Слава ЗСУ!

Поки між лицарями відбувалася ця розмова, Седрик усіляко намагався випитати в охорони, що вони за люди та з якою метою вчинили напад.

— На вигляд ви англійці, — казав він, — а тим часом накинулися на своїх земляків, немов справжні нормани. Якщо ви мені сусіди, отже, мої приятелі: хто ж із моїх англійських сусідів колись ворогував зі мною? Кажу вам, йомени: навіть ті з вас, які заплямували себе розбійництвом, користувалися моїм заступництвом; я жалів їх за вбогість і разом із ними кляв їхніх пригноблювачів, безсовісну шляхту. Що ж вам потрібно від мене? Навіщо ви чините наді мною ґвалт? Чому ви мовчите? Ви поводитися гірше, ніж дикі звірі; невже ж ви хочете вподібнитися безсловесній скотині?

Але всі ці промови були марні. У його охорони було багато важливих причин не порушувати мовчанки, а тому він не міг дошкулити їм ні гнівом, ні вмовляннями. Вони й далі швидко їхали вперед, заки попереду, наприкінці широкої алеї, не з'явився Торкілстон — стародавній замок, що належав у ті часи Реджинальду Фрон де Бефу. Цей замок мав вигляд високої чотирикутної вежі, оточеної трохи нижчими будівлями й обнесеної зовні міцною стіною. Навколо стіни тягнувся глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річечки. Фрон де Беф нерідко ворогував зі своїми сусідами, а тому подбав, щоб зміцнити замок, побудувавши на кожному розі зовнішньої стіни ще по одній вежі. Вхід до замку, як у всіх твердинях того часу, був у стіні попід склепінням, захищеним обабіч маленькими башточками.

Тільки-но Седрик угледів обриси зубчастих сірих стін замку, що поросли мохом і підносилися над навколишніми їх лісами, йому все відразу стало зрозуміло.

— Даремно я кривдив злодіїв і розбійників тутешніх лісів, — сказав він, — подумавши, що ці бандити можуть належати до їхньої ватаги… Це все одно, що дорівняти лисиць наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підступні собаки, чого домагається ваш господар: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що ще залишилося двоє саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так убийте ж нас і завершіть тим своє лиходійство. Ви забрали наші вольності, забирайте і життя. Якщо Седрику Саксу не до снаги урятувати Англію, він ладен умерти за неї. Скажіть вашому жорстокосердому господареві, що я лише благаю його відпустити і не ображати леді Рове-ну. Вона жінка; йому нема чого боятися її, а з нами вмруть останні бійці, які мають зухвалість за неї заступатися.

Варта на цю промову не зронила ні слова; на той час вершники зупинилися перед брамою замку. Де Брасі тричі протрубив у ріг. Тоді стрільці, що висипали на стіни при їхньому наближенні, поспішили зійти донизу, опустили звідний міст і впустили загін у замок. Варта змусила бранців злізти з коней і відвела їх до зали, де їм запропонували сніданок; але ніхто, крім Ательстана, не торкнувся його. Втім, нащадкові короля-сповідника теж не дали часу ґрунтовно взятися до поданих страв, тому що варта повідомила його та

Седрика, що їх поселять окремо від леді Ровени. Пручатися було даремно. Іх присилували пройти у велику кімнату, склепіння якої опиралося на незграбні саксонські колони й надавало їй схожості з трапезними, які й тепер ще можна зустріти в найдавніших наших монастирях.

Потім леді Ровену розлучили й з її служницями та провели — дуже чемно, але не запитавши про її бажання, — в окрему кімнату. Таке ж сумнівне вшанування чекало й Ребекку, незважаючи на благання її батька. Старий у розпачі пропонував навіть гроші, аби лише дочці дозволили залишатися при ньому.

— Нечестивцю, — відповів йому один з охоронців, — коли ти побачиш, який барліг тобі приготували, то сам не захочеш, щоб дочка залишалася з тобою!

І без дальших переговорів старого Ісака потягли геть від інших полонених. Усіх слуг ретельно обшукали, обеззброїли й замкнули в особливому приміщенні. Леді Ровену позбавили навіть присутності її служниці Ельгіти.

Кімната, куди ув'язнили обох саксонських шляхтичів, у той час правила за вартове приміщення, хоча за старих часів це була головна зала. Відтоді вона отримала менш важливе призначення, тому що нинішній власник, у числі інших прибудов, зведених заради зручності, безпеки та краси свого баронського житла, побудував собі нову чудову залу, склепіння якої підтримувалося легкими й витонченими колонами, а внутрішнє оздоблення свідчило про велику майстерність у справі прикрас і орнаментів, що вводяться норманами в архітектуру.

Сповнений гнівних думок про минуле й сьогодення, Седрик схвильовано крокував кімнатою; тим часом Ательстан, якому природна апатія заміняли терпіння й філософську твердість духу, байдуже ставився до всього, крім дрібних незручностей. Але й ними він так мало переймався, що здебільшого мовчав, лиш зрідка озиваючись на збуджені й палкі промови Седрика.