Слава ЗСУ!

"Випадкова сім'я " - оповідання від Прокопчук Станіслав Іванович опубліковано 05.08.2024

"Випадкова сім'я"

—Ну і хороми, — однокурсниця Катя обійшла всі чотири кімнати.

—А ти Олено, виявляється багата наречена.

—Олена м'яко опустилася в крісло. 

—А ти навіщо прийшла? 

—Начебто в деканаті всі знають, що я хвора.

Катя плюхнулася на старий шкіряний диван. 

Він жалібно рипнув. Олена скривилася. У будинку було багато старовинних речей, які її сім'я збирала десятиліттями. 

—Ну?, —поквапила вона Катю.

 Їй хотілося якнайшвидше лягти, так було погано.

—Ну, —простягла Катя.

—Староста наш Костя мене попросив.

—Дізнався, що недалеко живу. 

—Ти ж знаєш, який він зануда. 

—Просив дізнатися, треба тобі щось чи ні. 

—Ти ж тепер зовсім сама залишилася. 

—Правда в такій квартирі, —з заздрістю, що погано приховується, відповіла Катя.

Олена насилу встала.

—Дякую, Катю, що відвідала. 

—А Кості скажи спасибі за занепокоєння і мені нічого не треба.

Катя підвелася і неохоче пішла слідом за Оленою до дверей. Але на порозі не втрималася:

—Я б у такій квартирці пожила. 

—Вечірки б закочувала. 

—Щастить же деяким із заздрістю сказала Катя. 

Олена без особливого інтересу запитала:  

—Кому це деяким? 

Катя вже на порозі випалила:

—Блаженним. Не від світу цього. Олена зі словами:

 —Всього тобі доброго, — зачинила вхідні двері квартири за однокурсницею Катею.

Олена лягла, але рятівний сон ніяк не йшов. Скільки себе пам'ятає, тут вона —прожила все життя з бабусею Антоніною. Бабуся була жінкою суворою. Олені з дитинства прищеплювалися правила етикету, французька, англійська, німецька мови обов'язково. Бабуся будь-якої миті могла заговорити на кожній з них і Олена повинна була їй миттєво відповісти.

Своїх загиблих батьків Олена не пам'ятала. Бабуся з небажанням говорила про свою, невдячну доньку Ірину. Вона народила Олену від якогось Олексія, який зрештою заманив її за собою до якоїсь релігійної секти. Звідти через три роки прийшла погана звістка. Під час своїх обрядів, або просто посиденьок вони обидва загинули у вогні. Подробиць Олені так і не сказали. А їй і не треба було. Вона батьків не знала і особливого смутку не зазнала.

У будинок до них заходило мало людей. Кравчиха Зіна, яка обшивала бабусю із онукою. Лікар, немолодий вже Ілля Єгорович. Подруги бабусі Єлизавета та Алла і давній залицяльник бабусі Петро Миколайович, у минулому відомий ювелір.

Ось серед цього оточення і росла Олена. Коли настав час йти до школи, вона злякалася. Стільки крику та шуму вона ніколи не чула. Але потім звикла та адаптувалася жити у двох світах: бабусі і звичайному, який був за стінами старої бабусиної квартири.

Біда прийшла до них несподівано. Бабуся, яка ніколи і нічого не купувала на вулиці у незнайомих людей, раптом купила гриби. 

 —Знаєш, проходила мимо і погляд упав на них. 

—Одразу ж згадався грибний супчик на дачі, який нам готувала Серафима, наша куховарка,— сказала бабуся Олені.

Бабуся Антоніна для себе й онучки Олени приготувала грибний суп.

Суп був дуже смачним, пах божественно. Олена не втрималася та з'їла другу порцію. Першою відчула себе погано бабуся Антоніна. Потім Олена. Зателефонували Іллі Єгоровичу, але телефон було вимкнено. Потім Олена дізналася, що він був на дачі.

Бабуся Антоніна довго не дозволяла викликати невідкладну медичну допомогу, стільки років вона довіряла тільки своєму лікареві. Але коли вона знепритомніла, а у Олени пливли кола перед очима, вона насилу набрала заповітні нуль три. З останніх сил підійшла до дверей і встигла відчинити замки. Там на порозі її знайшли лікарі невідкладної медичної допомоги.

Ну тепер усе позаду, крім втрати рідної людини, і треба жити далі. 

—Ось тільки на що? 

На стипендію, хоч і підвищену, не проживеш. Адже окрім їжі, є ще й квартира, за яку треба платити. Та й коли вона піде до інституту, велике питання. Бути на волосині від того світу і повернутися до себе колишньої, потрібен був час. І гроші.

Спочатку їй допоміг Петро Миколайович, який купив у неї кілька старовинних речей. Обдурив, правда, але Олена трохи підбадьорилася. Але проблема нікуди не поділася. Квартира вимагала дуже багато, за зручності, як би Олена не заощаджувала.

І одного разу вона згадала, що їй розповідала бабуся. Що раніше це була комунальна квартира. Це потім її розселили та повністю віддали прадіду за заслуги перед батьківщиною.

І Олена вирішила пустити мешканців. Їй самій вистачить її кімнати. А за трьох мешканців можна буде брати добру плату. Тільки потрібно знайти порядних та бажано жінок.

Вона виставила оголошення на сайті і почала чекати. Посипалися дзвінки. Але все було не те. То заробітчани, то сім'ї з дітьми, то студентки, які хихикаючи у слухавку, питали, а можна гостей приводити.

Коли потік дзвінків і приходів стих, Олена вирішила звернутися до агентства. Там все має бути організовано і людей з вулиці не порадять.

Але не дійшла. Одного разу вона йшла увечері вулицею Набережно-Хрещатицька і, побачила попереду на автобусній зупинці молоду жінку з двома маленькими дітьми. П'ятирічна дівчинка гризла пряник, судячи з усього, не першої свіжості. Маленький хлопчик лежав на колінах матері і тихо плакав. Сама ж жінка сиділа і голосно говорила по мобільному телефону. 

—Михайле, ну чому ти так із нами? 

—Діти голодні, про себе вже не кажу. 

—У мене зникло молоко. 

—Одумайся, куди нам йти. 

—Я не маю таких знайомих, які пустять нас до себе. 

—Тим більше, це твої друзі, а не мої. 

—Нехай твоя Віра живе з нами, тільки виділи нам кімнату і ми вас не потурбуємо.

—Як ні? 

—Ми не заважатимемо. 

—Михайле, не кидай слухавку.

—Михайле-е-е-е, – і вона голосно заридала.

Олена не змогла пройти повз. Серце стиснулося від цієї сумної картини. Вона підійшла до жінки і тихо присіла поряд.

—Вибачте, але я мимоволі підслухала вашу розмову. 

—Вам потрібна допомога?, —запитала вона, подаючи жінці паперову серветку. 

Та схлипнула.

—Не мені, а дітям. 

—Нас чоловік вигнав із дому. 

—Ночувати ніде, їсти нічого, грошей немає. 

—Що робити, розуму не прикладу.

—Ще й молоко зникло, – і вона знову заплакала.

Через годину, нагодовані діти спали, а Олена з Надією, так звали жінку з автобусної зупинки, розмовляли на кухні. 

—Я сиротою у дванадцять років залишилася. Батьки від зловживання алкоголем загинули. Жила у дитячому будинку. А як випустилася, повернулася до нашої квартири. Ну, вона була в такому стані, жах. Я її відмила, але їй потрібний був ремонт. Капітальний. Мені порадили її продати та купити поменше. Наприклад кімнату в малосімейці. Ну, а що з мене було взяти з молодої та дурної. Вірила всім. І залишилася на вулиці із сумою, на яку тільки ліжко купити, та на вулиці поставити.

Знайшла кут за оголошенням у бабусі однієї. Гарна бабуся була. Все казала, що їй не гроші потрібні, а людина жива поруч. Може б і жила з нею довго і щасливо, але тут приїхав її онук. Михайло.

Сам собою він начебто непогана людина. Але слабкий. Особливо до жіночої статі. І начебто нічого звичайного. Не виродок, але й не красень. Але як починає доглядати, очі горять, компліменти падають трояндами. 

—А що я?

—Молода, з хлопцями і жодного разу не цілована. Це, мабуть, його й привабило.

—Стали жити разом. Хоча мене його бабуся попереджала, що перевертень він. 

—Це вона так людей з подвійним дном називала,— реготнула Надя. 

—Але я щось закохана була. Ех, знати б чим усе це обернеться. У нього від батьків двушка була подарована. 

—Там і почали жити. Я одразу Машею завагітніла. Начебто й жили добре, він про нас дбав, забезпечував. 

—А дев'ять місяців тому Семен народився.

—І почалося. 

—Ти мені набридла. 

—Діти голосно кричать. 

Я не одразу зрозуміла, що в нього інша з'явилась. І мабуть ця Віра вирішила прибрати не тільки Михайла, а й квартиру. 

—Як результат, він нас виставив за двері.

Олена вислухала не рідкісну в наш час історію і сказала: — як бачиш, живу сама.

—Займайте поки що кімнату одну і живіть. Бо що-небудь придумаємо. —А решту дві кімнати здамо в оренду.

Але нічого з цього не вийшло. Наступним став дідусь Антон Михайлович. Того з дому вигнала дружина сина, який пішов з життя через тяжку недугу. Вона обманом запропонувала старій людині, щоб він про всяк випадок написав на неї дарчу угоду. Обіцяла доглядати його до кінця. Але натомість знову вийшла заміж, а старого діда виставила за двері. Він оселився у під'їзді будинку, де жила Олена. Вона і забрала його до себе, після того, як мешканець з першого поверху, тягнув його за комір сорочки по сходах на мороз.

Останню кімнату зайняв сліпий юнак на ім'я Паша. У того теж трапилося так, що його опікун обчистивши його обманом до нитки, вигнав надвір.

Його Олена побачила, коли йшла до інституту. Четверо молодиків знущалися з Паші. 

—На хліба, — говорив йому один з них. 

Паша йшов на голос, а веселун кидав сухар іншому. 

У Паші тремтіли губи, але мабуть почуття голоду було сильнішим.

Тепер у Олени велика сім'я. Надя підробляє у магазині прибиральницею. Паша стежить за дітьми. Кращої няньки не знайти. Він хоч і не бачить, але чудово чує. І вміє розповідати казки, які сам і вигадує. Антон Михайлович теж не сидить без діла. У молодості він був корабельним коком, так що з простих продуктів готує їм майже ресторанні страви.

Ось так Олена тепер і мешкає. І не шкодує жодної крапельки. Вона завжди знає, що її чекають. Вона відчинить двері, а назустріч їй виходить вся її знайдена випадкова сім'я.

Кінець

Ваш коментар буде першим!