Слава ЗСУ!

Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше мовчить, а не то - гризеться. Все їй стає на завадi, все не по їй. То не прибрано в кухнi - i вона гарикає Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гукає:

- Оця ще менi чепуруха!

- Чого ви, тiтко, сердитесь? - спитає Христя.

Мар'я мовчить, сопе. Цiлий день не говоре, а на вечiр - полiзла на пiч та вже вiдтiля i не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зiтхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усi, не раз Христя чує її хлипання.

- Хоч би свекруху, скорiше чортяка узяв! - раз, нудьгуючи, вона сказала Христi.

- То що б було?

- Вернулася б до чоловiка. Так усе надолужило - не повiриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я.

Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другiй хатi постелю.

- Мар'я дома? - спитав пак.

- Дома, - одказала панi.

- Навчив москаль, як дома сидiти! Що ж вона робить?

- Що робить? Нiчого. Спить або так лежить.

- Я не знаю, нащо ми держимо аж двi слуги, коли й однiй нiчого робити? - помовчавши, спитав пан.

- А коло печi? - одказала панi.

- Хiба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бiгала, то Христя впоавлялася… А воно - лишня душа, - скiльки одного хлiба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христi накинути що…

Христя якраз стояла навпроти дверей i бачила, як панi, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарiлкою, i незабаром перевiв розмову на друге.

Христя уже бiльше не слухала; переславши постелю, вона мерщiй утекла в кухню. З глибу душi її, зо дна самого серця пiднiмалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрiзь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'i.

- А ти думала, нами дуже дорожаться? - покiйно спитала та. - Я давно тобi казала, що ми гарнi, поки нужнi, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, нiхто шматка хлiба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде - другi будуть. Добре тiльки тим, хто сам нiчого не робить або за грошi чужу роботу купує, а робiтникам - всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього ранiше не зробили? Про мене - байдуже: свiт не клином зiйшовся; не буде Галя - буде другая… Не в їх тiльки робота, i в других е, а менi рук не позичати… А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!

- Та менi аби року добути, та й нехай їм!

- Року! - здивувалася Мар'я. - А малий той рiк? їм тiльки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.

- Нi, не зостануся, - рiшуче одказала Христя.

- А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однiєю будуть правитись. От ти й знай!

- Що ж менi робити? - безнадiйно спитала Христя.

- Як що? Кидай i ти разом.

- Як же я покину?

- Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, - до печi й не становись; то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.

- Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.

- Чудна ти! - сказала вона. - Годi! пора спати, - додала, повернулася й швидко заснула.

А Христю обняли важкi думки, їй було болiсно i страшно; досада й сльози гнiтили її. Вона не знає, що їй робити, як обiйти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї - покинути?.. Серце не хотiло. Воно шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-туди повернулася - i зразу знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися - i роботи прибуде, i… - Вона не додумала, не доказала - сльози, як горох, облили її.