Слава ЗСУ!

Готель губернського міста, де помирав Миколай, справдив найгірші очікування Костянтина Левіна. Коли він привів дружину у брудний номер, почуття досади на неї ще більш зросло: замість того, щоб дбати про брата, йому доведеться піклуватися про Кіті. Біля дверей на нього чекала Марія Миколаївна. Почувши розмову чоловіка з нею, Кіті визирнула у коридор, що примусило Левіна почервоніти від сорому. Він поспішив до брата. Як не готувався Левін до страшного видовища, але те, що він побачив, було жахливіше за будь-які страшні картини, що поставали в його уяві. Він ледве пізнав у напівживому тілі свого брата, а сморід і бруд у кімнаті викликали огиду. Костянтин сказав, що приїхав із дружиною, і з полегшенням вийшов з кімнати, ніби за Кіті. Але дружині він сказав, що їй краще не бачити брата. Вона благала дозволити їй піти до Миколая, запевняючи, що може стати у пригоді. Левіну було страшно думати про те, що відбувається з його братом, він боявся смерті і вважав, що нічого не можна зробити. Кіті, побачивши, в якому стані Миколай, розпочала бурхливу діяльність. Вона знала, що робити, бо бачила таких хворих, коли була на водах. Коли Левін повернувся з лікарем, він не впізнав кімнати Миколая: за розпорядженням і з участю Кіті все було вимите, брат лежав на чистих подушках, у чистій сорочці, називав дружину Левіна Катею і говорив, що якби вона доглядала його, він уже б давно одужав. Кіті краще за всіх розуміла Миколая, його бажання, бо зовсім забула про себе, а думала тільки про те, чим вона ще може йому допомогти. Вона запросила священика, Миколай соборувався, після чого йому наче стало краще. Левін сказав Кіті, що дуже вдячний їй за те, що вона поїхала з ним.

Другого дня Миколаю стало гірше, він допікав усіх дратівливими примхами безнадійно хворого, який заздрить здоровим. Він страшенно страждав, і всі, хто бачив його страждання, страждали теж, їм хотілося, щоб усе швидше скінчилося. Навіть Левін тепер не боявся смерті, а чекав її. На десятий день від приїзду до міста Кіті захворіла. Коли вона мала вже сили прийти до хворого і сказала, що була нездорова, він презирливо посміхнувся. Тієї ж ночі Миколай помер. Почуття жаху перед нездоланністю смерті охопило Левіна, але те, що Кіті була поруч, народжувало нездоланне бажання жити, любити. Вона врятувала його від безнадії й відчаю. І не встиг Левін подумати як слід про таємницю смерті, як перед ним постала таємниця життя: Кіті вагітна.

Відтоді як Олексій Олександрович Каренін зрозумів з бесіди з Бетсі та пояснень Степана Аркадійовича, що від нього вимагають лише залишити Анну в спокої і не турбувати своєю присутністю, бо саме цього вона сама бажає, він почувався розгубленим і не розумів, що має робити. Він уперше віддав себе в руки тих, хто опікувався його справами, й не заперечував ні в чому. Тільки коли Анна поїхала з його дому і англійка прислала спитати, чи має вона тепер обідати з ним за одним столом, він отямився і вперше осягнув своє становище. Він був настільки вражений, що не міг поєднати й примирити своє минуле й теперішнє, не міг примирити своє недавнє прощення й розчуленість, свою любов до хворої дружини й чужої дитини з тим, як тепер з ним вчинили: він опинився сам, знеславлений, осміяний, нікому не потрібний серед презирства чужих людей.

Кілька днів він зберігав спокійний і навіть байдужий вигляд, займався прийомом відвідувачів, управителя справ, їздив до комітету, але відчував, що всі ставляться до нього з презирством саме через нещастя, що спіткало його. Не було жодної людини, якій би він міг розповісти про те, що у нього на серці, бо не мав жодного друга. Він не витримував цього тягаря самотнього болю, не міг більше бачити людей. Одного разу, коли Олексій Олександрович був в особливо пригніченому настрої і велів нікого не приймати, до нього у кабінет увійшла графиня Лідія Іванівна. Вона захоплювалась новою релігійною течією, що набула популярності у вищому світі і до якої Олексій Олександрович ставився дуже стримано. Тепер графиня приїхала втішити Кареніна, і її слова, сповнені містичного змісту про вищу волю, яка керує вчинками людей, знайшли відгук у душі Кареніна. Лідія Іванівна вирішила допомагати йому вести дім, виховувати сина. Вона одразу взялася до справи: пішла до Серьожі і сказала, що його батько святий, а мати померла.

Ще молодою дівчиною Лідію Іванівну віддали заміж за багатого, знатного, доброго й розпусного чоловіка, але через два місяці після одруження він залишив її, хоча ніхто не знав, чому вони так і не розлучились офіційно.

З того часу подружжя жило окремо одне від одного. Придворні й світські турботи не заважали Лідії Іванівні бути весь час у когось закоханою, але тільки тепер, коли вона почала опікуватися Кареніним, вона зрозуміла, що ті закоханості були несправжні. Вона витримувала свою роль співчутливого друга, але хотіла подобатися йому, не раз Лідія Іванівна подумки бажала, щоб вона була незаміжня, а Анна померла. Вона почала вишуканіше одягатися, аби тільки подобатися йому. Цю закоханість помітили й у світі, не говорили про неї, але ставилися до дружби графині з Кареніним іронічно. Лідія Іванівна знала, що Вронський і Анна приїхали до Петербурга, і не дуже здивувалась, коли отримала від Анни листа, у якому та просила посприяти її побаченню з сином. Лідія Іванівна відчула, що настав її час помститися Анні за своє жіноче нещастя. Вона відправила посильного, що прийшов з листом, без усякої відповіді, а сама написала записку до Кареніна, у якій натякала на важливу для нього справу і просила його приїхати на чай. У цей день Каренін отримав черговий орден і був у більш доброму гуморі, ніж звичайно. Йому здавалося тепер, що, звільнившись від обов’язків сімейного життя, він зможе працювати і бути корисним суспільству, новий орден ніби підтверджував такі міркування. Але Олексій Олександрович не помічав, що його службова кар’єра вже скінчилася, ніхто більше не прислухався до його думки, а коли він пропонував щось нове, всім здавалося, що це саме те, чого робити не слід. Лідія Іванівна заїхала по нього, коли Кареніна вітали з нагоди вручення нагороди. Ні він, ні вона не звернули уваги на глузливі погляди, які кидали на них. Лідія Іванівна повезла Кареніна до себе, розповіла, що Анна у Петербурзі, і показала йому листа від Анни до неї. Олексій Олександрович знову відчув біль, але він одразу визнав за Анною право бачити сина. Лідія Іванівна — навпаки — була переконана, що цього робити не можна, і переконала його. Вона написала Анні листа, в якому сповіщала, що це побачення неможливе.