Слава ЗСУ!



Юрій Косенко

АВАРІЯ,

або Невідмолене місто

ББК

Поблизу великого міста 19.. року стався вибух на потужному хімічному комбінаті. Рознесені вітром отруйні викиди засипали все на десятки кілометрів. Евакуйовано мешканців довколишніх сіл.

Драматична подія ламає в місті звичне життя, надає несподіваного виміру для переоцінки моральних цінностей. Це стосується і головного героя оповіді, причетного до ліквідації аварії. Його внутрішній світ, після драматичного випадку в зоні зараження, зазнає доленосних змін.

Далека зірка за вікном видалася мені спросоння надміру сяйною і привернула увагу. Певно, висіла там завжди, але ніколи не випадало роздивлятися небо з ліжка — зашторюємо вікно на ніч.

Хотілося пити. Звівся з постелі й почалапав до кухні. Глянув на годинник: до світанку ще ген-ген. Саме той час, коли сіється над землею нічне чармлиння, із якого день випікатиме свій хлібець. Неспроста в таку пору прискорено б’ється серце і пульсують, мов оголені, всі чуття, коли щось нагло змусить тебе очутитись від сновидінь і ще встигаєш притомно впізнати їхні танучі тіні.

Налив потемки — ясніло від місяця — у кухоль води й, доки пив, пошукав на всіяному зорями небосхилі ту, несподівану. І змерз від несподіванки: хіба-що заспаним очам побачене могло видатися за надяскраву зірку. Воно щомиті мінилося, омивалося мінливими хвилями світла.

Хто б не збагнув, що то є! Надто почастішали віднедавна чутки про незвичайні з’яви на небі. Та й сам я, хіба, не був спраглим такої події? Не потребував, не передчував її наближення?

Ось як вона сталася! Сталася!

А все ж було це справдження очікуваного до млості неправдоподібним, зрідна тій омані, коли ввижається, що, схотів би – і шугнув із місця у височінь, ширяв там донесхочу, усупереч доказам розуму.

Чомусь здалося, що серпанок має оповивати тепер усе довкола: бездонна, кристалічно прозора вись — і запаволочена, розмлоєна земля. Бо не що інше, як її сон, запорука моєї пригоди.

Відчинив раму вікна, сперся на підвіконня: зарослий переліском схил під нашим будинком, річка вдалині— їй би виблискувати тепер під місяцем — усе куталось у густий туман.

Не могло такого бути о цій порі — ще не скоро світатиме. Прикипів поглядом до сяючої кулі. Вона висіла непорушно. Потім ледь змістилася, далі знову. Водночас, змістилося щось і в мені: звичний світ перед очима почав розпливатися, змінювати свої форми. Здалося, що втрачаю рівновагу й похапцем присів на стілець.

Збурювалась у душі незнана досі радість від усвідомлення власної зачаєної готовності до перемін, од навісного сподівання, що з’явився віщий знак. І, як давній тинк, осипиться з нас усе чужорідне, напластоване за віки, і вирвемося, — очищені, вільні, приналежні самим собі, — на свободу.

Знаю їй ціну, свободі, довгою була наука! Розпоряджуся нею, як того варта!

Ба, ні! То вона, спопеляючи все до первородної чистоти, розпорядиться мною, нами!

Сидів на стільці, спостерігав за видивом, ще не ймучи до решти віри. Кінець світу настає? Чи пройдеш щаблями оновленого? Бо життя позбавиться звичного осердя, і станеш островом на хвилях його... Страшно — і солодкий цей страх! Що з дотеперішнього залишиться в ціні? Хіба тільки те, що чекало на цю переміну, здатне прийняти її...

Нестерпно було далі володіти такою новиною самому. Не вагаючись, набрав номер телефону Олександра, єдиного, до кого міг озватися такої пори.