Слава ЗСУ!

"Задивившись на вогонь" - оповідання від Max_Mak опубліковано 11.08.2020

ПРОЛОГ

Кажуть, на палаюче полум’я можна дивитися безкінечно. І чому воно так? Відповіді, мабуть, у всіх будуть різними. Комусь додають веселого настрою жваві іскринки, спалахуючи то там, то тут, немовби скачучи й бавлячись. Когось заворожує мінлива кольорова вогняна гама – червона, оранжева, жовтогаряча, зелена, голуба… Хтось уподобав назавжди оте лагідне потріскування дров у печі, що віщує оселі тепло й затишок. А на декого ця незвичайна гра барв і звуків навіває спогади – давні й недавні, приємні й болючі, горді й нікчемні. Варто лише на якусь мить замислитись, не відводячи погляду від отієї домашньої райдуги, що поволі розгоряється у грубці, й минуле саме постукає у двері – гучно, вимогливо. І нікуди вже не подінешся від цього небажаного й настирливого гостя. Муситимеш вітати та приймати його й уже вкотре коротати сутінки у такому малоприємному товаристві. Може, тому що майбутнього більше не маєш. Сама від нього відмахнулася…
Змахнула з ока непрохану сльозу. Першу. А скільки ще їх буде пролито цього незатишного самотнього вечора – після гірких невідчепних споминів!..
Вже ледве-ледве стримувала перший напад ридання. Сльози стискали горло, кипіли в очах, виривалися назовні нестримним вибухом плачу.
«От біс же тебе бери! – прийшло на допомогу самокепкування. –
І в кого ти вродилась, отака тонкосльоза?! Ще й досі не наревілася?! Щовечора рюмсаєш, як за покійником! Було б через що!»
І сльозини сховалися назад, у вічі. Й губи незграбно скривились у сумній усмішці. Й зуби міцно зціпилися, на якийсь час зупинивши тривалий сльозолий. Однак він іще повернеться не раз. Бо ж причин для плачу у неї таки чимало. Занадто вже важко було пережито останні п’ять років! Та й раніше багато чого сталося!..
Брязнула кочерга, піддівши й відчинивши маленькі пічні дверцята. У невеличкому отворі заграло всіма барвами жваве полум’я. І у такт із ним затанцювали думки про давню й недавню минувшину – наче справді непрохані й небажані лихі гості, яких незмога виставити за поріг…
З якими ж гостинцями вони до тебе завітали? Знову з муками й докорами совісті: «Це ж уміти треба – отак змарнувати своє життя! Сорок років – псові під хвіст! Прожила піввіку непомітно й без користі, просидівши осторонь навіть у той час, коли кожен «багнет» був на рахунку! Що зробила за ці чотири десятиліття? Чого домоглася? Кому хоч раз у пригоді стала, хвалена-перехвалена розумнице?! Бур’ян! Перекотиполе!»
Мабуть, просто боялася жити. Жити вповні, а не животіти, не «писати чернетку» свого життя, відкладаючи все на потім і гадаючи, що час для рішучих дій і серйозних звершень іще настане колись пізніше, у майбутньому. Не настав! Несправдженими залишилися дитячі та дівочі мрії, фантазії, сподівання, плани! От сиди тепер, похнюпившись біля пічки, сама-самісінька, вздовж і впоперек побита власними хворобами фізичними й душевними! Сиди й терзайся муками сумління через те, що не встигла й уже ніколи не встигнеш зробити те, що могла б і мусила!
Героїня якогось старого фільму запевняла, що у сорок життя тільки починається. Дзуськи! У цьому віці підбиваються підсумки прожитого. Невже прожитого задарма?!..

---

Ваш коментар буде першим!