Слава ЗСУ!

Ми провели його до трамвайної зупинки. Коли поїхав, запропонував Славкові: не западеться гуртожиток без тебе, ночуй у мене. Він підморгнув по-змовницьки:

— Є цікавіший варіант! — і розсміявся.

Ясно, домовився на сьогодні з якоюсь черговою пасією.

Тихий прохолодний вечір западав на ніч. Провесінь... Спорожнілі вулиці, жовтогарячий місяць млинцем свіжоспеченим низько над будівлями, фурчання шин вряди-годи... Ішов я і, — як підліток, вештаючись вулицями, вимучує себе сподіванням зустрічі з нею, — бажав зустріти когось знайомого, збавити в розмові з півгодини, потруїтися сигаретою-другою і тоді вже, уповні вдоволений сьогоднішнім гайнуванням життя, йти спати.

Та ніхто не трапився мені дорогою. І вже бовванів неподалік мій будинок, та все ж передчував, що сьогодні так спроста не вернуся додому.

На розі нашої вулиці побачив одинокого чоловіка, який походжав туди-сюди, і впізнав свого колишнього однокласника Андрія. Зрадів і він мені — востаннє бачились, так само випадково, років зо два тому, хоч і мешкаємо поблизу. Дружину зустріти вийшов, пояснив.

Запалили. Аби не тупцяти на місці, пройшлися трохи вулицею, потім назад. Далі ще раз. Говорили, здебільшого, про аварію на хімкомбінаті. Він, завдяки своєму фахові, глибше за мене тямив, чим вона може загрожувати, тим-то запевняв, що вибух, пожежа — то все другорядна атрибутика для уяви обивателя... Насамперед важить ступінь завантаженості контейнерів у критичний момент та наскільки вони зруйновані. Коли зважити, що місцевість довкола комбінату оточена військовими частинами, а людей звідти відселяють — хорошого мало.

Дивне збудження оволоділо мною, та й ним також, після таких міркувань. Невідь чому почав пробирати мене дріж, навіть слова вимовляв із натугою. Зрештою, сказав, що змерз, і попрощалися.

Поспів додому на телефонний дзвінок дружини. Сердилася: утретє за вечір добивалась поговорити зі мною. Ніяких виправдань і слухати не схотіла, мовляв, із голосу чути, як збавив час! Авжеж, трапилася нагода — дружини вдома немає. І кинула трубку.

Маєш! Здичавілий день! Що почався, що завершився! Потоптом по нервах, по всіх планах на ближчі дні.

Мій кульман осиротіло дивився на мене з кутка кімнати. Такими вдатними видалися минулі субота й неділя! Нарешті – нарешті! – останню крапку поставив у своєму проекті. Півтора роки праці! І то в поза робочий час. Далебі, не легко це мені далося: бо не з того тіста, щоб опісля цілоденної праці стачало сил ще й удома гарувати над своїм. Ніби хто відміряє мені снаги, аби зранку до вечора.

Коли випадає така смуга здійснити свої задуми, то й на роботі веселіше почуваєшся. Випорскуєш психологічно з тієї крупорушки. І не гнітить усвідомлення того, що черговий день минув без видимого діла, безбарвно й безцінно – заради зарплати. Авжеж: вищий пілотаж з удавання повноцінного життя! Кругова змова всіх проти самих себе! Викінчена форма душогубства...

Щоправда, після такого вільного польоту, потім обов’язкова заплата: або догану вліплять за п’ять хвилин запізнення, або ж кусне хтось задля підтримання власної комунікативності, відчувши, що ти в нейтральних водах. Так і має бути – метафізика в дії. Зате почуваєшся не безплідною рептилією, а на щось здатним. І всі ті тижні, місяці й роки перекурів, зборів, кави, базікання, «по троячці», що вдесятеро переважають усе зроблене, —видаються необхідним злом, відкупом за право бути самим собою.

Поклав був собі вчора: не розпорошуючи суєтно сил, відбуватиму в КБ до шостої, потім прогулятися хоч із півгодини, вдома перекусити, міцний чай — і притьма до кульмана. Лишалася тепер простіша для мене частина роботи: перенести всі розрахунки на ватман. Креслити — не мізкувати! Сподівався, що по три-чотири години посиджу щовечора і — тижнів за два зведу все до купи. Якби склалось, як задумано, гляди й на патент заважило б.