнього
артиста, а тепер волонтера Сергія Притулка за добу збирав на новий безпілотний
Байрактароліт, що міг косити війська Хайла, як Ясь конюшину.

Але в орків
були і перемоги. Так, за місяць, поклавши сотні солдат і купу техніки, вдалося
захопити корівник поблизу населеного пункту Глини десь на Дамбасі. Ще вони
героїчно перемагали дитячі садки, школи, лікарні, житлові будинки, цивільних
людей, старечу, малечу, тварин і всіх, окрім військових. Військові, Тероборона
і просто партизани Країни вбивали орків пачками, підривали техніку, склади,
боєприпаси і самоповагу ворога. Натомість орки знищили і продовжували нищити
безліч міст, сіл, обстрілювали з артилерії територіальні громади і навіть
атомну станцію.

Звісно, Хайлу
було цього мало. Втомившись від Інтернехту, в обіймах Паторочєва він тихенько
заснув і бачив перемогу. Бачив повагу і тріумф. Все життя він був жалюгідним.
Міль. Бліда поганка. Навіть отримавши владу Хайло відчував невпевненість в
собі, хоча й ховав її під маскою мачизму. Зараз, уві сні, він був царем. Ні,
цього мало. Імператором! Мало. Він був богом!!! Теж недостатньо. Він був...
людиною.

-        
Прокидайся, - почувся крізь сон трохи хриплий
голос. Хайло відкрив очі. На краю ліжка сидів Презент Країни Зелененьський.
Голос належав йому.

-        
Доброго ранку, сволото, - м’яким, як у батька,
голосом привітався Головнокомандувач Закалюжний. Він стояв поруч і якось
недобре дивився на дезорієнтованого диктатора.

В кутку з
зав’язаними жовтим скотчем ротом і очима сидів на пляшці і тихо стогнав
Паторочєв.

-        
Что ето такоє? – ледь чутно спитав наляканий
Хайло.

У відповідь з
темного кутка кімнати пролунав тихий і дуже заспокоюючий голос Ярестовича:

-        
Це кінець.