Слава ЗСУ!

- I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!

- Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! - гукнув вiн, махнувши рукою. - Давайте лиш чаю.

- Христе, чаю! - гукнув Проценко.

Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

- Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.

- Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, вiн зразу знявся.

- Прощайте.

- Куди ж се?

- Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?

- А коли?

- У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.

- Спасибi, прийду. Довбня пiшов.

- А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. - I чаю не схотiла пити!

- Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

- Ось жениться - оханеться.

- Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?

- Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.

- Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!

- Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.

- Що ж, ви пiдете?

- Обiцяв.

- Хм… - дивувалась сама собi Христя.

П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

- Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.

- А що?

- Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.

- Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! - одказав Проценко.

- Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? - образливо запитала Христя.

Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! - аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…