Слава ЗСУ!

Нарікали, як завжди, не перебираючи міри, щоб хтось, бува, не сприйняв гострі слова за очорнительство.

По обіді кімнатами проповзли новини про буцімто людські жертви на комбінаті, про викиди отруйних речовин, які засипали виробниче містечко й багато довколишніх сіл. І хоч наганяли вони страху, але більшість сприймали їх скептично, — тим самим ніби відмежовуючись небезпеки, — мовляв, чи ж не знати, як вони плодяться: одна баба другій сказала... Та, користуючись нагодою, чом би й не побавитися в гострі відчуття. Але надто захопилися, бо під кінець роботи всі відчули, що ті балачки попсували і настрій, і нерви.

Тому, коли Славко запропонував «може збігати», ми з Євгеном були не проти. Тільки, де? На роботі, криючись, не хотілось. Міг би запросити їх до себе — хата порожня, але вабило збавити вечір деінде, не вдома. Зрештою, Євген подзвонив своєму приятелеві, у якого був учора, і домовився, що йдемо до нього.

Чи то здалося мені, чи насправді люди довкола — у тролейбусі, крамниці — виглядали надто заклопотаними, похмуро зануреними в себе. Хіба тільки, коли хтось заводив мову про аварію на хімкомбінаті,— обличчя сусідів кам’яніли від намагання не пропустити й слова. Нам така перебільшена стурбованість, — з огляду на нашу, хоч і куцу, поінформованість, — видавалась кумедною і, доки їхали, позбиткувалися над нею, вправляючись між себе у кровожерних дотепах на кшталт: це тільки квіточки, а якими ягідки будуть!..

Приятеля Євгенового звали Михайлом. Тимчасово парубкував — дружина з дитиною десь відпочивали. Виявився компанійським хлопцем: пустив нам Висоцького у перезаписах із платівок його французьких концертів, насмажив грінок, яєчню з цибулею й помідорами. Гарно посиділи до вечірніх теленовин. Сподівались, хоч натякнуть про аварію. Але — ні пари з вуст. І з того ми виснували, що вона за масштабами або не варта загальної уваги, або ж навпаки — наслідки її надто значущі, щоби дозволити репортерам розголошувати їх.

Авжеж, нуртувалися— годуйся чутками, бо поважні дяді вирішили, що тобі не слід щось знати. І наплювати їм на те, що люди потерпають за себе і дітей. Своїх вони, в разі чого, вивезуть, а ти й ратиці відкинеш, перш, ніж дізнаєшся, що тобі щось загрожувало...

Знічев’я молотили ми цього снопика, коли обізвався телефон. То дружина розшукувала Євгена. Доки говорив з нею, удаючи, що й краплини не випив, ми стиха підсміювались: доскіпливу жіночку запопав— із-під землі дістане... Та повернувся з передпокою скислий Євген і сказав:

— Ну, я погнав...

— Авжеж, мусиш поспішати! — підшпилив Славко. — Усипле тобі і за вчора, і за сьогодні!

— Годі плескати,— кинув Євген,— жарти, здається, скінчились...

— А з подробицями?

— Дружину з дітьми не пустили додому.

— Хто?!

— Солдати. Дорогу перекрили... Автобус до нас більше не ходить. Сказали, що тимчасово небезпечна зона.

— Але, як це: не пускають? — здивувався Михайло. — А де жити?

— Кому ніде подітися — везуть кудись. Дружина від батьків дзвонила. Доведеться в їхній однокімнатній усім тулитися...

— Селіться у мене, — запропонував я, — ще два тижні сам удома.

— І в мене місця вистачить, — докинув Михайло. — Матимете свою кімнату.

— Що з господарством станеться? — бідкався Євген, не чуючи нас. — Порося, кури... Годувати ж треба, в сарайчик на ніч загнати...

— Не пропадуть за день-два, — заспокоювали ми його. — А ні, то якось прорвешся туди, попораєш.

— І не скаже ніхто, зарази, що там скоїлось, — зірвався він, — хоч лобом об стіну...