Слава ЗСУ!

Хто міг сьогодні змусити себе всидіти на місці? Вешталися з кімнати в кімнату, товклися у коридорах, місцях для куріння. У всіх на вустах було найголовніше — аварія на хімкомбінаті. Славко, Світлана й Раїса Федорівна переказували щораз нові подробиці, передаванні, буцімто, як завжди, з уст очевидців. За чутками, отруйними речовинами засипано не лише довколишні села: хмара смертоносного пилу розповзлася на десятки кілометрів. Хто був розумнішим і втік із тих місць одразу, тому ще якось минеться. Іншим, котрі наковтались отрути, не позаздриш. Десятки з них уже загинули, сотні в лікарнях і не знати, чим для них обернеться лихо. Бо ті викиди навіть у незначних дозах мають нервово-паралітичний вплив, що може проявитись чи одразу, а чи й за кілька тижнів, місяців. Кажуть, начальство через півгодини після аварії кинулось вивозити з міста на волгах свої родини у протигазах. А людям анітелень про небезпеку.

І ніхто не сумнівався, що чутки ті не перебільшені, що все так і є насправді, якщо не згірше, бо всі мали тому найпереконливіше свідчення — власне самопочуття. Особливо було непереливки тим, хто вчора побув довше на відкритому повітрі. А що в’ялість, сонливість — вони опанували всіма. І це неабияк дивувало, бо нерви у більшості були згвинчені.

По обіді вийшли втрьох надвір. Обступили нас кілька чоловік — і знову розмова про те саме: чим дасться взнаки вибух на комбінаті. Найбільше вражала свіжа, із надійних джерел, звістка, що в найбільш постраждалих місцях відтепер не можна мешкати стільки років, скільки розкладатимуться отруйні речовини, а ті, котрі їх надихалися, якщо й виживуть, то ніколи не зможуть мати повноцінних дітей.

У таке не вірилося, воно не вкладалось у здоровий глузд. І тому почуте сприймали скептично й заперечували, що зараз на кожну отруту знайдеться протиотрута — кинуть у райони зараження військові підрозділи протихімічного захисту й поступово все дезактивують. А щодо постраждалих, медицина на щось таки здатна. Інша річ, що у нас ніколи не бувають готові до лиха. Доки розкачаються — жаба цицьки дасть!

Двоє-троє обережніших серед нас тільки слухали інших, коли ж хтось із них і долучав слово, то виходило воно гладеньким і безособовим, неначе йшлося про щось гіпотетичне, ймовірно можливе. Вишколені життям хлопці! Вони і вмиратимуть із пересторогою, аби їм чогось не «пришили» наостанку. Їхня присутність несподіваним чином розтроюдила в інших безоглядність. І точилася розмова, без огляду на лихі вуха, про те, що тільки з безголов’я можна було ставити цей комбінат у густозаселеному регіоні, будувати впритул до нього робітниче селище. Тепер шукатимуть винних, знайдуть, як заведено, «стрілочників», і ніхто не спитає з тих, котрі вирішували, де зводити цього монстра. За них нічого хвилюватися — вийдуть сухими з води, ще й у героях ходитимуть, коли інші подолають ними спричинене.

Здавалось, усі, котрі стояли тут кружка, були заодно і це додавало кожному зверхності над загрозою нещастя. Таки, справді, біда зближує людей...

Коли повернулися до своєї кімнати, Світлана повідомила, що мені дзвонила дружина:

— Переживає. Увечері телефонуватиме додому. В Одесі, розповідала, вже об’явилися наші біженці.

— До речі,— зауважив Славко,— в залізничних касах смертовбивство. За квиток до столиці Родіни перекупники сотню правлять. Усемеро дорожче! Паніка!

— Чому паніка? — заперечила Раїса Федорівна. — Напевно, просто виїздять із тих сіл, де зараз небезпечно.

— Ще день-два — почнеться масовий психоз, всі кинуться втікати,— запевнив її Славко.

Сонце, навернувшись із весною до нашої кімнати, засліплювало мій стіл, припікало в спину. Було б звестися й затінитися шторою, але полінувався. Післяобідня знемога розмлоювала тіло. Повіки важчали і в якусь мить похопився, що голова падає. Ніяково глянув довкола: чи хтось не помітив? Євген куняв, невидюще втупившись у книжку, Раїса Федорівна й зовсім схилилася на стіл. Світлана й Славко десь вешталися.

— Ну й розморило, — підвівся на рівні.

— Сьогодні й завтра магнітні бурі,— знехотя озвався Євген. — Кави б зараз...