Слава ЗСУ!

Склянка дійшла до мене, душа не лежала далі пити, та не вистачило духу відмовитися. Клятий спирт дубом став у шлунку, від його запаху зсудомило тіло. Скривився, замотав головою, мовляв, не пішло. Звівся з ліжка і, махнувши на прощання рукою, пішов до вільної розкладачки.

Зняв светра й джинси, заліз під байкову ковдру, забрану в простирадло. Усе було новим, ще ні разу не праним і пахло крамницею. Запам’ятався мені цей запах відтоді, коли в один із приїздів на канікули до бабусі в село, вона, замість домотканої, застелила мені ліжко білизною, пошитою з краму, подарованого їй за працю в колгоспі. І стало мені гарно й затишно на скрипучій розкладачці: пливімо цим спогадом, куди занесе — в минуле, а чи майбутнє.

Відчинилися двері, зайшов ще хтось із нашої групи і приєднався до гуртка в дальньому кутку; дзенькнуло скло, сколихнулась розмова впівголоса, заколисуючи мою стомлену свідомість. Та перед тим, як запасти у сон, останнім притомним враженням перейшла перед моїм внутрішнім зором карта прожитого дня: світлих ділянок на ній було менше, ніж темних. Куди менше, але не відчув осмути...

* Нас було четверо в степу, хоч про це не здогадувалися троє інших, про яких я, здається, знав геть усе. Вони самі зголосилися на цю вилазку, щоб дочекатися наближення ворога і, вдаючи зненацька заскочених, кинутися навтьоки. Супротивник неодмінно сприйме їх за дозорців, кинеться навздогін і потрапить у наготовану засідку. Не завадить трохи збити пихи з ворога перед великою сутичкою, в якій не певен своєї переваги.

Нависала зоряна ніч. Вибрали місце біля ручаю — переждати до ранку. Коней пустили звільна, але під сідлом, пастися поблизу. Розклали потайне вогнище і гріли воду. З мілкої улоговини на тлі неба далеко було видно в ту сторону, звідкіля сподівались ворожого загону. Але — береженого Бог береже, і вони умовилися пильнувати навпереміну всю ніч, криючись у затінку розлогої верби оддалік вогнища.

Першим пішов під неї наймолодший, прозваний Парубком. До Січі він прибився років зо два тому, сімнадцятилітнім. Був зросту нижчого від середнього, і коли став перед кошовим, той знехотя відмахнувся: «Вертайтеся, хлопче, додому,— ще підрости трохи». А він тільки й спромігся відповісти на ту зневагу: «Я вже парубок». Кошовий здивовано скинув бровою: «Ге? Батьки живі?» — «Живі». — «А чого ж прибився сюди?» — «Бог послав». — «Ну, то хай буде у нас і Парубок».

Був хлопцеві, справді, такий сон удома: Бог нараяв йому йти до козацького війська, а далі привидівся дід покійний і благословив. Мати плакала, не пускала: без нього з дітей удома лишалися дві менші дівчини. Батько спершу висварив, та через кілька тижнів змирився — син затявся на своєму — і дав коня.

Другий з них, Небий, став козаком ненароком. Якось у селі, де він тоді наймитував у мірошника, зупинилася постоєм козацька сотня. Наслухався бувалиць, припасовуючи їх до себе,— і звабили його лицарська воля та мушкет і шабля, її оборонці. Своє козацьке ім’я набув не одразу. Спочатку прозвали його Мірошником. Дивував товариство своєю вдачею: до кожного на «ви», у вільну годину все біля дяка крутиться, книги перетрушує. Хоч і бою навчався справно...Умів падати на скачу під коня, уникаючи стріли чи списа, щоб за мить у сідлі вжалити шаблею. Сотенний усе приглядався до нього, тамуючи непевність. Химерним усім видавався. І вже от-от і прилипло б до нього прізвисько «мазунчик». І місце йому було б у затулку бою.

Та раз і вдруге він, зовсім непоказний статурою, подивував своєю шаблею. І прізвисько йому «мазунчик» зашерхло на вустах, не зродившись. А коли, якось у бою, крикнув «не бий!» старшому козакові, аби той не доконав лежачого, — сам собі вгадав прізвисько. Згодом, за його вправність, хтось добродушно приторочив: «Небий — чоловік млосний: з одного помаху душу до Бога відправляє, щоб не мучилася».

Десяток літ у війську змигнули для нього, мов один день. Самому здавалося, що яким прийшов у сотню, таким і лишився. Правда, бувалим став і молодість минула. Жив як жилося. І був упевнений: якщо не візьме його куля, стріла чи шабля,— немає для нього іншої долі, аніж степ широкий і далека дорога. Бо таким удався цей світ, що все у ньому повсякчас викривлюється і хтось мусить підрихтовувати, щоб лишалось, як заповідано: твоя земля — твоєю, віра — незганьбленою, воля — нескутою.