Слава ЗСУ!

Дзвінок будильника визволив мене з півсонного марення. Голова гула і почувався, як ціпком змолочений.

Сходило сонце. На вияснілому небі давно згасли зірки, окрім декількох, найяскравіших. Серед них і моя, пречудна. Насміхається!

Ох, і зольно ж мені стало на душі, неначе виставився на посміх перед якимсь телепнем! Підсмажив яєчню, увім’яв її знехотя і поїхав на роботу, забувши, на додачу всьому, поголитися. Це мене дістало до живого! Але зайшов до рідної «контори», перекурили із хлопцями задля початку робочого тижня, перекинулися словом-другим — і попустило. Сів за свій стіл — як під воду пірнув. До наступних вихідних. У голові супокій: ні думок, ні проблем — невагомість. Попливли потихеньку, навіть не хекнувши!..

Запам’яталося: була одинадцята. Бо по радіо передавали виробничу гімнастику. Зайшов до нашої кімнати агроном Данило Кулин із підшефного радгоспу, ми щось для них проектували, і запитав, чи вже чули про аварію на новому хімкомбінаті?

Аварія то й аварія, хіба ж мало їх усяких. Поцікавились, для годиться, що там трапилося. Подейкують, розповів, вибухнули вночі резервуари, досі пожежу гасять. Видно, не абищо сталося, бо він ледве дістався до нас із передмістя на попутній машині. Автобуси зняли з маршруту.

— Чому?

— А хто ж його знає!

— У нас теж сьогодні на зупинці стовпотворіння було,— озвався Славко.— Півтора крб. на таксі викинув.

Хтось знічев’я — є нагода поспілкуватися — зателефонував знайомому в іншому

районі міста, чи, бува, не чував, про аварію на хімкомбінаті? Той про неї нічого не знав, зате розповів про довжелезну автобусну колону, яка на світанку пройшла попід його будинком у той бік.

Аж тепер новина розворушила нас. Запалили просто в кімнаті, порушуючи сувору заборону. Славко згадав, що має приятеля в міліції. Спробував дізнатися від нього більше. Але й той небагато знав про хімкомбінат. Лиш повідомив, що від них відрядили туди два десятки чоловік із комплектами «хімдиму», серіч — захисних костюмів. А щодо автобусів, їх, справді, чимало мобілізували для евакуації населення. Але, цур, на його слова не посилатися...

Тут повернулася Світлана з магазину.

— У черзі жахи розповідають! Ніби на хімкомбінаті щось загорілося, вибухнуло і тепер отруєно всі ближчі села. І що багато людей загинуло.

— О, Боже! — зойкнула Раїса Федорівна. І болісно глянула на Женю Петровського. Наразі, всі згадали, що його родина мешкає поблизу комбінату. Він, доки те слухав, сполотнів на виду. Підійшов до телефону і, збиваючись у наборі цифр, подзвонив дружині на роботу. Її покликали, він запитав про дітей. Як завжди, відвезла зранку до міста в дитсадок. Пожежа на комбінаті? Краєчком вуха щось чула про неї в автобусі...

Євген зм’як, відлягло від серця:

—Чутки! З властивими жанру перестрашеннями.

Натомість ми заповзялися підшпилювати його: приходить зранку на роботу, як порядний, а сам, виявляється, вдома не ночує. Він і не відмагався: учора засидівся допізна у приятеля і заночував у нього, але дружину попередив.

— Виправдовуйся! Бач, яким законспірованим зальотником виявився,— напосідали й далі на нього, як буває, коли люди, допевнившись у безпідставності свого страху, молотять язиками задля полегші.

Обідньої пори в їдальні не було інших тем для спілкування: розмови точилися довкола комбінату. Надзвичайна подія згвинчувала нерви. Обмінювалися почутими подробицями, обурювалися «нашим» недбальством, яке, звісно, було всьому причиною, кивали на «отих», котрі скорше утаять біду від людей, аніж заплямують свою непогрішність. А хочеш правди дізнатися — слухай по радіо Америку, ті вже сьогодні розкажуть у подробицях.