Слава ЗСУ!

Ба ж ні! Пішло все юзом через ту аварію! В інституті кожен радий чим завгодно розвіяти нудоту і готовий з півоберта теревені правити. І я поплив з усіма за течією. Слабак безвольний! Посидіти у компанії — залюбки! А чого ж: змарнувати вечір — для того натужуватися не треба.

Зрештою, у вихідні попрацював у повну силу. Міг собі дозволити розривку, ще й під сьогоднішню новину, перше, аніж упрягтися на всі наступні вечори. Андрія також неспроста зустрів: його передбачення не так налякали мене, як пришпорили снагу до роботи. Нічому не віддам її на відкуп!

І на тобі! Подзвонила й випекла «на добраніч». Усе тремтить усередині від злості на неї, на себе, на це навісне життя, в якому повсякчас комусь щось винен і мусиш робити вигляд, що тобі це до вподоби. І платиш собою, як розмінними мідяками.

І завтрашній, і всі наступні сподівані дні уповилися сизою паволоччю, стали ненависними. Стер би їх на порох! Пропадай усе пропадом!

Пружні цівки душу пригасили моє самоспалення. Уклався до ліжка, надів навушники, під музику й заснув.

Зранку ледве примусив себе звестися: ноги ватяні, у голові гуде, щоки припухлі. З якого б то дива? Загрипував?

Доки вмився, зробив зарядку, поснідав — ніби попустило, але на роботу прийшов зачманілим.

Виявилося, що Євген так само почувався. Тож дійшли висновку, що вино вчора трапилося з «родзинкою» — нині чого тільки в нього не домішують. Цікаво, як Славкові повелося? Запізнювався наш зальотник. Пішли на каву без нього. Коли повернулися через півгодини — усі наші були на місцях.

— Хлопчики, ну чого ви так довго? — підкотилися перестрашена Раїса Федорівна. — Василь Павлович двічі заглядав, запитував про вас. Дуже знервований. Ви нічого не накоїли?

— Раїсо Федорівно! Ви ставите дивне запитання,— наставницьки звернувся до неї Славко. — Хіба не досить того, що вони своєю відсутністю завдали невідшкодованих утрат науково-технічному прогресу суспільства?

— Може, зайти до нього? — завагався Євген.

— Ініціатива губить ініціатора! — прорік Славко.

Світлана сонно потяглася за столом.

— Є в когось пігулки від головного болю? Зранку не вгаває. Мабуть, уже щось підхопила...

— Від кого? — грайливо поцікавився Славко.

— Паскудник,— остудила його для годиться. — Набрав би води для чаю...

— Аби хтось інший попросив.., але для тебе — завжди будь-ласка! І не треба вдавати, — звернувся він до Євгена, — ніби дехто недочуває. Принеси води, дама хоче чаю!

— Відчепися... — буркнув Євген, накручуючи диск телефону.

— Переконалася? — кивнув на нього Славко. — Окрім, як на мене, тобі в цьому колективі однодумців ні на кого сподіватися.

У дверях показався В.П. (так скорочено звемо свого Зозулю) і покликав Євгена й мене до свого кабінету.

— Мені доручено сформувати групу з восьми-десяти тямущих конструкторів. — Він уважно подивився в очі кожному. — Із нашого відділу хочу залучити вас.

— Зрозуміло. А з якою метою? — поцікавився Євген.

— На сільгосп роботи, здається, ранувато, — докинув я.

Зав поморщився на дотеп.

— Не до жартів. Будьте на місці. Директор будь-якої хвилини може викликати.

До обіду ми нікуди з кімнати не рипались, пробували вгадати, заради чого формується група. Гляди, збиткувалися, пошлють за кордон ділитися досвідом.

Тим часом Євген телефонував на автобусну станцію: чи не поновили рух автобусів до їхнього села. І скрушно клав слухавку: повсякчас короткі гудки у відповідь.