Слава ЗСУ!

— Як ти навчився читати? — запитала дівчина.

— Як усі, — відповів він. — У школі.

— Але, якщо ти вмієш читати, чому ж лишився простим чабаном?

Юнак щось пробурмотів, уникаючи відповіді. Він знав, що їй цього не зрозуміти. Знову він почав описувати свої пригоди, і мавританські очі раз по раз округлювалися то від жаху, то від здивування. Минав час, і юнакові хотілося, щоб цей день не кінчався ніколи, щоб її батько був постійно заклопотаний, а йому довелося б чекати кілька днів. Він раптом відчув щось таке, чого не знав раніше: йому захотілося назавжди залишитись у цьому селі. Біля цієї чорнявої дівчини його життя стало б цілком інакшим.

Та врешті-решт з’явився крамар і розпорядився, щоб юнак постриг чотирьох овець. Заплативши за вовну, звелів йому вернутися через рік.

І ось тепер через чотири дні він знову буде там. Йому було радісно й тривожно водночас — а що, як дівчина давно його забула? Скільки ж чабанів побувало вже там, торгуючи вовною.

— Нічого страшного, — переконував він своїх овечок. — Є повно дівчат і в інших селах.

Та в глибині душі він знав, що це не так. Також він знав, що й пастухи, й моряки, й торговці завжди знаходять собі місцину, де мешкає хтось такий, задля кого вони відмовляються від радощів безтурботного блукання по світах.

Вже розвиднювалось, і пастушок погнав своїх овець назустріч сонцю. «Їм ніколи нічого не треба вирішувати», — подумав він. «Можливо, тому вони й туляться до мене».

Лиш одне цікавило овець — їжа й вода. Доки юнак знаходив для них найкращі пасовища в Андалузії, вони залишалися його вірними друзями. Звичайно, дні минали для них однаковісінько, а години від сходу й до заходу сонця тяглися безконечно; протягом свого короткого життя вони не читали жодних книжок і не розуміли ані слова, коли чоловіки обмінювалися сільськими новинами. Їм було досить їжі й води, і це все. Натомість вони щедро віддавали свою вовну, свою прихильність і — раз на якийсь час — своє м’ясо.

«Якби я раптом став якоюсь потворою й почав їх убивати, вони б цього навіть не збагнули й покірно сконали», — подумав юнак. «Бо вони довірилися мені й забули, як керуватися інстинктами. Я ж даю їм воду та їжу».

Ці думки трохи збентежили юнака. Можливо, церква, з нутра якої проростав платан, була зачарована? Вже вдруге йому тут наснився однаковий сон, а тепер ще й вірні друзі починають дратувати. Ковтнувши вина, яке залишилося ще з вечері, він щільніше загорнувся у свій кожух. Знав, що через кілька годин, коли сонце опиниться в зеніті, спека стане такою нестерпною, що отару вже годі буде провадити далі. Влітку о цій порі вся Іспанія засинала. Гаряч не спадала аж до сутінків, і весь цей час він мусив волочити за собою кожуха. Проте як тільки починав нарікати на свій тягар, відразу ж пригадував, що лише завдяки кожухові й витримує ранкову холоднечу.

«Треба бути завжди готовим до несподіванок», — подумав він, дякуючи кожухові навіть за те, що той важкий.

Кожух мав своє призначення, а юнак своє. Його життєвою метою були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Цього разу він збирався пояснити дівчині, як сталося, що він, простий чабан, навчився читати — він-бо відвідував семінарію, поки йому не виповнилося шістнадцять. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини, що тяжко працювала лише для того, аби здобути собі їжу й воду — як і вівці. Він вивчав іспанську мову, латину й богослов’я. Проте вже з самого дитинства мріяв пізнати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня, під час відвідин родини, він набрався відваги й зізнався батькові, що не хоче бути священиком. Він хоче мандрувати.