Слава ЗСУ!

— Зрідка — навіть цікаво! Давай прощатись?

— Добраніч?

— Добраніч!

Двері кімнати тихо прихилилися за мною, у темному коридорі не було чутно ні звуку. Та, несподівано, невидима хвиля пройшла ним, перекотилася через мене й лишила віч-на-віч не з чорною тишею, а з пронизаним живими струмами простором. Напнуті з безкінечності, вони змикались у мені, і несподіване прочутування вартісності кожної дрібниці свого буття піднесло мене до вершини, звідки світ здається чудом із чудес, в якому тисячі доріг ведуть до щастя — вибирай, котра до вподоби.

Як ніколи раніше, спілка з Тетяною уявилась мені запорукою всього життя. Чомусь цього майже не відчуваєш, коли поруч одне одного, і тільки в розлуці, як із неопалимої купини, знову й знову виринають живі спонуки нашого співіснування.

Мабуть, у незмірній далині сяйнула теплим сріблом моя провідна зоря. Бо все тіло, усі чуття пронизав живильний струм. Кожна клітина відгукнулась на нього, поспішила спожити свою рісочку від тієї щедроти. І подих вічності омив мене як теплий літній дощ.

Стояв у темному коридорі, тіло вібрувало, а в душі радісно тенькало, що побував зараз за межею — навіть не визначиш чого — і переповнювало відчуття власної безкінечності, непідлегле владі очевидних реалій. Подумалось: а що коли те найбільше, до чого я здатний,— мої втілені у кресленнях розробки й винаходи,— то зматеріалізований відбиток мого підсвідомого уявлення про структуру, ідею розвитку Всесвіту? І в інших людей так само. І всі ми разом творимо поволеньки на Землі образ Безміру? Чим же він є, якщо не видно кінця-краю його відбиткам у людському розумі?

На кожен мій крок затемненим коридором відлунювалось у голові звідкись упале: «Я прийшов, щоб сказати... Я прийшов, щоб сказати… Я прийшов, щоб сказати…».

У нашій кімнаті горішні ліхтарі вимкнули і схилені над кульманами й столами постаті виглядали якимись осиротілими при світлі настільних ламп. Дехто дрімав, поклавши голови на руки.

Химерний ескіз у стилі давньої гравюри! Неначе вже сотні років сидимо тут, ніби прикуті раби на галері, силкуючись віднайти відповідь на загадку, якої нам ніколи не збагнути. І навіть не уявляємо, що давно випали з реального часу, що життя, це щось зовсім інше, аніж бачиться нам із нашого занедбаного притулку.

Із деяких облич, посірілих від утоми, сочиться незмивна готовність коритися і найбрутальнішій принуці, — хай би, навіть, змушували зректися рідної крові, чи написати смертного доноса на сусіда, — якщо йтиметься про власне вбоге місце під сонцем.

Ба, є і такі поодинокі, ніби приречені у нас від народження на заклання, як отой Ваня Скандій, з очима сором’язливої дитини. Нещодавно з’явився в інституті. Майже рік перебивався без роботи, позбувшись її в подібному КБ за доволі прозаїчних, але, вочевидь, приголомшливих для нього обставин. Потрапив туди завдяки рекомендації заступника директора, свого знайомого, нещодавно підвищеного на цю посаду з керівної інстанції. Директор заповзявся «обкатати» новоспеченого заступника, щоби тямив, чиєї ласки запобігати. Дібрав спосіб: спершу змусив заступника присікуватися до свого протеже на кількох зборах, далі — настав завершальний епізод.

Іван, як було заведено, скористався бібліотечним днем, а наступного ранку йому наказали з дирекції писати пояснення, чому не був на роботі. Переказав цю вимогу своєму завідувачеві, на що той відмахнувся: «Вожжа під хвіст попала! Ну, напишіть, що, працювали в бібліотеці. Я підпишу». І підписав, а тоді, пославшись на нездужання, пішов додому.

Наприкінці дня Івана негадано викликали на засідання профбюро, за участю керівних директорських пахолків: розглядали питання про його прогул. Він розповів, як було. Зачитали й пояснювальну, завізовану завідувачем, але вже з дописаним рядком, що той не давав дозволу скористатись бібліотечним днем. Сам себе, виходило, Іван затаврував брехнею!

Заступник директора й слова не мовив на його захист, хоч знав, як було насправді.