Слава ЗСУ!

Він зняв слухавку навдивовижу скоро.

— Спиш? — поспитав його з глузливим притиском.

— Устав щойно. Запалити скортіло...

— А ти у вікно визирни.

— Що там?

— Сам побачиш, на небі!

Скоро він знову взяв слухавку.

— Нічого не виявив...

— Уважно роздивись: яскрава пляма. Рухається!

— Ага, цікаво...

— Стривай, біноклем скористайся.

— Зараз... цікаво...

Знову злегка торохнула об столик трубка. Цього разу він довше не вертався.

— Однак не знайшов.

Я зиркнув на небо: чи не зникло видиво. Ні, висить, хіба-що трохи змістилося й віддалилося.

— Ясно, твої вікна не в ту сторону дивляться. Бо цього неможливо не помітити.

— Хіба вийти у двір? – І набік, дружині: — Та нічого не трапилося, спи собі. — Тоді до мене: — Чуєш, раптом, сідатиме, чи там стовпи світла, абощо— зразу подзвони, вискочу подивитися. Фотоапарат наготуй.

— Якби ж плівка була. Мов на зло!

— Ну, молодець! Гляди ж, подзвони...

Тепер у мене був спільник. Може, тільки нас двоє і знали про те, що відбувається. І думав про нього в цю мить, як про брата. І тішився з його незворушного тону: знав, що стоїть зараз біля вікна, якщо не вийшов надвір, вишукує у бінокль на небі небачену з’яву. Чудно, вчора надвечір ми з ним, попиваючи пиво, якраз просторікували про невпізнані об’єкти. З тієї нагоди, що у кількох газетах мелькнули короткі повідомлення про незвичайні світіння в атмосфері десь у Сибіру, супроводжувані дивними явищами: зупинялися самі по собі автомобілі, гасло світло в будинках і вигорала трава там, де світлова куля опускалася долі. Невдовзі — вона не вона— пронеслася над усією країною й пропала десь в океані. Якось вранці, простуючи на роботу, бачили її багато людей і в нашому місті.

Отак то воно сталося, думалось мені, мовби й випадково — та збіглось усе докупи: і та розмова наша, і те, що прокинувся нині, і, навіть, Олександрове бажання запалити ні світ ні зоря.

Ще дослухався до вібрування власних нервів, але вже й утомився стежити за сяйною плямою: ніяких змін із нею не відбувалось. Очі злипалися — надто мало спав цієї ночі.

Поволі охопив мене сумнів: а якщо то, все ж таки, звичайнісінька зірка? Просто яскравіша за інші.

І дивився на неї з наростаючою недовірою, як на ошуканку. Авжеж, тільки й бракувало сподіватися чудес небесних! Не було, не буває й не буде! Не вибитися ніколи зі звичної колії й не скинути свого ярма, щоб, раптом, перемінилося все, як душі бажається. Коли б життя до кожного примірялося, то звалося б райським.

От-от і стало б мені тоскно після недавнього зворушення. Та ще й дурня клеїв перед приятелем серед ночі.

На дворі починало сіріти. Туман піднімався над землею, закриваючи від ока небо. І це мене втішило: атож, не все так просто, якщо сама природи накидає завісу...

Ліг у постіль, але не брав сон. Думки не вгамовувалися, перестрибували з одного на інше та сходилися, усе ж таки, на одному: чим би все обернулося, якби отака-от зірка насправді виявилася... І ніби зимний протяг проймав мене, гуляючи помешканням: був сам удома — дружина у відрядженні, дитина до вихідних у батьків.