Слава ЗСУ!

Профбюро проголосувало за звільнення Івана з роботи за статтею, та директор, «добра душа», дозволив подати заяву за власним бажанням. Інший би якось оборонявся — Іван пішов, навіть не огризнувшись. І, певно, не через слабкодухість: просто він із тих, на чию порядність усякі недоноски роблять безпомильну ставку.

Увімкнув лампу над кульманом. Ще годину тому радів, коли знайшов рішення, як посилити редуктор коліс — просто тобі «лялечка» на ватмані! Тепер дивився на свою знахідку, і не міг збагнути, чим тішився. Бо ж та «лялечка» — дрібна омана перед могутнім виром, чиї широкі витки захопили нас і спроваджують до страхітливої прірви. І не виявиться ні якоря, ні ґрунту, які порятують від жахливого страхоліття, замішаного на круговій поруці святотатців і безталанних пристосуванців та на крові безлічі їхніх жертв. Адже дійшло вже до того, що на наших родючих землях з’явилася примара новітнього голоду, і ніяким примусом не вдається змусити збайдужілий люд надсилюватися заради владарюючих.

Не попустить Бог, щоб згинув народ. Та, поки-що — шукай розради тільки в собі, у своїй родині, у сподіванні, що ми останні, чиє існування на власній землі приречене на безвихідь і приниження, а вільна думка і чесна праця цькуються...

— Хилить у сон? — очутило мене зненацька.

Наді мною усміхався Зозуля.

— Та ні, так собі задумався,— підвів голову з дошки.

— Якщо завершили, давайте креслення, прогляну. І — гайда на розкладачку, нічого сидячи дрімати.

— Хвилин за десять-п’ятнадцять. Мушу ще раз прорахувати.

— Гаразд, гаразд... — він торкнувся мого плеча і пішов між столами, злегка поплескуючи по спинах дрімаючих, спроваджуючи їх до зали, перетвореної на місце нічлігу.

Критично вдивлявся у креслення,— чи все виважив?— та перед очима замість чітких ліній поставали, як у видющому дзеркалі, уривчасті й безрадісні картини — ілюстрації до моїх недавніх думок. Суголосно їм сколихнулись у душі драглі нехоті й от-от загрожували захльоснути з головою. Не було іншого рятунку, як іти спати, доки вкрай не зіпсувався настрій.

Відніс аркуша на стіл В.П. і подався до зали. Там дехто уже спочивав, декілька чоловік підвечерювали при світлі настільної лампи, всівшись на двох розкладачках. Запросили і мене — не важко було збагнути, про що йшлося. Налили півсклянки з пляшки, схованої під ліжком.

— Не розведений. Хочеш, доливай водою.

Я випив. Не поспішав закушувати — хай пробере. Клин клином... Так і має бути сьогодні. Усе гаразд... Гарно, що вони покликали мене до гурту, хоч і не водив із ними компанії: «добридень» десь у коридорі та й годі.

Тепліючи душею, дивився на них і захотілось мені щось їм сказати під цю нагоду, щоб вони знали— можуть уважати мене за свого. З кожною хвилиною впевнювався, що і вони чекають цього від мене.

Пляшка знову пішла в діло, чомусь у пам’яті сплив анекдот, хоч і з «бородою». Іде жіночка з дитиною, у багні п’яний лежить, дитина запитує: «Мамо, чому дядя лежить?» — «Бо не знає міри!» А той підводить голову і каже: «Оце, дамочко, і є міра...».

Та, доки виважував, чи варто ним прилучитися до спільної розмови, несподівано збагнув просту річ: відколи сиділи разом, не почув жодного слова «від себе» про те, що зібрало нас докупи, кожен мовби вичитував їх звідкись. Як і завжди, вони остерігались один одного! Цей страх за можливі наслідки необачної відвертості сковував бажання полегшити душу. А того, хто б йому піддався, сприйняли б за провокатора, чи, у кращому разі, за недоумка, який після чарки не здатен контролювати себе.

Навіть був ладен виправдати їхню недовірливість: авжеж, у скрутний час мусиш бути обережним, щоби, в науку іншим, не злетіла голова з плечей, якщо в ній запідозрять крамолу.

Годен був їх зрозуміти, але саме у цю мить найменше мав бажання вдавати хлопця з їхньої команди.