Слава ЗСУ!

Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися - такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi - радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?

- Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, - сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.

- А менi про те й байдуже, - одказала Христя.

- От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! - скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.

- Здоровi! З празником! - привiтався вiн, пiдходячи до гурту.

- Здоровi! - одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…

- Отак обiйди хлопця та й води його за собою! - сказала низенька таранкувата Педоря.

- Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! - одказала Горпина. - Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.

- Що ви тут про мене мелете? - обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

- Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, - Засмiялася Горпина.

- Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, - одказала понуро Христя.

- Дрiк такий нападе!.. - жартує Горпина. - От коли б та на всiх хлопцiв разом.

- То що б було? - хтось обiзвався.

- Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, - пригадує Горпина. - А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним - навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.

- Богу моляться?.. - хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

- Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, - хтось придержує.

- Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почує, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому! - сказала.

- Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.