Слава ЗСУ!

Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.

- Дивись, як менi страшно, - струснувшись, каже Христя. - Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

- Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

- Чого там Онисько, я i сам! - обiзвався Федiр.

Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

- То ти, Федоре, сам?

- Атож.

- Так прощавайте. На добранiч!

- Прощай. Добранiч!

Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

- Ти, Христе, замерзла? - надумався Федiр.

- I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

- Коли хоч… - несмiло почав Федiр, - у мене кожух добрий i довгий.

- То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

- У мене свита… А хочеш - поли широкi - полою прикрию.

I в одну мить розстебнув кожух.

Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.

- Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? - спитала Христя i зареготалася.

- Христе! - скрикнув Федiр, придавивши її до боку.

- Ти ж не давися, - ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.

- Поки свiту сонця, - почав вiн, - поки земля стоїть… поки сам пропаду - не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.

- Чого ее так? - спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

- Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, - знову почав вiн, - а я? я… Батько мене лає: дурний - каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! - тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.

- Не пустуй, Федоре, - суворо сказала вона.

- Без тебе менi свiт - не свiт i люди - не люди! - крiзь плач скрикнув вiн. - Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi - то дурнi, то вороги… I задасться таке! - жалiвся Федiр.

Христя важко зiтхнула… "Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий", - думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.

- Хоч би i вiк отак, Христе, - шептав вiн. - Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

- Ось уже i двiр твiй! - журливо промовив Федiр. - Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.

- Спасибi тобi, Федоре, - тихо подякувала вона. - Прощай! - I напрямилася у хвiртку.

- Христе! - обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:

- Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.

- Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. - питає, тремтячи увесь, Федiр.

- Iди вже собi, - з-за хвiртки сказала Христя.

- Господь з тобою! - промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.